– А ви нікому й не розказуйте, – у тон йому мовила Анна. – Шеф розшукової поліції пан Харитонов мені вже не повірив.

– Ви і йому…

– Так! Дуже шкодую про це. Проте зовсім не боюся, що Цвіркун, як його називають, колись використає наш із Іваном секрет проти мене. Якщо він так зробить, йому доведеться писати прохання про відставку. Найкращий слідчий виявився нікчемою, позбавленим усіляких талантів. Замість нього думала, прости Господи, баба! – Анна наголосила на останньому слові, повторила: – Баба, пане Коваленку, баба. Аби не це, хтозна, раптом би все й обійшлося. Ніколи, ніхто й ніде в нашому світі не визнає, що жінки в сищицькому ремеслі теж можуть бути чогось варті. І це не єдина моя страховка від непотрібного розголосу. Бо пан Харитонов, на відміну від мого чоловіка, людина справді невеликого розуму. Гарантую, запевняю, б’юся об заклад – не повірив жодному слову. Вирішив – молода вдова все придумала з горя, аби вибити собі якусь там грошову допомогу за втратою єдиного годувальника. Навіть припустив, що це я його в такий хитрокручений спосіб шантажую.

– Цвіркун справді дурень, – погодився репортер. – Ще й вірнопідданий. Дурість, пані Вольська, є головною рисою вірнопідданства. Сказав би, важливою рисою, чеснотою. З точки зору тих, хто ставить різних цвіркунів на високі посади. Розумний, чого доброго, думати почне.

– Але своє чиновницьке діло Юлій Маркович знає добре.

– Не сперечаюся. Від Харитонова більше ніде в поліції користі не буде. Ваш чоловік, Анно Ярославівно, своїми успіхами лише сприяв його кар’єрі. Та виправдовував посаду, яку Цвіркун обіймає. У нас же як: успіх підлеглого – це передусім успіх його начальника.

– Отже, особисті заслуги слідчого Вольського ви вже не ставите під сумнів.

– Той випадок, коли жінка робить чоловіка, – Коваленко вирішив обмежитися таким компліментом.

– І пропоную першу угоду, – Анна простягнула через стіл руку долонею догори. – Більше ми ніколи, за жодних обставин, не говоримо про Івана. А його чеснот і вад не обговорюємо й поготів. Мають значення лише справи, якими він займався, – в останній момент ледь не зірвалося ми. – Конкретніше, та справа, через яку він загинув.

– Приймається, – легко погодився Гліб. – Але ви сказали – перша угода. Будуть наступні?

– Не маю іншого вибору, окрім як запропонувати їх вам. Уже довірилася. Щось мені підказує, що ви не рознесете сенсацію по всьому Києву. А надто коли є шанс здобути іншу сенсацію, ще гучнішу. Ну?

Коваленко легенько торкнувся своєю долонею її.

– Чудово, – Анна забрала руку. – Другу угоду ви щойно почули. Я роблю все, що треба, аби витягнути на світ божий убивцю Івана й того чи тих, хто за ним стоїть. Ви з вашими здібностями, можливостями й досвідом допомагаєте мені. Буквально – робите, що і як я скажу. Підете, куди буде треба. Розпитаєте того, кого треба. Словом, доведеться слухатися жінку. Коли б не викрили злочинців, саме ви підете з усіма зібраними відомостями в поліцію, до Харитонова. Зробите так, аби вам повірили. А коли поліція затримає нарешті всіх причетних, опублікуєте блискучий репортаж. І хтозна, раптом продасте якомусь видавцеві історію для сенсаційного роману. Люди люблять таке. Господи, пане Коваленку, ви ж хотіли зробити з Івана другого Голмса! Чи на крайній випадок – другого Путіліна! Ось вам усі карти!

Гліб помітно пожвавився. Він уже згодився з правилами гри. Анна не лише відчувала, а й бачила це.

– Пропозиція заманлива, смачненька. Лишається з’ясувати для себе одну дрібничку.

– Дрібничок у цій справі нема й бути не може, – відрізала Анна.

