Анна лишилася сидіти.

Руки крутили хустку за краї.

– Ви мене відпроваджуєте?

– Хіба що маєте інші питання. Які я в змозі вирішити на вашу користь.

– Маю.

Харитонов знову сів, прокашлявся:

– Ну, прошу.

– Я лишилася без засобів для існування. Не секрет, що до одруження трохи вчителювала. Давала приватні уроки німецької та французької. Перші роки подружнього життя також займалася цим. Згодом облишила, вирішила повністю присвятити себе чоловікові. На той момент Іван… Дем’янович уже отримував пристойну платню, його почали цінувати. Так склалося, що заощаджень майже не робив.

– Прикро. Але, голубонько моя, поліцейське управління не в змозі призначити вдові слідчого Вольського довічну пенсію. Аби ще він загинув на службі. Тоді можна було б щось для вас зробити. Та й то…

– Іван загинув на службі.

– Його пограбували і вбили. Ви ж на власні очі бачили це, – Харитонову починав уриватися терпець.

– Не зовсім так. Убивство, яке сталося на моїх очах, було ретельно підготованим. І вбито мого чоловіка саме через розслідування, яке він почав за десять днів до того. Врахуйте цю обставину – і матимете доказ: Іван Вольський загинув на службі.

Говорячи так, Анна скрутила хустку у вузол.

Поставила на стіл.

Якщо придивитися краще – вузол нагадував собачу фігурку.

Правду казала Христина.

Після почутого господар кабінету справді зробився схожим не на комаху-цвіркуна, а на рибину. Холодну, мокру, слизьку, з вибалушеним поглядом. До всього ще й хижу – дивився так, немов збирався напасти і з’їсти слабшого.

Тільки ж він мене недооцінює, і не лише він, переможно подумала Анна.

– Зволите пояснити свої слова? – процідив Харитонов.

– Для того й напросилася вчора до вас на прийом. Про такі справи найкраще говорити з поліцейським у відповідній обстановці.

– Я мав про вас іншу думку.

– Невже? – брови Анни стрибнули вгору. – Яку саме? Б’юся об заклад – не мали жодної, Юлію Марковичу. Для вас, як і для решти, я лише дружина одного з кращих слідчих розшукової поліції. Мила, привітна, невисока на зріст. Голова з порцеляни, у голові – тирса. Ви ж такої думки про жінок?

– Прошу без новомодних емансіпе, – кинув Харитонов. – Моя дружина так само почала читати різні журнальчики. То все йде з Європи. А я завжди знав і казав: Європа – зло, розпуста й різні надмірності.

– Обійдемося без подібних дискусій. Тим більше, вони не стосуються нашої справи жодним боком.

– Нема ніяких наших справ.

– Є. Ви про це ще не знаєте. Але – є. І я прийшла, аби розказати про них. Тому відразу розкрию карти. Мені прикро, не дуже приємно, навіть не дуже годиться говорити в цьому кабінеті такі речі. Виправдовує мене одна-єдина обставина: я любила свого чоловіка. Люблю досі й кохатиму далі. Таким, яким він був. А був Іван Вольський звичайною собі людиною. Пересічною. Хорошою, втім – без особливих талантів. Розумієте?

– Не зовсім.

– Злочини, розкриття яких принесло Іванові славу, просування службовими сходами й посада – моя заслуга.

Анна мовила так просто, що попервах Харитонов не зрозумів почутого. Чекав продовження. Вона мовчала, і нарешті до господаря кабінету почало доходити. Реакція виявилося аж надто дивною. Підскочив, наче знизу сильно вдарила розтиснута пружина. Зробив коло круг столу, широко ступаючи й тим самим знову нагадавши тонконогу комаху. Далі зупинився під царським портретом, уклякнув, подивився на зображення, мовби питаючи поради. Нарешті повернувся на своє місце, але не сів – став за стільцем, стиснув спинку. Ще трохи – замахнеться, пожбурить чи в Анну, чи – об стіну.

Отака метаморфоза сталася менше ніж за хвилину.

– Зараз ви, голубонько моя, хочете сказати: розкривали злочини замість чоловіка? І я мушу в таке повірити?

