– Не гарикайтеся зі мною, добродію. Ви не в тому становищі.

– У якому, дозвольте спитати?

– Скрутному! – знову вигукнув Шварцман. – Пхаєте носа не в свої справи!

– Бачте, Глібе Коваленку, згадка про довгий ніс Сірано як ніколи доречна, – гмикнув Ніл.

– Коли так, нагадаю іншу приказку. Про чорну кішку в темній кімнаті, якої там нема.

– До чого…

– До того! – Гліб перейшов у контрнаступ. – Шукаєте зради там, де її бути не може. Якби мене викрили ви чи котрийсь із ваших посіпак, а не ось цей тип? – Жест у бік Шварцмана вийшов різким та зовсім неввічливим. – Маю на увазі, помітили наклеєну бороду і таке різне, але не мали зеленого поняття, що я служу в газеті. Я теж мусив би давати пояснення в цій кімнаті?

– Але ви – людина з газети, – правив своє Ніл. – Погодьтеся, це все міняє. І змушує сприймати ваш маскарад інакше.

– Не заходить у вашу голову, що саме служба в газеті змушує мене маскуватися? – тепер Коваленко почав стрімкий наступ, навіть трохи подався вперед. – Вірте, не вірте, але я почув про ваш гральний заклад краєм вуха, коли займався зовсім іншими справами. Мене зацікавило, що тут відбувається. І не як репортера. Маю людський інтерес. Так-так, є грішок, граю в карти. Хіба не знаєте, що азартні ігри в нас не в честі, заборонені офіційно, вважаються ледь не смертним гріхом. Десь таким самим, як навідування дівок у борделях. Чоловіки зі шляхетного товариства відхрещуються від подібних забав. Ви, – тепер Глібів палець націлився на розпорядника, – саме ви гарантуєте мені інкогніто тут? У товаристві, де можуть виявитися відомі в Києві особи? Не публічні, згоден, але відомі не завжди публічні. Я буваю на світських прийняттях. Не часто, але буваю, статус зобов’язує. Мене можуть упізнати, так само когось можу впізнати я, – Коваленко перевів подих. – Отаке моє пояснення.

– Вас зацікавила особлива ставка.

– Вона тут багатьох цікавить. Визнаю – програв. Без того в боргах, хоч стріляйся.

– Думали, допоможуть звести рахунки з життям? Зроблять за вас брудну роботу? – Ніл помітно зацікавився, і вочевидь підозри відступили. – За кого ви маєте нас усіх, включно з хазяїном?

– Баки забиває! – Шварцман не вгавав. – Невже не бачите? Мете своїм помелом, викручується!

Ніл зиркнув на пузаня, схилив голову набік.

– Вирішувати буде хазяїн, – промовив нарешті, торкнув Шварцмана за плече, ступив до дверей.

– А я…

– Будьте тут. Через комин не втечете.

– Не збираюся я тікати. Життя ж щойно спустив у карти. Не логічно. Може, подібну ситуацію слід проговорити з хазяїном особисто…

– Ніхто не говорить із хазяїном! – відрізав Ніл.

Більше ані він, ані Шварцман не сказали нічого.

Двері зачинилися.

Тричі повернувся ззовні ключ у замку.

Нарешті Коваленко дозволив собі розпружитися. Дарма: миттю затрусилося все тіло. Лоб знов укрили зрадницькі мокрі краплі. Відчувши втрату сил, він завалився на сінник, ліг на спину, поклав руки під голову. Так лежав нерухомо, мовби справді зібрався померти тут і тепер, у цій пастці, куди загнав сам себе з доброї волі.

Скільки прочекав отак – не знав.

Стрепенувся, почувши, як відчиняють замок. Сів на сіннику. Кирпатий карлик повернувся сам, під пахвою тримав знайому вже амбарну книгу. Сейф відчинив, зовсім не зважаючи на Глібову присутність. Та Коваленко й не розгледів зі свого місця нічого – Ніл вовтузився, стоячи до нього спиною, заступивши сталеве сховище. Важкі двері з ледь чутним рипом прочинилися, поглинули книгу, зачинилися знову. Аж тепер Ніл переключився на бранця, і голос звучав так само діловито, без погроз, як при їхній першій зустрічі.

– Хазяїн не бачить різниці між вами й будь-яким іншим гравцем.

– Радий це чути, – Гліб говорив щиро й не приховував полегшення.

– Ваш маскарад приймається, як і ваша спроба зберегти інкогніто, – повів далі розпорядник. – До вас застосовуються ті самі правила, що й до інших, котрі програли особливу ставку. Ось.

