І таки накликала.

Помітила враз Христину. Та на цвинтар ходила, на поминки не лишилася, не сяде ж із панством за один стіл. Можна й з прислугою, з рівними собі. Проте Анна відправила додому – раптом звістку хтось принесе. З раптової Христиної появи й таємничих жестів Вольська зрозуміла: новини з’явилися.

Придумала привід піти, та й Дарина не надто наполягала. Зрозуміло, ще свіжі в сусідки-голубоньки переживання, свою рану ятрять. Поцілувавши Білоногову на прощання й розкланявшись із тими, хто залишався, Анна вийшла у двір, швидко запитала:

– Що?

– Розка, – так Христина називала Лисицьку. – Дивні справи, Ярівно, ох дивні. Її, каже, Коваленко прислав.

– Як – прислав?

Те вголос сказала.

А подумки: живий.

– Я прочитала, Анько, ти вже не осуди.

З цими словами Лисиця простягнула Вольській розірваний збоку дешевий поштовий конверт. Анна витрусила з нього складений удвоє аркуш. Він був списаний з обох боків. Той, хто писав, дуже нервував, квапився, навіть посадив кілька ляпок у двох місцях. Якщо Коваленка наділила поганим почерком сама природа, написане поспіхом узагалі важко розібрати.

Роза чекала на Анну в кабінеті. Зайняла крісло, як минулого разу. Проте не розвалилася, сиділа рівно, напружено, а коли Вольська зайняла своє місце за чоловіковим столом – підвелася, стала навпроти, вперла долоні в гладку поверхню.

– Не стовбич, сядь, – кинула Анна, не відриваючись від читання.

– Сядь, тобі сказали, – втрутилася Христина, яка завмерла в проймі дверей, чекаючи розпоряджень.

– Ще ти покомандуй! – огризнулася Роза.

Так само не відволікаючись, перейшовши на другий бік аркуша, Анна сильно ляснула долонею по столу.

– Замовкніть! Христю, перевір засув на хвіртці, зсередини. Зачини всі двері за собою якнайкраще. Вертайся сюди, вас обох мені треба.

Помічниця слухняно вийшла. Лисиця знову хотіла щось сказати, навіть розкрила рота. Анна підняла руку, зупинила, при цьому далі не припиняла читання. Завершивши, пробігла очима послання ще раз. Відкинулася на спинку стільця, заплющила очі.

– Тепер кажи.

– Прочитала, бо…

– Не виправдовуйся, – відмахнулася Вольська, не піднімаючи повік, й остаточно вирішила відкинути церемонії, перейти з Розою на ти. – Тобі доставили дивний лист. За дивних обставин. У тебе досвід таємного життя й постійної гри в хованки з усім світом. Зрозуміло, чому зацікавилася тим, що тобі не адресоване. Я б усе одно дала тобі прочитати.

– Ускочив наш Глібко, мов курка в борщ.

– І я до цього доклалася, – Анна розплющила очі. – Зате тепер мені майже все ясно. Відповідь на решту запитань – у сейфі, про який згадує Коваленко. Без амбарної книги, куди розпорядник записує імена й прізвища всіх, хто навідав гральний дім на Деміївці, повної картини не намалюю. Уявляю її собі – та цього мало. Книга – головний доказ.

– Для кого?

– Для мене найперше.

– Що ти з нею робитимеш?

Повернулася Христина, щільно причинила за собою двері кабінету.

– Тримай, ще ти прочитай, – Вольська простягнула їй листа. – Все одно ти втягнена, все одно доведеться тобі пояснювати. А в мене зараз часу на балачки нема.

Христя засяяла, мов нова копійка, оцінивши виявлену довіру. Схопила послання обома руками, стиснула міцно, аж хруснув папір. Читала не по складах, та все одно ворушила губами, закочувала очі, супила брови, морщила лоба. Дійшовши кінця, повернула Анні лист, обличчя випромінювало повне нерозуміння прочитаного.

– Ну, програв панок життя в карти. Ви ж, Ярівно, по те його й посилали.

– У цій кімнаті, дорогі дами, нас троє. – Анна й не надіялася почути від Христини щось глибше, все розтлумачить їй при нагоді. – І відтепер ми всі троє в смертельній небезпеці. Піти з цим у поліцію, навіть якщо знати, до кого йти, означає бігти попереду паровоза.

– Чому? – Розу здивувало порівняння.

