– Звідки такі висновки?

– Буфетник. Повівся дуже дивно, побачивши нас. Іван шукав, кого б послати по візника. Двері буфету відчинені, ми зайшли. Вздрівши нас, буфетник здивувався і злякався. Я звернула на те чоловікову увагу. Він злегковажив, бо… – щоки Анни знову спалахнули, – словом, тоді виникли романтичні для обох обставини. Буфетник, звати його Григорій, погнав по візника, причому зголосився сам. І тут ще один клаптик: затримався на довше, ніж треба. Візників біля Опери – кавалькада. Хлібне місце для них. Чого простіше: вийшов на вулицю, свиснув першому ж ліпшому. Забирає не більш як п’ять хвилин часу. Проте, пане Коваленку, той проноза буфетник шукав нам екіпаж стільки часу, що ми встигли, не надто кваплячись, випити в буфеті пляшку шампанського.

– Отут не зовсім ловлю хід ваших думок, Анно Ярославівно.

– Подбайте про себе самі, – вона кивнула на карафку, Гліб не відмовився, налив щедру порцію. – Якби той вечір не завершився трагедією, випадок у буфеті не мав би значення. Подумаєш, просто дядько не надто повороткий. Але нагадаю – ми мали вийти з театру пізніше. Засідка на нашій вулиці напевне привернула б увагу. Тут, зволите бачити, випадкова людина не може маячити й вештатися без діла довго. Помітять підозрілу особу, ще й городового гукнуть. Тому зловмисники мусили розрахувати все до хвилини, аби не світити вбивцю даремно. Щойно ми сідаємо в екіпаж, вбивці сигналять – і він випереджає нас, займає позицію.

– Сигнальники. Естафета. Метод знайомий, – судячи з тону, Коваленко вже відкинув останні сумніви в правдивості Анниних міркувань та висновків.

– Ось чому буфетник злякався. Передчасний від’їзд із Опери порушував плани злочинців. Той Григорій – один із сигнальників. Спільник. Затримався, бо мусив витратити час, аби знайти й попередити інших. Вони внесли зміни в план, студент-убивця опинився в засідці раніше запланованого часу.

Коваленко взяв чарку за ніжку двома пальцями лівої руки. Покрутив. Помилувався, як кришталь грає на липневому сонці, що пробивалося між яблуневі віти.

– Знову якісь вони. Час уже назвати.

– Іван підібрався до них дуже близько. Тому й напали.

– Та Господи, пані Вольська, до кого?!

– До тих, хто від квітня вбиває людей по всьому Києву. Таємне товариство, не інакше. Не дивіться на мене так, я не начиталася сенсаційних романів. У Києві діє спільнота вбивць.

Р-раз!

Третю чарку Гліб вилив у себе махом, одним ковтком.

Не готувалася Анна до бесіди з Коваленком саме тут і тепер. Та загалом до подібної розмови готовою була. Чекала слушної нагоди і мала надію: візит до Харитонова дасть потрібний позитивний результат. Головний слідчий повірить їй, зацікавиться деталями, а в неї все під рукою. Анна навіть припустила: Харитонов негайно захоче побачити все, що вона має, на власні очі. Звеліла Христині приготуватися, і та лиш чекала на сигнал. Проте Цвіркун не повірив ще й нацькував на неї московського цербера Градова.

Але це зовсім нічого не міняє, не зупиняє гру – хіба фігури на дошці змінені.

Анна знову махнула рукою. Помічниця де не взялася, змусивши Коваленка здригнутися. Він явно не міг уявити, що огрядна, грубувата молодиця здатна виринати буквально з повітря й рухатися тихіше вітру. Христина мовчки глипнула на гостя, перевела запитальний погляд на Анну. Отримавши потрібне, тільки їй зрозуміле розпорядження, подалася до будинку. Гліб не стримався, озирнувся на неї, розвернувшись при цьому на стільці так, що ледве не впав. Коли жінка зникла з очей, гмикнув, знову сів зручніше, вибив пучками легенький дріб по солом’яному дашку свого канотьє.

– Пані Вольська, з усією повагою – проте дозвольте вам не повірити.

– Взагалі? Жодному слову?

– Чому ж, ваші пояснення дотепер звучали досить переконливо. Як репортер визнаю: за певних умов ваша історія може стати сенсацією. Того ж, хто опублікує її, зробить знаменитим не на всю губернію, а на всю імперію. Поліцію ж київську зганьбить пропорційно.