Невловимим порухом він видобув із жилетної кишеньки розписку, помахав нею.

– Хазяїн викупив ваш борг у пана Пікового. Він отримав свій виграш – шість тисяч рублів асигнаціями. – Наблизившись до каміна, Ніл кинув папірець на решітку, нахилився, підпалив довгим сірником, помилувався вогнем. – Зараз ви напишете нову розписку. Відтепер ви винні своє життя хазяїнові.

– Хоч дізнаюся, як його величають. Перед смертю.

– Ніхто не знає, як звуть хазяїна, – відрубав Ніл. – Ваша смерть нікому не потрібна. Але ви з доброї волі програли життя. Хазяїн заплатив за вас викуп. Борг треба повертати. Напишете розписку – і далі вам скажуть, як саме.

– Гроші у вас виключаються?

– Знайдете шість тисяч рублів протягом години? Чудово, проблему вирішено. З вами поїдуть, і ви візьмете їх зі сховку. Де він у вас, під матрацом?

– Ви ж самі знаєте – не знайду такої суми ані за годину, ані за добу. Навіть за тиждень не назбираю.

– Коли так, вам дадуть револьвер з одним патроном. Виведуть далеко звідси.

– Щойно ж запевнили – моєї смерті нікому не треба.

– Це крайній випадок. Між іншим, дуже добре діє на інших, хто заборгує хазяїну. Таких було вже два. Хочете стати третім? На вашому прикладі хтось укотре побачить, як не треба поводитися. Швидше домовимося.

Кирпатий карлик не жартував, не погрожував, не грався.

– Несіть папір, – зітхнув Коваленко.

– Для чого? Ходіть зі мною, там напишете. Інструкції отримаєте теж там. Хазяїн звелів на сьогодні припинити гру. Бачте, реєстр зачинено до наступного разу.

Він показав на сейф.

Анна цієї ночі майже не спала.

Перед тим як вкластися, знайшла в собі сили поговорити з Христиною про те, що відбулося між ними сьогодні. Коли Коваленко вирушив у небезпечну пригоду, в яку вона сама його втягнула, а Роза Лисицька гайнула у своїх справах, дівчина намагалася зайнятися чимось домашнім та уникати при цьому розмови. Анна відчувала її образу фізично, немовби між ними виникла невидима щільна стіна, – чи не вперше від того дня, як Христя поселилася у Вольських. Довго терпіти такого Анна не була готова й зробила перший крок, ледь не силою змусивши помічницю до розмови.

Але Христину так само засмучувала сварка. Вона теж хотіла, аби все надалі було, як раніше. І, вислухавши вибачення й спроби пояснити, чому все так повернулося, попросила королівну не гніватися й на неї. Адже забула своє місце, без дозволу порушила негласну угоду між нею та хазяйкою, і пообіцяла надалі стежити за дурним язиком. Сказане зайвий раз переконало Анну – у найкращих почуттях Христя таки була ображена. Пояснила це очевидною зміною загальної атмосфери в домі Вольських: господиня й служниця мають покладатися одна на одну, якщо хочуть виживати далі разом. Тому Христина мимоволі прирівняла себе до Ярівни.

Зрештою вони обнялися.

Легше на душі в Анни не стало. Раптом уявила, куди послала Коваленка і чим Гліб зараз ризикує заради неї та її забаганок. Втім, подумала Вольська відразу, спроба припинити ланцюг жорстоких убивств у Києві – не примха нудьгуючої молодої вдови. Тим більше, шукала вона інші виправдання, Коваленко дорослий, бувалий чоловік і відповідає за свої рішення. Зрештою, міг відмовитися, але ж самому кортить полоскотати нерви. Натура в нього така, та й служба газетярська зобов’язує.

Відразу ж насварила себе: теж мені, виправдань шукає. Насправді ж Гліб погодився лізти в пекло, бо мав таке саме відчуття провини перед нею, як вона – перед Христею. Ба більше. У цій дивній історії всі всім щось та й завинили. Тому так усе відбувається. Не врятувала б вона Розу від поліції – та б її нахабно не обікрала. Але ж покаялася, бо не могла відповісти злом на добро. І так Анна дізналася про «млин» на Деміївці й особливу ставку – гру на людське життя.

Ні, спершу заспокоювала себе, Коваленко – тертий книш, стріляний горобець, бувалий у бувальцях. Буде поводитися дуже обережно і взагалі викрутиться в разі чого. З такими думками досить швидко вдалося заснути. Аби за годину розплющити очі, немов хто штовхнув під бік. З того часу сон мов дощем змило, зморило лиш під ранок, а коли розклепила повіки, чулася важкою та розбитою.