– Я допомагала йому, – Анна сиділа спокійно, реакція Харитонова несподівано для неї самої додала їй упевненості. – Особливі сищицькі таланти йому приписали борзописці на кшталт Гліба Коваленка. Нема нічого складного в тому, аби розкрити кабацьке вбивство. Один п’яниця загнав ножа в живіт іншому, такому самому. Часто навіть не тікає й не завжди пам’ятає, що зробив і чому. Побутові справи Іванові Вольському, як більшості його колег, давалися легко. Це була його вершина. Проте я вирішила: мій чоловік має право претендувати на більше. Якщо ви зараз скажете: жінкам дуже просто влаштуватися на поліцейську службу, збрешете найперше собі.

– Ще раз, пані Вольська, – жодної більше голубоньки, все зайшло надто далеко, аби можна було віджартуватися чи знизити градус розмови. – Ви прийшли, аби заявити: ваш покійний чоловік, підвищений мною ж до посади мого особистого помічника, розкривав злочини не сам? А без вас Іван Вольський таких успіхів не досягнув би? За життя був нездарою, непридатним до поліцейської служби?

– Так. І не зовсім так.

– Припиніть! – Харитонов ляснув долонею по столу. – Годі вже мене плутати! Морочите голову, знати б пощо! Так, не так, не зовсім так! Чого ви взагалі хочете від мене!

Анна готувалася до подібної реакції. Сиділа прямо, рівно, непохитно. Так стримлять скелі, об які з гуркотом розбиваються хвилі найсильніших морських штормів.

– Я допомагала чоловікові, – повторила вона. – Якщо хочете, якщо слово консультант зрозуміліше вам – нехай. Нездарою Іван у жодному разі не був. Доведеться вам повірити мені на слово: з повним нікчемою я б своє життя не пов’язала.

– Тобто ваш чоловік був не повним нікчемою?

– До слів чіпляєтесь. Я чудово вас розумію, не гніваюся.

– Гніватися? Вам? На мене? – Харитонов тицьнув себе пальцем у груди. – Здається, я здогадався. У вас помутніння від горя. Ви уявляєте себе власним чоловіком, якщо можна так сказати. Ви болісно переживаєте втрату, це сталося у вас на очах, вас неабияк вразило криваве видовище. Ви розгублені, не знаєте, що робити, до кого йти по допомогу. – Тепер він говорив із нею, мов із душевно хворою, яку треба заспокоїти заради власної ж безпеки. – Анно Ярославівно, я дам розпорядження. Вас відвезуть додому. Слово честі, почну клопотатися, шукатиму спосіб, аби вам поклали мінімальну пенсію за втратою годувальника. Повірте, викручуся. Зроблю, що можу. Навіть, – рука лягла на серце, – стрибну вище голови. Тільки нікому більше не заправляйте того, що зараз намагаєтесь довести мені.

– Не намагаюся, – Анна далі зберігала спокій. – Вже сказала. Дуже гарну, мудру фразу почула щойно: стрибнути вище голови. Краще про Івана та його здібності не скажеш. Є люди, і таких більшість, котрі на своєму місці справді не здатні робити більше, ніж роблять. Він працював… служив тією мірою, якою вмів. Генієм, яким його з певного моменту почали вважати, не був. Мені не потрібен геніальний супутник життя. З геніями непросто, Юлію Марковичу. Але там, де в нього не виходило, де він грузнув, я дозволяла собі трошки підказати.

– Чудово, – Харитонов схрестив руки на грудях, поворушив пальцями. – Балакаєте ви густо, наче мережива свої плетете. До речі, плетиво ваше вище всяких похвал. Серветки, зроблені вашими руцями, лежать у мене вдома у вітальні на видному місці. Ваша звичка дарувати рукоділля давно відома, дехто навіть чекає нагоди, я не жартую.

– Між іншим, рукоділля найкраще допомагає думати. Всі кримінальні справи, які зробили Івана знаменитим та піднесли його статус, я розкрила саме за плетивом. Серветка, про яку згадали… То ж була найперша справа, півтора року тому. Позаминула весна. Вбивство Лизавети Романцової, власниці галантереї на Великій Васильківській. Ви, добродію, так були здивовані успіхом слідчого, на якого не покладали надій, що прийшли до нас із візитом. На прощання я й зробила вам подарунок.

– Те вбивство розкрили ви? Знаєте, ми говоримо не про те. Ходимо колами. У таких випадках вимагають доказів. Уважно слухаю, доведіть.

– Справді, так буде правильно. Ви, шановний Юлію Марковичу, обговорюєте вдома з дружиною чи кимось із домашніх службові справи?