– Ви намірилися знайти вуличного грабіжника, такого собі апаша[7], – Коваленко не слухав її. – Розбійники нині – пошесть, і не лише нині. Що аж такого сенсаційного в тому, що я, репортер, знайду якогось босяка? Нехай він зарізав відомого поліцейського слідчого. Тільки ж, Анно Ярославівно, босякам-апашам насправді все одно, кого грабувати. Вони, мадам, не розбирають. Бачать добре вдягненого пана – і все. Господи, та хіба лише за одягом визначають! Підіть у робітничі поселення, запитайте довкола залізниці чи на Саперній слобідці, де я виріс! Іде собі роботяга з трактиру в день получки, так може ту получку додому не донести. Що дивом не пропив, те розбійники заберуть! Рипнеться, шарпнеться – ножем у пузо!

– Івана Вольського вбили, – складалося враження, що Анні заїло платівку, на манер патефонної.

– Хіба хтось тут сперечається?

– Ви.

– Хіба?

– Торочите мені про грабіжників, які за гаманець заріжуть.

– Я не лише писав, а й читав, як інші цитували вас. Нападник вимагав грошей і погрожував!

Ну, ось і настав час.

Анна не відповіла. Замість того поставила на стіл перед Коваленком дамську сумочку. Приготувала раніше й тримала дотепер поруч, біля себе, аби гість не бачив. Нічого особливого не було б у тому, аби побачив. Кого здивує жіноча сумочка, що лежить поруч із жінкою. Проте саме зараз Анна відчувала потребу в додатковому ефекті.

Не все ж Коваленку фокуси показувати, бороду собі клеїти.

Пальці розстебнули сумочку.

Взяли за краї, перевернули, струснули.

Два предмети вивалилися з її неглибоких надр.

– Гаманець. Портмоне чоловікове, крокодилова шкіра. Купувала йому на Різдво. Усередині – триста рублів. Як тоді лежали, так і досі там, – палець торкнувся годинника. – Золотий брегет. Подарунок купця першої гільдії Борисова, знак подяки за розкриття його справи. Був у іншій кишені. Там і лишився. Вбивця нічого не забрав.

– Не встиг… мабуть.

– Пане Коваленку, ви щойно визнали – не лише самі відтворювали почуте від мене, мої покази, а й читали те саме в інших публікаціях. Я зомліла. Втратила свідомість, коли на моїх очах загинув Іван. Думала – це останнє, що побачу в житті, бо нападник посунув із ножем на мене. Лив дощ, гримів грім, лупила блискавка. Жодної душі довкола. Ніхто не чинить опору. Нехай душогуб із доброго дива вирішив пожаліти мене. Ніхто не заважав йому довести справу до кінця, обчистити кишені своєї жертви. Ніхто й нічого, пане Коваленку. Але він не взяв ані гаманця, повного грошей, ані золотого годинника. Це було вбивство. Пограбування – прикриття. Мого чоловіка Івана Вольського вбито навмисне. І злочин готували довго, ретельно, дбайливо. І той, хто напав на нас, – дрібна ланка. За ним стоять дуже небезпечні люди.

Дж-ж-ж-ж-ж!

Де не взялася враз бджола.

Пролетіла повз Глібове вухо, покружляла над залишками варення. Анна прикипіла поглядом до несподіваної гості. Але Коваленка поява бджоли раптом поглинула цілковито. Він уклякнув, ніби необережний рух провокував бджолу атакувати. Затамував подих, ліва рука повільно, міліметр за міліметром, потягнулася до канотьє.

Тим часом бджола приземлилася на денце блюдечка. Хоботок торкнувся солоденької ляпки. Гостя потерла передніми лапками, взялася до справи. Не зводячи з неї очей, Коваленко обережно підніс капелюха. Анна побачила – зараз довкола Гліба зупинився весь світ. Не існувало нічого, крім бджоли-ласунки.

Комаха вмостилася зручніше – для неї теж нічого не існувало.

Р-раз!

Капелюх накрив блюдце. Бджола опинилася в полоні, зсередини солом’яної тюрми долинуло обурене дзижчання й ледь чутні звуки ударів: полонянка билася об канотьє. Зиркнувши на Анну переможно, Коваленко відкинувся на спинку стільця, поклав ногу на ногу, поцікавився:

– Пропозиція в силі?

– Яка саме?

Гліб клацнув вказівним пальцем по горлу.

– А-а-а… Горілку чи…

– Вашу горілку вже пив. Наливка – спокусливо.

– Христя також робить добрий кальвадос.

– Ну, хай.

Анна махнула рукою, і Христина з’явилася, мов та бджола – не знати звідки. Коваленко не стримав здивованого присвисту. Виявляється, увесь цей час помічниця була десь тут, поруч, не зводила з них очей.

– Гостеві смакуватиме кальвадос, – мовила Анна.