Нова сенсація – завжди свято. Тож Коваленко замовив раковий суп, гречану кашу з котлетою, не втримався від двох келихів пива. Гарний настрій опанував його остаточно. Разом із ним охопило нестримне, аж до сверблячки, бажання негайно щось робити. Тож розплатившись, пригостившись запропонованою особисто власником чаркою горілки «на коня», Гліб нарешті повернувся додому. Там дозволив собі прилягти, спека перемогла, розморила, і він подрімав десь із півтори години.

Як прокинувся, хлюпнув холодною водою на лице. Заварив міцної кави.

На столі стояв предмет гордості – придбаний рік тому масивний «ремінгтон» із кириличними клавішами[10]. Не всякий літератор у Києві мав друкню, і взагалі – навіть граф Толстой у себе в Ясній Поляні писав від руки. Коваленко ж особливо пишався тим, що опанував машинку, будучи шульгою. Бо прогрес, за яким уже не встигаєш, ставився до ліворуких вороже. Та й увесь світ, здавалося, вів із ними тиху неоголошену війну.

Гліб примостив горня з кавою ліворуч від себе. Засукав рукави сорочки по лікоть. Сів за «ремінгтон» так, як піаністи за рояль сідають.

Забігали пальці по клавішах.

Ранок для новоспеченого помічника київської сищиці почався добре.

Навіть дуже добре – настільки, що Коваленко розслабився й припинив грішити на прозорливість Вольської. Адже встановлення особи власника злощасного картуза забрало десь так півтори години. І якщо цей етап пройшов легко, цілком можливо, Анна справді не затягнула час, приховуючи від поліції важливий доказ. Студент нікуди не втік, живе собі спокійно, без відчуття небезпеки. Ніхто й ніде його не шукає, а отже – не викриє.

Владислав Пташук – так його звуть.

Студентів розпустили на літні канікули, проте університет працював. Кашкет лишився в Анни, але номера студентського квитка для канцелярії вистачило. Немолодий чиновник у строгому попри спеку мундирі, чия постать сама по собі нагадувала завмерлу в бурштині й непідвладну часовому плину муху, з гідністю, властивою лише канцеляристам, знайшов потрібне прізвище.

Перед тим з поважністю, помноженою на підозрілість, запитав, у чому інтерес шановного добродія. Гліб приготував версію наперед, та довелося вносити корективи по ходу: чиновник виявився з тих, хто не читає щоденних газет. Його вподобання – «Довкола світу» та «Російський інвалід»[11], бо там патріотизм, публікації для пізнання, нема розпусти, сенсацій та не смакують убивствами. Через те Коваленко як автор кримінальних хронік і нарисів був канцеляристові невідомий. Проте до газет усе ж ставився з належною повагою, тому повірив: Гліб шукає особу, яка, на думку репортера, могла бути свідком однієї пригоди.

Ось у цьому чиновник не мав жодних сумнівів. Він служив при університеті, з власних слів, усе своє життя. Студентів бачив не сотні – тисячі. Гарну думку міг скласти заледве про кількох, скромних та старанних. У переважної більшості ж вітер у головах і сверблячка в штанях. Не по науку прийшли вони в університетські стіни. Їм важливіше вештатися в сумнівних компаніях, днювати й ночувати по численних київських притонах, зачіпати пристойних громадян на Володимирській гірці чи в тому кублі – «Шато де Флер»[12] або в подібних місцях. Завершивши викривальну тираду, канцелярист іще й покивав Глібові пальцем:

– Ох, знаю я вас. Лукавите, не скажете ніколи всієї правди.

– Каюся, – Гліб театрально потупив очі.

– Та отож! – чиновник пишався власною здогадливістю. – Щось мені підказує, добродію: не свідка шукаєте.

– А кого? – Коваленко далі грав заскоченого зненацька за сороміцьким заняттям гімназиста.

– Їй-богу, той тип у чомусь замішаний. Вони всі в чомусь замішані. Добре, якщо кримінальне.

– Це – добре? Що ж тоді погано?

– Баламут, заколотник, – мовив канцелярист суворо, багатозначно кивнувши пальцем. – Лізуть у політику, не знаючи броду. Слухають різних язикатих неуків. Молоде-дурне, аби проти влади бунтувати. Найгірші знаєте хто?

– Вбивці? – вирвалося в Гліба, і він тут же виправився: – Бомбісти? Оті, що роблять «пекельні машинки», підривають губернаторів та поліцмейстерів?

