Страж без церемоній підштовхнув Коваленка в спину. Справді, більше йому тут не було чого ловити. Стиснувши набалдашник тростини, Гліб розпрямив спину й залишив місце своєї поразки, тримаючи голову високо піднятою. Театральний ефект – а нехай собі. Тут до такого звикли, грають один перед одним.

Тим більше, момент істини для нього ось-ось настане.

Думав, кремезний вийде за ним. Але той лиш виштовхав, лишившись на хазяйстві й щільно причинивши за його спиною двері. Ядучий тютюновий дим ще їв очі, тож курити вже зовсім не тягнуло, без цигарки надихався, мов той павук на порошному горищі. Знову заходився витирати вологу, через те й не звернув відразу уваги на нового відвідувача.

Пузаня у фраку з завеликими фалдами.

Саме зайшов і теревенив про щось із розпорядником.

І попри всі старання Рози впізнав Гліба швидше, ніж сам Коваленко – антрепренера шансонетки Аврори.

Недарма той витріщав минулого разу на небажаного візитера свої уважні очі.

Попереду – Шварцман, гевал у косоворотці в дверях, ще й двійко лютих собак у дворі.

Позаду – зачинені двері, кремезний страж, купа народу в гральній залі.

Не втекти Глібові.

Біда.

– Ти?

Спершу це звучало запитанням. Та Шварцман вочевидь запитував сам себе, чи не обізнався. Все ж таки зовнішність Коваленко мав зараз інакшу, та й бачилися вони хай очі в очі, але ж на коротко. Наступної миті пузань вигукнув упевнено:

– ТИ! – ще й наставивши на Гліба подібний до сосиски палець.

Репортер стиснув набалдашник тростини, відступив назад, усе ще маючи надію проскочити, в останній момент помітити шпаринку, яку дотепер не чіпляло око. Та вигук Шварцмана вже шмагонув обох тутешніх зарізяк.

Вусань у косоворотці посунув на Коваленка з одного боку.

З протилежного відрізав шляхи для маневру гевал у вишитій сорочці.

А кирпатий Ніл миттю відійшов далі, аби не потрапити зі своїм зростом у незатишну для нього зону ймовірної сутички.

– Взяти його! Взяти! – Шварцман уже тупотів ногами.

Останньої миті Гліб прийняв рішення, яке вбачав єдино правильним – рвучко закинув тростину в найдальший куток, за широкий шинквас, підніс руки вгору, крикнув:

– Тихо! Тихо!

Коли громили спритно й боляче скрутили руки, зойкнув сильніше, ніж справді заболіло. Треба було всім своїм виглядом визнати поразку. І показати – так, він спіймався, він у їхніх руках, проте готовий до переговорів.

Ніл як розпорядник усього дійства оговтався найпершим.

Побачивши, що з боку бранця вже нема ані найменшої загрози, він задріботів короткими ногами, вийшов на перший план.

Став посеред кімнати так, аби бачити всіх, нарешті прозвучало найбільш логічне питання:

– Що відбувається? Що таке?

– Ряджений! Він ряджений!

Коваленко дозволив Шварцману здерти з себе борідку та вуса. А коли той тицьнув машкару під ніс коротуна, мовив, наскільки це можливо змішуючи виклик із насмішкою:

– Ну, і якого дідька це доводить?

– Маскарад! – повторив пузань, та Глібове вухо вловило перші невпевнені нотки. – Клеєне!

– Хіба хазяїн забороняє приходити сюди в гримі? – тепер Коваленко дивився на Ніла.

– Ніхто не вирішує за хазяїна, – мовив кирпань у звичній манері. – Звісно, ладнайте собі хоч носяру, мов у Сірано[29], хоч пейси до плечей. Мене зараз дуже цікавить, чому наш частий гість і добрий приятель хазяїна стривожився.

– То, може, поговоримо з хазяїном?

Гліб поволі опановував себе. Навіть спробував вирватися з чіпких лещат. Але хватка в охоронців була воістину залізною.

– Ніхто не говорить із хазяїном без його згоди, – парирував Ніл.

– Коли так, побалакаємо з вами. І я все поясню.

– Що – все?

– Та що завгодно! Хоча б свій маскарад.

– Це – фараон! – озвався Шварцман.

