– Та хай би ви здохли з вашим котом! – почула враз від ґанку, і наступної миті: – Жире! Жире, твою мать нехай! Чорта сюди!

Крик вартового, сповнений панічної тривоги, перекрикував навіть собачий гармидер.

Роза не поверталася – летіла до рятівного паркану, нагнувши голову, виставивши вперед плечі й допомагаючи собі руками, мов гребла, боролася з сильною течією. Велетенський чорний пес, що біг просто на неї, прискорився – і це несподівано врятувало.

Наддавши, рятуючись від хижаків із останніх сил, Лисиця проскочила просто перед роззявленою собачою пащею. Відчула важкий сморід хижого дихання, навіть уловила вухом, як клацнули щелепи.

– СТРІЛЯЙ!

Хто кому кричав – уже не важливо. Постріл гримнув цієї ж миті. До паркану лишався крок, і Роза здолала його. Відштовхнулася від землі, підкинула пружне гнучке тіло вгору. Нога вперлася в паркан, рука вже вчепила верх. Ще ривок – Лисиця підтягнулася і, не затримуючись, вправним, хай призабутим гімнастичним рухом подолала перешкоду.

Навздогін знову пальнули.

Далі, не озираючись, Роза побігла крізь ніч, відчувши новий приплив сил. Довкола вже валували ледь не всі тутешні дворові собаки, розбуркані шаленим гавкотом і пострілами. Лисиця квапилася чимшвидше забратися з небезпечного місця, та все ж діяла за планом. Нехай вторгнення викрите, одяг ворогам не залишить. Затрималася, аби шаснути в зарості, забрати залишене там добро, і, підхопивши все в оберемок, подолала останній відрізок шляху до відступу.

За дві вулиці, ближче до дороги, на неї чекала запряжена бричка.

На передку нервово підстрибувала Христя – ось для чого придалася сільська дівчина, навчена правити кіньми. Орендувала транспорт у візника на залізничній станції. Анна розщедрилася на цілих п’ять рублів, аби чолов’яга з чистим сумлінням подався до найближчого шинку й пропивав там раптове багатство в очікуванні, поки повернуть бричку й кобилу.

Нічого не сказала Роза. Застрибнула, втиснулася в спинку сидіння, прикрита навісом. Христина вправно повела, підстьобнула віжками, зацокотіли копита.

– Як домовлялися, – видихнула Лисиця, звільняючись від мішка й, подумавши трохи, вирішила поки не забирати звідти рятівний мотузок. – Передаси.

– Та вже дам раду, – кинула візниця через плече. – Щось ти довгенько.

– Іншим разом сама впораєшся швидше.

– Ой, ну тебе в баню…

– Баня, не баня, а ванна треба, – погодилася Роза. – Значить, завези мене до «Гладинюка».

– Хіба так домовлялися?

– Те, що треба – є. Ось про що домовлялися. Інше все – мій клопіт. Висадиш там, потім – як сама знаєш. Хай хазяйка мене не шукає, сама знайдуся.

– Роби, як знаєш.

– Отак знаю! Все, дай віддихатися, запарилася.

Аж тепер Лисиця відчула: брудом укрилося не лише обличчя. Всім тілом стікав липкий піт. Стягнула чорну шапочку, розпустила гривку волосся. Обтерла лице, як змогла, викинула непотріб назовні. Так само сидячи вбрала сукню, вдягнувши просто на трико. Взула залишені в бричці туфлі. Тепер мала ніби пристойніший вигляд, та все одно сказала Христі завернути ближче туди, де текла Либідь. Біля річки вмилася краще, відчувши, як холодна вода принесла полегшення. Перетягнула простенькою стрічкою коси.

Нічого.

У київських готелях ще й не до таких появ звикли.

Справді, не здивувався служка. Тим більше, що великий годинник у фойє показував лише п’ятнадцять по одинадцятій. Роза думала, вже перевалило за опівніч, утішилася. Має навіть більше часу, ніж розрахувала.

А новий план склала подумки, поки їхала.

Спершу – перевдягнутися й помитися. Гаряча вода в її номері була, як і чавунна ванна. Проте довго розкошувати Лисиця зараз не могла собі дозволити. З огидою звільнившись від чорного трико, швиденько освіжила тіло. Витерлася насухо. Вбрала чисту білизну, перевдягнулася в сукню м’якшого, світло-зеленого кольору. Вправно спакувала дві валізи, дещо після нетривалих роздумів поклала окремо, у білий дорожній саквояж.

