Репортер пошкріб потилицю.

– Гадаєте, в обох випадках убивала одна людина?

– Не готова сказати точно, – призналася Анна. – Єдине, що мені відомо, знову ж таки, з допомогою Івана: щоразу поліцейських слідчих наполегливо переконували не шукати грабіжників.

– Отак навіть? Хто?

– Повторюся – агентура. Вам не треба пояснювати, що поліція має в кримінальному середовищі інформаторів.

– Не треба, – легко погодився Гліб.

– Спершу Вольський неформально побалакав із колегами, яким доручили слідство. У кожному окремому випадку працювали різні люди. Але всякий раз інформатори ніби змовилися: шукати апашів у Києві не варто, вони залягли на дно. Навіть називали якісь прізвиська, проте картотека не містила відомостей про жодного з них. Припускаю, інформаторам вклали подібне у вуста.

– Стоп-стоп! – стрепенувся Коваленко. – Не складається, Анно Ярославівно! Якщо інформатора викривають, його вбивають після прави́ла!

– Або – тримають на гачку. Шантажують, під страхом смерті перетворюють на подвійного агента. І згодовують через нього поліції потрібну інформацію. – Анна взяла чайну ложечку, постукала нею по краю чашки, так розпорядник у судовій залі закликає до тиші й порядку. – Словом, від квітня до середини червня в Києві сталося сім грабіжницьких нападів. Гоп-стопів, як їх називають. Нападали в різних місцях, переважно – під вечір. Серед білого дня, крім Бочарова, підрізали ще одного чоловіка на Володимирській гірці. Лиходій зробив ноги, так само скориставшись гармидером. І так само апаш утік ні з чим.

– Як у вашому випадку, пані Вольська.

– Ви погано мене слухали, пане Коваленку, – відрізала вона. – На нас напали в сутінках. У безлюдному місці. Під час зливи з грозою. Ніхто й ніщо не заважало грабіжнику забрати здобич.

– Самі казали – злякався. Втік, бо зрозумів, що накоїв.

– Він уже був наляканим! – ложечка дзенькнула сильніше. – І за нами стежили!

– Вам могло здатися, – Гліб, випереджаючи напад Анниного гніву, притиснув долоню до серця. – Я на вашому боці, бога ради! Проте, крім мене, у вас нині нема конфідентів! Зараз я на місці посадової особи, котру ви маєте переконати, а вона проти вас! Шукайте аргументи, шукайте!

– Я хочу знайти вбивцю! – Анна вкотре повторила це, крім люті, у її голосі тепер забринів відчай. – Усе, що я кажу, лише слова. Так, слова і мої спостереження! Але, пане Коваленку, кожне із семи вбивств виявилося в сухому залишку комусь вигідним! Кожна з жертв нібито випадкового вуличного нападу становила серйозну загрозу для інших! Усякий раз справу забалакували й зрештою перетворювали на безнадійну. Адже слідчі фактично ганялися за тінями.

– Ви обмовилися – Іван Дем’янович не вів жодної з них…

– Так. Проте кілька разів чув нарікання колег. Зокрема, такий собі слідчий Тит Макаров дуже переймався, що знаменитий Вольський пхає носа в його парафію. Зацікавився, ось так дізналася я. Хід власних думок у загальних рисах виклала вам щойно. Коли звела все докупи, Іван пішов до Харитонова. Той порадив не морочити собі голову дрібницями. Не Вольського калібр, буквальна цитата. А я на свою голову порадила чоловікові поговорити хоча б із декількома з тих, хто виграв від випадкової смерті опонента. Іван мав три неофіційні зустрічі. Останню – за два дні до свого фатального кінця! Яких іще фактів вам треба?

Нотки відчаю тепер переважали.

– Мушу вкотре перепросити. Але я ще не почув жодного факту. Історія цікава, справді тягне на сенсацію. На жаль, для сенсаційних романів у французькому стилі, не більше.

Анна пронизала Коваленка крижаним поглядом – де й поділася спека, шкіра у нього під одягом ураз взялася сиротами.

– Вам не цікаво навіть спробувати? Після того, що я вже більше години тут розпинаюся, вивертаю вам душу?

– Дайте факт, за який можна зачепитися, – Гліб уперто стояв на своєму.

– Прошу.

Її рука взяла невеличкий пакунок, про існування якого Коваленко встиг забути. Недбало кинула через стіл. Легенький предмет упав репортерові на коліна.

Він розгорнув пакунок.