– Брехня, – тут Коваленко заперечив упевнено. – Здаюся, ви мене розгледіли, пане Шварцмане. Ми справді мали нещастя перетнутися в «Шато де Флер». У мене була розмова до вашої підопічної мадемуазель Аврори. Яка, от лишенько, днями наказала нам усім довго жити й згрішила, звівши рахунки з життям через нещасне кохання. Бачите, я нічого не приховую.

Остання фраза адресувалася Нілові, якого Гліб уже впевнено визнав за головного й чітко дав коротуну це зрозуміти. Тому ж вочевидь лестило, тож махнув короткою рукою, звелів:

– Пустіть.

Лещата розтиснулися. Громили розступилися, та недалеко. У будь-який момент готові були кинутися на порушника спокою знову й розірвати на клаптики, якщо накажуть. Коваленко розправив плечі, розім’яв, зробивши кілька легких гімнастичних вправ.

– То поговоримо?

– А є про що? – поцікавився коротун і, не чекаючи відповіді, кивнув у дальній кут. – Краще не стовбичити, заважаємо. Пане Шварцмане, ходіть з нами. Хмаро, – вусань у косоворотці на цьому слові опустив руки вздовж тіла, мов солдат на плацу, – поки за старшого. Гляди, щоб нічичирк і без сюрпризів більше. Жире, – перевів погляд на іншого охоронця, – гуляй із собачками, обома дивись.

Вдруге жодному з них нічого говорити не треба – Хмара й Жир мовчки розійшлися по вказаних місцях. Ніл же, роздавши вказівки, обійшов широкий шинквас. Шварцман підштовхнув за ним Гліба, і той показав характер – стукнув його по руці. Пузань засопів, роздмухуючи ніздрі, проте більше не давав рукам волю.

Тим часом Ніл уже відчинив приховані за шинквасом двері, запросив Коваленка вперед.

Репортер опинився у невеличкій, більше схожій за розмірами на комірчину прямокутній кімнатці.

Дивно, але тут теж світила гасова лампа, хоч нікого живого всередині не було. Або, майнула думка, той, хто сидів тут, устиг вийти через інші двері, аби не потрапити на чужі очі даремно й не виявити себе без потреби. Крім холодного влітку комина, Коваленко побачив усередині лише неширокий дерев’яний тапчан, накритий пухким сінником, і важкий сталевий сейф заввишки з людський зріст.

Клацнув замок – Ніл зачинився зсередини.

– Хто ви? З ким маю честь, нехай і сумнівну?

Погляд кирпатого враз зробився гострим, колючим. Голос зазвучав владно, відбиваючи луну від темних кутів таємного сховку. Перш ніж Гліб відповів, наперед виліз Шварцман.

– Писака він! Знаменитий писака!

– Так фараон – чи писака? – блазнювато перепитав Коваленко.

– Мені теж цікаво, – додав Ніл. – Бо мушу ж щось доповісти хазяїнові. А він вимагає конкретного. Не любить, коли кружляють околяса.

– Я справді служу в газеті, – визнав Гліб. – І так, до підопічної пана Шварцмана не так давно навідався в своїх справах. Така моя служба – набридати всім довкола. Комусь не подобається. Хтось, навпаки, спить і бачить, аби потрапити на газетні сторінки. Ще й портрет свій там побачити, мальований чи фотографічний. Але тут, панове, я зовсім не як газетяр. Тому прийшов у гримі й назвався вигаданим іменем.

– Адресу так само вигадали? – швидко запитав Ніл.

Коваленкові перехопило подих. Адреса справді була його ахіллесовою п’ятою. Анна дотепер не пояснила, чому так важливо назвати саме її. Але якщо це важить для неї і водночас Вольська до останнього хоче зберегти таємницю – необережне слово напевне зашкодить її планам та зведе нанівець задуми.

– Це ж дохідний будинок, – відповів непрямо.

– То й що? – розпорядник пропікав його поглядом. – Ну, як до вас звертатися? Ви ж не Дударев.

– До ваших послуг. Коваленко Гліб Андріянович, – церемонно стукнув каблуками.

– Штучні вуса, фальшива борода, чуже ім’я – нехай би, – сказав Ніл. – Справді, тут люди можуть, навіть мають право й підставу зберігати анонімність. Хоча, признаюся, не так часто практикують. Але ви, Глібе Коваленку, газетний писака, ще й завдали собі клопоту знайти прибутковий дім. Аби назвати не будь-яку, а саме ту адресу. Підозріло.

– А якби я збрехав про готель – було б не так підозріло?