Як Гліб устиг дізнатися на той момент від балакучих сусідів, Юнона Андріївна взагалі грала першу скрипку в їхній бездітній родині. Хоча дохідна нерухомість була власністю пана Філімонова, йому більше подобалося розмірене життя, у якому найліпша погода – повний штиль. Приборкувати шторми він не хотів, не з тих людей, хто бачить спокій у бурях. Ось тут подружжя знайшло одне одного. Юнона Андріївна вийшла заміж пізно навіть за мірками нинішнього часу, після тридцяти, й отримала чоловіка на додачу до нерухомості, а не навпаки.

– З ким маю честь?

У світському тоні домовласниці Коваленко вловив лише бажання дотриматися прийнятного політесу. Говорячи до відвідувача, вона недбало крутила в лівій руці срібне руків’я складеного лорнета. Навіть Гліб, який не дуже добре знався на жіночій моді, визнав: аксесуар старанно підібраний не лише під колір, а й під фасон сукні. Навіть зачіску дивним чином доповнював.

– Прошу, – він простягнув картку.

Грубуваті, але помітно доглянуті пальці правої руки взяли картонний прямокутник. З легким клацанням з полону руків’я звільнилися круглі скельця в тонкій срібній оправі. Картку дама в рожевому вивчила крізь лорнет. Потому Юнона Андріївна недбало кинула її на круглий кривоногий столик.

– Я не хочу, аби про нас писали у ваших газетах. Ми навіть рекламу не даємо.

– Отакої! Чому?

– Газети все брешуть. Нема довіри нічому. Рекламні оголошення тут не виняток.

– Нехай, – Коваленко вирішив не сперечатися. – Насправді я й не збираюся нічого публікувати про вас.

– Ви прийшли до мене. Просто так, бо нудно?

– Цікавить ваш пожилець. Студент із флігеля, Пташук.

– Мене той суб’єкт почне цікавити за місяць. А доти мені до пана студента геть байдуже.

– Тобто в серпні?

– Коли настане час платити за проживання. Поки квартиранти платять справно, вони мене не обходять. Щойно про них запитає поліція чи жандарми, наступного дня їм буде відмовлено в проживанні. Дарма, акуратно вони сплачують чи ні. Отака, пане Коваленку, наша політика.

– Жодним чином у неї не втручаюся.

– І мене зовсім не бентежать чутки про його зв’язок із француженкою.

– Навіть так?

– Кафешантанною співачкою, – Юнона Андріївна гидливо скривилася, постукала лорнетом по розкритій долоні. – Із «Шато де Флер».

– Якщо пожилець платить за проживання – хіба вам не все одно, з він ким крутить амури?

– Хіба я сказала, що мене це якимось чином обходить? Ділюся почутим від, – скривила кутики рота, – наших добрих людей. Тих, кому до всього на світі є діло. Так само мені без різниці, кому там він заборгував.

– Хто? – Гліб стрепенувся.

– Пан студент, – вираз обличчя домовласниці знов зробився незворушним, ніби мумія до нього говорила.

– Я не заводив із вами мову про борги Пташука.

– Та проте останнім часом ним цікавляться тільки кредитори. Вирішила – ви один із них. Чи за дорученням.

– Дорученням?

– Ой, пане писако, я вас дуже прошу! – Юнона Андріївна презирливо гмикнула, махнула лорнетом, наче віялом. – Ваші газети вбивають. У кращому випадку – калічать. Усі, кому мій квартирант винен гроші, могли найняти вас або такого, як ви. Публікуєте про його борги, це до батьків доходить. І все, ганьба. Тато змушений удовольнити претензії кредиторів.

– А їх багато?

– До мене від кінця червня стукалося четверо. Троє пристойних добродіїв, один – слизький, прилизаний, балакає, мов босяк. Не знаю, чого хотіли. Вплинути на пана студента не можу й не хочу. Він мені ніхто. Акуратна плата за житло, більше мене нічого не обходить. Батько взагалі свічку за мене в церкві поставив, бо не вигнала синочка того разу.

Коваленко перестав будь-що розуміти.

– Ви хотіли вигнати Владислава. Не платив за флігель, ним цікавилася поліція. – Раптом згадав фразу канцелярського чиновника про баламутів. – Чи, може, жандарми виявили інтерес? Яка з трьох причин?

