Гліб не озвався, не дав про себе чути й знати.

Тривога Вольської передалася Христині. Помічниця навіть сама зголосилася збігати на квартиру до Коваленка, ще й назвала його паном, чого Анна від Христі аж ніяк не очікувала. Спершу погодилася. В останній момент зупинила, бомкнули всередині, під серцем, застережливі дзвіночки.

Замість того заходилася збиратися на похорон – Білоногова проводжала чоловіка в останню путь.

Поки Микиту Білоногова відспівували, везли в труні на цвинтар, закопували труну в землю під ритуальні плачі, думки Анни ширяли деінде, тільки не тут.

Лише під час поминального обіду змусила себе зосередитися на скорботному дійстві. Дарина Гнатівна – все-таки близька приятелька, тож верхом неввічливості було б залишити її наодинці з горем. Хоча плакальниць та жалільниць не бракувало, але вони швидко перетворилися на кумась-пліткарок. Увагою заволодів Алекс – так, на заграничний копил, називав себе син небіжчика. Молодий чоловік прибув нині вранці, телеграму йому в Людвігсгафен відбили, щойно тато загинув. Пояснив коротко – їхав через Берлін, дивом устиг, та загалом тримався осібно, не знаючи тут нікого і, як здалося Анні, не маючи великого бажання заводити чи підтримувати знайомства. Алекс лиш віддавав шану батькові.

Вольська розуміла: підтримка людини, яку Білоногова вважала не чужою й з якою зналася частіше за інших, буде найдоречніша. Тим більше, що вони втратили чоловіків з невеликою різницею в часі та за дуже схожих обставин. Принаймні так вважала Дарина, і Анна не мала бажання розвінчувати її переконання. За великим рахунком, подруга не аж так помилялася у висновках. Микиту Микитовича навмисне зарізав грабіжник. Іван Дем’янович так само став жертвою навмисного вбивства.

Щось підказувало Анні – тут є суміжні обставини. Особливо з огляду на свіжі події, про які зниклий безвісти Коваленко досі не відзвітував. Що далі Вольська думала, то більшою ставала впевненість: Білоногов – чергова, восьма жертва загадкової, небезпечної, моторошної організації найманих убивць. Яким боком тут притулити карти, поки не уявляла. Проте коли гості підвелися з-за столу й заходилися хто прощатися, хто – тихцем пліткувати з наміром лишитися на каву й продовжити, Анна вирішила ловити зручний момент. Картала себе за таке, проте опиратися натурі не могла.

Зрештою, вона діє також і в інтересах Дарини.

Біля вбраної в жалобу вдови невпевнено товкся губатий прикажчик Карпо Савчук, намагаючись про щось довідатися в хазяйки. Вольська помітила, що молодий купідон майже не пив, натомість за будь-якої нагоди намагався потрапити Білоноговій на очі. Вдову його крутіння дратувало, і вона погано приховувала це. Вочевидь терпіла, аби не влаштувати непристойний скандал у скорботний день.

Анна ж прекрасно розуміла його маневри. Нехай порівняння сумнівне, не зовсім доречне, та Вольська згадала Христину в перші дні після втрати родича й благодійника. В один момент втрачена впевненість у стабільному майбутньому, бо хтозна, як надалі вирішить долю найманих працівників згорьована господиня, яка втратила всі засоби для існування. Дім Вольських тримався на чоловікові та його можливостях, так само, як і дім Білоногових. Хіба, сумно подумала Анна, там Микита Микитович обходився без мудрих порад своєї благовірної.

Прикажчик зі штанів пнувся, аби про нього не забули й дозволили лишатися в крамниці, бути бодай чимось корисним.

З наближенням Анни новоспечена вдова дещо грубувато відсторонила Савчука, давши йому пошепки коротке доручення чи просто звелівши не трусити кучерями перед очима. Той слухняно позадкував, розчинився між гостями, і Дарина сама підійшла до приятельки.

– Сироти ми тепер із вами, Анничко, – з голосу було чутно, що Білоногова втомилася плакати, не мала більше сил. – Нема на те ради.

Замість слів співчуття, що їх Дарина чула цими днями чимало, Анна пригорнула жінку до себе.

– Доведеться триматися, – мовила, відсторонившись. – Інакше ніяк. Краще не ділитися подібним досвідом. Та повірте, Даринко Гнатівно, мертвим помирати, живим – жити.

– Не зможу тут, мабуть.

– Чого не зможете?