Потому гукнула нічного коридорного.

Не обтяжувала себе поясненнями, ще чого, баронеса фон Бергер так не робить. Звеліла взяти валізи, доправити її багаж поштою до Херсона, назвала адресу поштового відділення, попередила – нехай зберігають, до запитання.

Їй не вперше тікати.

Залагодивши цю справу й щедро заплативши, наказала знайти візника. До готелю «Франсуа» не так уже й далеко. Та хіба битиме баронеса фон Бергер ніжки, ще й серед ночі? Поки туди-сюди, годинник бомкнув, відбиваючи дванадцяту ночі й початок нової доби. Розу час зовсім не бентежив. Офіцер підніметься, коли вона скаже, зрозуміє наміри партнерки з напівнатяку.

Йому на збори ще менше часу треба.

До світання слід обох прохолоне.

Їхали порожніми вулицями. Біля входу в готель Лисиця розплатилася, відпустила екіпаж, хоч була думка затримати. Проте досі не знала, на скільки, тож краще хай не маякує без діла, навіть найменшої уваги до себе зараз не хотіла.

Баронесу фон Бергер тут упізнали, зустріли заспаною, проте привітною, люб’язною усмішкою. Коли запитала, чи в себе капітан Рум’янцев – так називав себе її Офіцер, – отримала ствердну відповідь, та вловила при цьому в очах портьє щось дивне. Списала це на свою надмірну пильність, викликану недавньою небезпечною пригодою, та цілком природну втому служки від нічного чергування.

Піднялася поверхом вище.

Постукала у двері потрібного люксу.

Відчинили швидко, чого Роза не чекала – невже Офіцер досі не спить, дивно…

Але переступивши поріг, оговтатися не встигла.

Сильна рука хапнула лікоть.

Затягнула всередину.

Світив лише пишний торшер у кутку зали.

Навіть свічкового вогника вистачило б Розі, аби відразу впізнати того, хто перед нею. Не очікувала знову побачити побите рівчаками віспи лице з виставленою вперед щелепою та розсіченою верхньою губою. Нещодавно ж згадувала його, немов наврочила, накликала біду.

Чоловік у піджаку, жилетці попри спеку, краватці з розпущеним вузлом і не дуже свіжій сорочці теж упізнав її, хай не відразу, не так швидко. Спершу неабияк, дуже щиро здивувався. Та відразу ж вишкірив жовті зуби – Роза не могла розгледіти їх, надто тьмяно, проте дуже добре пам’ятала колір, навряд чи за рік з гаком щось помінялося.

– Ти ба! Оце так сюрприз Бог послав! Він таки існує, Господь наш, Творець і Создатель!

– Набожним став, пане Макаров? Давно?

– О, впізнала! – реготнув поліцейський слідчий Тит Макаров, не пускаючи її руки, навпаки, підтягнувши бранку ближче до себе. – Я, дівко, богобоязна людина, хрещена й православна. Тільки ж то більше для порядку. А увірував, чесно тобі скажу, ось щойно. Бач, Всевишній і на мене оком своїм благодатним накинув. Видко, не лише гріхи маю за душею, праведні справи так само. Інакше з якої такої радості мені такі подарунки щедрі посилати? Роза Львівна Лисицька, власною персоною! Я-то думаю, голову ламаю: що ж то за баронеса фон Бергер така. Краватку, бач, начепив, усе ж зі шляхетною панею думав балакати. І гляньте – профурсетка нікчемна!

Роза розтиснула руку, якою досі тримала саквояж. Замахнулася, аби відважити ляпаса по зораній віспою пиці. Макаров перехопив кисть у повітрі, сильніше стиснув, змусив опустити, навмисне роблячи боляче.

– Воно мені тут ще грабками махатиме! – тепер сищик не приховував люті. – Через тебе, сучко, гріх на душу взяв! Ти винна, ти! Дивись, що накоїла!

Рвучко швиргонувши полонянку на середину зали, поліцейський пустив її. Нарешті Роза змогла роззирнутися і відразу побачила Офіцера. Він лежав на боку, в білій сорочці, що вибилася з цивільних штанів. Смугаста шлейка підтяжки звисала з плеча. Тьмяне світло додало застиглій уже крові на грудях темнішого кольору.

Сама собі здивувалася Лисиця – сприйняла смерть вірного друга спокійно, не зойкнула, слабкості не показала, сльозинки не зронила. Так подіяла на неї присутність Тита Макарова. Не мала бажання показувати горе втрати при ньому.