Брудний темно-зелений кашкет із темно-синьою околицею та тріснутим козирком.

Студентський.

– Що це?

Запитання йому самому здалося ідіотським, бо у відповідь почув іронічне, навіть знущальне:

– Шолом Александра Македонського.

– Гаразд, винен. Виправлюсь. Це, напевне, убір того самого студента-вбивці.

– Браво, – Анна двічі плеснула в долоні. – Ви дуже прозорливий, пане Коваленку. Я прийшла до тями під дощем, валялася в грязюці. Кашкет помітила неподалік, Іванові вдалося збити його з голови нападника, коли захищався. Забрала, заховала під одяг.

– Чому ви не віддали поліції? Доказ же.

– Доказ – чого? Що поліції доведе кашкет? Що грабіжник перевдягнувся студентом? Я почула це від слідчого, коли описала нападника.

– Ну, а вам трофей чим допоможе?

– Нам.

– Тобто?

– Розмова почалася з пропозиції. Ви її прийняли. Ми навіть, як кажуть, ударили по руках. Здаєте назад, відступаєте?

– Господь з вами! – Гліб вигукнув раніше, ніж подумав. – Що далі слухаю, то менше розумію, куди мене заведе ваша авантюра. Але втрачати таку історію – гріх. Жоден притомний репортер собі не пробачить такої втрати до кінця життя. Піде в монастир, прийме постриг. Нема чого роззявам робити в професії.

– Коли так, більше не сперечаємося. Моя голова, пане Коваленку. Ваші – очі, ноги, вуха. Ви збираєте для мене потрібні відомості. Зустрічаєтесь із тими, на кого я вкажу. Придумуєте самі, як дізнатися більше й не виказати себе. Ми з вами займаємося приватним розшуком.

– Ви – Шерлок Голмс, я – доктор Ватсон?

– Вигадана парочка – поганий приклад. Читала оповідання. Голмс усе робив сам, діяв та думав. Ватсону лишалося супроводжувати мудрого друга, слухати його висновки та записувати все. У нас інакший розподіл. Я – мозок, ви – ноги. Годиться?

– Ні, – Гліб знову бовкнув швидше, ніж обміркував. – Зараз я ставлю підпис під відмовою думати самостійно. Своєю головою. Хлопчиком на побігеньках бути не дуже хочеться.

– Даруйте, якщо не так зрозуміли, – її щоки вкотре спалахнули. – Ми домовляємося про загальні правила гри.

– Якщо для вас це гра…

– Людей убивають, яка там гра! – вирвалося в Анни. – Не подобається це слово, пропонуйте інше.

– Обговорити навзаєм прийнятні умови.

– Нехай так, – вона легко погодилася. – Бесіда що далі, то більше нагадує оті самі Контракти.

– Хіба що ціна питання – життя. Зараз я дуже серйозний.

– А я не сперечаюся, ми починаємо дуже ризиковану справу. Саме тому мені не треба бездумного, як ви щойно сказали, хлопчика-посильного. Прохання лише уникати самодіяльності. Маєте думку, ідею, версію – спершу говоримо, потім я приймаю рішення.

– Отже, останнє слово за вами?

– Бо інтерес найперше мій. Такі правила.

– Гаразд, – Коваленко покрутив кашкета в руках, роздивився. – Якщо кашкет не фальшивий, кокарда свідчить про належність нашого незнайомця до університету Святого Володимира. Власник не надто охайний, суджу по тріщині на козирку. І більше нічого сказати не можу.

– Дайте, – Анна простягнула руку.

Гліб передав кашкет через стіл. Вона жестом людини, яка дослідила доказ міліметр за міліметром, перевернула його, провела пальцем по внутрішньому боці тулії.

– Можливо, не надто охайний. Але не хоче нарватися на конфлікт зі своїм інспектором. Бачите? Тут номер.

– Не розгледів.

– Нічого дивного, цифри затерті. Що означає: вчиться студент не перший рік. Коли вступив і прийняв присягу, вивів номер свого студентського квитка. Так роблять не всі, проте звичка не рідкісна. За кожним студентом закріплений вішак зі спеціальним кілком, на який вони повинні чіпляти кашкети. Інспектор звіряє номери. Якщо на кілку з номером, тотожним номеру квитка, нема кашкета – студент прогулює заняття. Можна на карцер заробити подібними прогулами. Тільки, пане Коваленку, наш незнайомець – хитрун. Він прогульник ще той.