– Жити. Ось тут, – Білоногова обвела рукою кімнату, вочевидь маючи на увазі цілий будинок. – Не цінуємо, що маємо. Втратила Микиту Микитовича, аж тепер зрозуміла, як його бракуватиме. Не дам тут собі ради.

– Хіба нема кому в крамниці сидіти? – Анна кивнула туди, де кучерявилася Савчукова голова.

– Обкраде він мене, Анничко, – зітхнула Білоногова.

– Ловили за руку?

– Не попадався. Ніхто не попадався, всі хазяїна боялися. Тепер почекають трошки, почнуть скубти з різних боків.

– А не наговорюєте на людей?

– Мені б їх не знати, – вона знову зітхнула, тепер із більшою гіркотою. – Поїду я звідси, Анничко. Відбудемо дев’ять днів, продам, що можна, та й переберуся собі, де спокійніше. Мені, скажу я вам, лікарі давно вже казали клімат поміняти.

– Чим вам, голубонько Дарино Гнатівно, київський клімат не такий?

– До моря мені треба, Анничко, до моря. Може, вдасться все це, – знову обвела рукою, – продати так, аби стало на невеличку економію десь на півдні. Найкраще біля Чорного моря. Наприклад, Одеса. Не саме місто, не зможу вже жити там, де люди сновигають. Є там невеличкі тихі селища. Теплі зими, солоний морський вітерець…

Дарина мрійливо примружила очі, на мить забувши, що тривають поминки.

– Ви, схоже, не зараз так вирішили, – завважила Анна.

– Колупала Микиту Микитовича, довбала, – визнала Білоногова. – Хочте, запитайте в лікаря Стройла. Це ж він перший з чоловіком завів. Я не просила, але потім загорілася. Якщо, кажу Микитовичу своєму, сам не готовий звідси перебратися, купи там невеличку економію. Нехай буде десь біля моря крамничка, я б пів року там мешкала, наглядала. Ні, каже, не впораєшся ти, матінко. Та знаєте, вода камінь точить. Ось-ось би умовила. Бачте, біда…

Вольська нарешті отримала підходящий привід.

– То вже ваші сімейні справи, Даринко Гнатівно, – почала обережно. – Тільки ж ви того разу обмовилися: грішок водився за небіжчиком, Царство йому Небесне, – вона перехрестилася.

– Грішок? – перепитала Білоногова, та враз усе зрозуміла. – А, ви про карти проклятущі, хай їм усячина! – вона сплюнула, тут же перехрестилася.

– Поліції розказали про це?

– Толку? Його ж, Анничко, не тому зарізали, що в карти грав. І не там, де грав. І не той, з ким грав. Слідчий, голуба душа, відразу так сказав: душогуб облизувався на ошатно вдягненого пана. Справедливо думав – обскубе п’яненького. Хто ж знав, що Микитович усе спустив у карти?

– А раптом виграв?

– Аби виграв – приїхав би додому спати. Теж п’яний, від радості, і таке бувало, – Дарина похитала головою, почмокала губами. – Понесло деінде, значить, продувся до рубця. Злодюга не знайшов, чого хотів. Від злості й підрізав жертву. Отак у поліції думають. Така, значить, у них картина.

– Версія, – машинально поправила Анна.

– Нехай собі. Мені тепер яка різниця.

– І зовсім-зовсім не знаєте, де саме він грав? Може, обмовився якось випадково? – і не чекаючи, поки Білоногова стрепенеться й замислиться над її дивним інтересом, сама форсувала події: – Не згадував часом Деміївку?

Дарина Гнатівна пожувала губами.

– Вам – як рідній: згадував, – мовила, стишивши голос. – Так і казав: не щастить мені, матінко, на тій бісовій Деміївці.

– Поліцію до відома ставили?

– А треба? Господи, далися вам ті карти, Анничко. Де Дніпро – а де Деміївка, гори вона вогнем.

Вольська відчула легкі підозрілі нотки, швиденько згорнула розмову. Тим більше – почула, що хотіла. Підозри й тут виявилися правильними. Отже, все це ланки одного ланцюга, і де в нього край, наскільки він довгий – хтозна.

Тут дуже вчасно нагодилися добросердні сусідки. Вольська поступилася місцем, нехай тепер вони віддають належне, ще й остаточно відволічуть удову від їхньої розмови. Анна знову подумала про Коваленка, і що далі, то більше тривожилася. Більша частина дня минула, час би Глібові дати про себе знати…