– Хлополюби, – лице чиновника зробилося кам’яним, з таким виглядом кат іде до своєї жертви. – Є такі, ставлять хлопів-малоросів окремо від інших. Опановують хлопську мову, якої вже й не по всіх селах почуєш. Вони основи державності руйнують, шановний. І ви як грамотна людина маєте це розуміти.

– То ж політика, – Коваленко відчув, що розмова йде не туди. – Я від неї далекий.

– Дарма. Бо оте ваше далекий називається інакше.

– Як саме?

– Байдужий, – відрізав канцелярист. – Глядіть, проспите смуту всі разом.

Далі вести бесіду в тому ж дусі Глібові зовсім не всміхалося. Чиновник або сам відчув, що заходить не туди, або – виговорився, висловив правильну позицію, підтвердив газетяреві власну лояльність. Тож зосередився на номері студентського квитка, і за короткий час на світ божий виринув Владислав Пташук.

Третій рік навчався на юридичному факультеті.

Навіть так.

Хоч канцелярист і хвалився, що знає тайнощі всіх і кожного, насправді про Пташука міг розповісти небагато. Зазначено: син полтавського цукровара, родина заможна.

Винаймав флігель між Паньківською й Тарасівською, тож Коваленко відразу уявив цю місцевість, у глибині Латинського кварталу. Подякував чиновнику, хотів дати рубль за сприяння, вчасно передумав. Не візьме, суб’єкт із тих, хто щиро вважає подібну пропозицію образливою. Він на своєму місці віддано служить, казенної винагороди цілком вистачає.

Окрилений першою удачею, Гліб швиденько, спершу – широкими кроками, далі – підтюпцем збіг від Володимирської вниз, до перетину Паньківської з Тарасівською. Навіть у розпал гамірного спекотного дня тут було тихо, спокійно, зелено й не так відчувалася липнева спека. Потрібну адресу шукав недовго. Години після відвідин канцелярії не минуло – стукав у фарбовані в колір кави з молоком дерев’яні двері флігеля.

Ніхто не відчиняв.

Годинникові стрілки наближалися до полудня.

Час Коваленко вважав своїм союзником. О такій порі застати когось удома – справжня удача. Навіть домашні господарки, у чиєму розпорядженні бодай одна служниця, як ось у Анни Вольської, влітку здебільшого вигулюють о такій годині сукні в кофейнях, цукерницях та шоколадницях. Або – вештаються з такими самими приятельками по магазинах дамського одягу. Опівдні їх найлегше знайти в мадам Батайль на Мерінгівській чи в мадам Жозефіни на Хрещатику, «Гранд Шику» на Фундуклеївській та «Салоні» на Пушкінській і ще багато де.

Студент Пташук навряд чи навідує дамські салони чи мануфактурні крамниці. Але якщо намагається не привертати до себе зайвої уваги, то краще кудись та й вийти. Бо сидіти вдома у розпал літнього дня – дивна, підозріла поведінка.

Гліб постукав ще раз.

Потому обійшов флігель, зазираючи у вікна. Марно, зсередини їх запнули шторами. Не всюди щільно, але там, де лишилися шпаринки, все одно складно було щось розгледіти. За свою репортерську практику Коваленко жодного разу не проникав у чуже помешкання потайки, підбираючи відмички чи пролізаючи через кватирку або горище. Так роблять нишпорки з сенсаційних романів чи копійчаних оповідок у дешевих обкладинках. Іноді кортіло, як ось тепер. І хтозна, раптом плюнув би на небезпеку, взяв та й наважився. Аби довкола стояла темна ніч, а не білий день.

– Ну-с, підемо довшим шляхом, – мовив Гліб сам до себе.

Відшукати хазяїна, точніше – хазяйку флігеля вдалося досить швидко. Кілька запитань по сусідах, і ось Коваленко вже чемно вітався з пані Філімоновою.

Обираючи одяг, вона віддавала перевагу рожевому. Але мирний колір та невисокий зріст цієї худорлявої дами були фасадом, за яким ховалася владна натура. Сорокарічна, обділена від природи красою Юнона Андріївна Філімонова вела, як сказали Глібові, справи чоловіка. Він був власником дохідного будинку, у дворі якого містився флігель. Сам же пан Філімонов подався до Куяльника. Мав ревматизм, тамтешні грязьові ванни його добре підліковують.