– Локомотив їде чугункою швидше, хай би людина мчала мов скажена. Дожене все одно, зіб’є, переїде. Показати писані свідчення Гліба Коваленка поліції означає підписати йому смертний вирок. Там машина неповоротка, ще й не відразу рішення приймуть, засідатимуть… Неодмінно дійде до лихих вух, пристукнуть нашого репортера, наче набридливу муху. Ні, він має лишитися живим, здоровим, аби потім давати ці самі свідчення в суді. Поки його покази в нас – він житиме, та й ми менше ризикуємо.

– Господи мій милий! – Христя кілька разів перехрестила лоба.

– Коваленко починає з того, що не хоче вивести всю ту банду вбивць на мене, – Анна підкреслила нігтем перший рядок. – Через те знайшов спосіб передати послання Розою. А за нею навряд чи стежать, тож буде безпечним кур’єром.

– Добре, що я спала сьогодні, вважай, до обіду, – вставила Лисиця. – Мені конверт передав готельний служка, разом із замовленим у номер сніданком. Каже, розсильний приніс, велено передати її світлості баронесі Марії фон Бергер у власні руки. Від кого – не сказано, то я вже потім зрозуміла.

– Отже, Коваленко знайшов спосіб направити розсильного не до нас, сюди, а в «Готель Гладинюка», – зараз Анна за звичкою міркувала вголос, мовби поруч нікого не було. – Чому? Бо за ним самим, як видно з листа, не могли стежити, а напевне стежать. Якщо раптом маневр не вдасться і за розсильним приставлять ноги, слід до мене все одно не приведе.

– Ага, зате виведе на мене! – обурено вигукнула Лисиця. – Дякую, Анько, хоч ти пояснила, яке воно підле! Тебе, значить, оберігає, а Розу Львівну – нате, їжте без солі!

– На перший погляд справді виглядає так, – мовила Анна спокійно.

– А що, можна якось інакше на таке дивитися! – Лисиця в гніві тупнула ногою. – Давай-давай, шукай йому виправдання!

– Коваленко тебе, Розо Львівно, цінує дуже високо. І довіряє, схоже, більше, ніж мені, – пояснила Вольська.

– Та хай тобі! Нацькувати армію горлорізів – це така довіра?

– Посилаючи листа тобі, Гліб точно вирахував, передбачив: хто-хто, а Лисиця напевне буде гранично обережною. Ідучи сюди, до нас, сто разів заплутаєш сліди.

– Хвостом, – не втрималася Христина.

Роза зиркнула в її бік, та стрималася.

– Припустімо, я завжди так виходжу звідти, де мешкаю. Обережність – друга натура. А що попалася тоді, в саду – буває. Давно по кишенях не працювала, рука збилася.

– Отже, ти не привела сюди підглядача, – Анна тепер говорила впевнено. – Частина Коваленкового задуму втілена. Можна рухатися далі.

– І що в нас далі? – поцікавилася Роза.

– Спершу я повинна знати, чи ти лишаєшся з нами.

– Після того, що накарлякав нам Глібко? Ха! – реготнула Лисиця. – Я не така мудра, як ти, пані Вольська. Але й не така дурна, якою мене дехто може вважати. Я не янгол, далеко не свята. Таких грішниць пошукати ще треба.

– Ще й не знайдеш! Удень із вогнем! – знову вставила Христина.

– Тільки оце товариство таємне, душогубів проклятих, зупинити треба! – Роза вже не зважала, захопившись ідеєю справедливості. – Скільки простаків на таке купилося!

– Офіцер, приятель твій, навряд чи з таких, – мовила Анна.

– Офіцер мені не сват, не брат! Була пригода, полюбились та й розбіглися! Тільки ж він не простак, хіба через азарт голову втрачає. Не він один. Хіба думав, що міг через карти або вбивцею стати – або ґиґнутися, як шашка за фук[30].

– Гліба, як він пише, поставили в жорсткіші умови, – нагадала Анна. – Шансів не дали жодних.

– Знаєш чому? – Роза подалася вперед. – Він же свій для них! Той павук, хазяїн їхній, ловить у тенета мух меншого калібру. Дрібненьких, слабеньких.

– Коваленко пише – його розсекретили. Він викрутився ніби, проте не дрібна муха.

– Але ж хазяїн із посіпаками дізналися, хто до них прилетів! – правила своєї Лисиця. – Граються вони з ним зараз, Анько, зуб тобі даю! Граються! Затягують сильніше сіті!