– Перша. Після нинішнього Різдва не дочекалася грошей. Пішла до пана студента сама, я все волію робити сама. Він крутився, наче волинський вугор. Бив себе в груди: ось-ось батько надішле гроші, за святами забув. Думаєте, я дурна? Відбила телеграму його таткові. Той уже за день був тут. Виявляється, синок продувся в карти! – Юнона Андріївна в цьому місці піднесла голос. – Старий Пташук виклав гроші, й ми домовилися: відтепер сам слатиме мені переказ щомісяця. На руки синові зайвого не даватиме.

– З того часу за флігель платить батько Владислава, вам напряму?

– І мене цілком усе влаштовує. А шукають його кредитори… Нехай. Не мені заборгував.

– То ви не бачили свого пожильця останнім часом?

– Нащо він мені здався. Слухайте, пане писако, ви замучили й утомили мене однаковими запитаннями. Хіба я погано пояснила? – на цьому слові склала лорнет, натиснувши невидиму кнопку на руків’ї.

– Змістовно, мадам. Вичерпно. Не смію далі красти ваш час. Останнє запитання – і я відкланяюсь.

– Господи, як же я не люблю газетних, – Юнона Андріївна закотила очі. – Тарганів вивести простіше й блощиць, аніж вас. Валяйте.

– Коли кредитори шукали Пташука востаннє?

– Отой підозрілий слимак з’явився тиждень тому. Чи днів зо п’ять, не суть. Десь так. На все добре, пане писако.

Запитань розмова залишила більше, ніж відповідей.

Ловити в Латинському кварталі більше не було чого. Строга домовласниця не бажала продовжувати розмову. Хоча репортерський досвід підказував Глібові: мадам Філімонова знає більше, ніж готова повідати. Наприклад, про романтичний зв’язок свого неакуратного в грошових питаннях пожильця зі співачкою.

Далі шлях Коваленка вів до Опери. Йти ніби недалеко, та дертися вгору. По обіді липневе сонце зовсім знавісніло, пекло нещадно, здавалося, ще трохи – і пропалить канотьє згори. Худорлява статура ніби й не сприяла потінню. Але сорочка змокріла на спині, неприємно липнула до шкіри, важкі краплі повільно котилися по лобі, заливали очі. Усе це – вчорашній кальвадос, ще й пиво на додачу. Хустку Гліб, як на лихо, забув удома біля «ремінгтона», тож змушений був витирати солоні краплі тилом долоні. А вологу долоню, ясна річ, об піджак та штани.

Тож до кінцевого пункту – будівлі Оперного театру – наблизився захеканий, змокрілий, зовні не надто охайний молодик.

Думати за таких обставин не було часу й бажання. Між тим, думки роїлися, і Коваленко заховався в тіні будинків на Фундуклеївській, аби перевести подих та впорядкувати їх. Зникнення студента Пташука з обрію поки не виглядало доконаним фактом, бо невідомо, чи він справді заховався, заліг на дно. Квартирна хазяйка його не бачила, але це нічого не значить – вона не хоче його бачити, і край. Її байдужість зовсім не означає, що Пташук не ночує вдома.

Проте є інша обставина.

Є прямий зв’язок між кредиторами, з якими не хоче зустрічатися небідний нащадок цукровара, та його захопленням шансонеткою.

Аби його помітити, не треба бути прозірливим, як Анна Вольська.

І також чіпляється за вуха та впадає в очі інше, похідне: боргів Пташук наробив незадовго до того, як скоїв убивство.

Єдине, чого бракувало Коваленкові, – вміння робити зі здогадів правильні висновки. Тепер нарешті він почав розуміти, як подружжя Вольських працювало в тандемі і в чому явна перевага Анни. Побачити зв’язок між фактами, уже маючи певний багаж інформації – лише частина справи. Причому, чесно признатися, менша частина. Розтлумачити все, прорахувати, застосувати описану в сищицьких оповідках дедукцію – тут справді має бути особливий склад розуму.

Гліб будував свої сенсаційні історії на перебігу подій.

Він навчився подавати їх так, аби викликати в читачів емоції. Як газетяр він не часто дозволяв собі робити якісь глобальні висновки з розказаного. Хіба називав негідника негідником, а жертву – жертвою. Першого не шкода, другого – навпаки, треба жаліти, бажано ще й вичавити скупу сльозинку в найбільш вразливих. Коваленко дозволяв людям самим вирішувати, що насправді відбулося. Він не заперечував, якщо його публікація надалі йшла в народ, трансформувалася в міську легенду чи, навпаки, перетворювалася на анекдот. Навіть якщо народ трактував усе не так, як воно було насправді, Гліб стриг із цього купони популярності. Знімав вершки – і не прагнув більшого.