– За славою не женуся. Ганьбити всю поліцію через одного боягузливого Цвіркуна теж не хочу, адже ганьбою мимоволі вкрию власного чоловіка. Моя мета зараз – знайти його вбивць. Інша перспектива виглядає в світлі останніх подій менш здійсненною.

– Інша?

– Мала зухвалу ідею зробитися поліцейським консультантом, – Анна зітхнула. – Робити те саме, що робила в парі з Іваном.

– У вашій парі ви грали першу скрипку. Жоден інший поліцейський не дозволить жінці такої партії. Ані вам, ані будь-кому, – Коваленко вже опанував себе, почувався впевненіше. – Щодо згаданої вами спільноти вбивць… Анно Ярославівно, повірте мені. Людині, хліб якої – сенсаційні публікації. Аби подібна спільнота з’явилася, навіть на рівні базарних чуток, я б знав про неї одним із перших.

– А ви знали про пограбування та вбивство купця першої гільдії Бочарова? Це сталося в квітні, перед Паскою.

– Точно, було. На Контрактах[8]. Ударили ножем у натовпі, помер в Олександрівській лікарні, кров’ю стік. Я навіть писав про цю пригоду.

– Зберігаю вашу публікацію серед інших.

Нагодилася Христина, поклала на стіл пухкеньку картонну теку. Поруч – невеличкий пакунок, дбайливо загорнутий у ряднину. Його Анна відклала вбік, теку підсунула до себе, жестом відіслала помічницю. Потягнула за шворку, розв’язала бантик вузла. Всередині Коваленко побачив акуратно складений стосик різних київських газет, включно з дешевими бульварними листками.

– Тут не тільки про Бочарова. І взагалі, його нагла смерть не стала предметом серйозного поліційного розслідування. Надто очевидно все. Купець неквапом прогулювався в натовпі, раптом закричав: «Тримайте злодія!» і схопив його сам. Той спритно викрутився, пустив у хід ножа, а як почалася паніка – пірнув у натовп. Гаманця не забрав, бо при Воронцові його не було. Мав дивну звичку довіряти свою калитку прикажчикові. Злодюга вочевидь про те не відав. Загинув Бочаров ні за що, не пощастило. Буває, і досить часто. Як дізнався згодом Іван, поліцейським агентам шепнули – вбивця не місцевий, так званий гастролер.

– Їх повно на Контрактах у ярмаркові дні. І не лише на Контрактах.

– Зник із Києва, досі шукають. Якщо шукають. До речі, я не почув, як його ім’я чи прізвисько.

– Я теж, – Анна розправила плечі, відсунула теку вбік. – І це перший підозрілий момент. Іван не займався вбивством Бочарова, надто дрібно для знаменитого Вольського. Але я, пане Коваленку, уважно читаю газети. Чи знаєте ви, що загибель Бочарова поставила крапку в спорі між ним та промисловцем Дем’яновим? Вони судилися, Дем’янов постачив Бочарову неякісну мануфактуру. Так принаймні заявив позивач. Нема людини – нема проблеми. Вдова Бочарова вирішила не просувати судову тяганину далі, не до того. Діти в них малолітні, їм тим більше не до судів. А коли згодом за моєю порадою Іван поговорив із кількома втаємниченими особами, почув: купець Бочаров мав усі шанси дотиснути купця Дем’янова. Виграти суд. І не лише відшкодувати збитки з відсотками – засадити шахрая в буцегарню.

– Збіг обставин, не більше, – Коваленко вперто стояв на своєму.

– До вбивства архітектора Левицького я теж так думала. Про цю справу чули?

Гліб зовсім по-дитячому кліпнув очима.

– Та бачу, чули, – Анна поблажливо всміхнулася. – Підгуляв у ресторані, повертався пізно ввечері. Грабіжник наскочив на очах у переляканого ваньки. Причому візник так перепудився, що замість гукати городового помчав геть, від гріха подалі. Поки туди-сюди, Левицький упокоївся. Портмоне, золотий портсигар з дарчим гравіруванням, срібний годинник на ланцюжку – така здобич нападника.

– У травні сталося, – нагадав Гліб.

– Точна дата – у публікаціях, – Анна торкнулася пальчиком теки. – Ще там – газета, датована лютим. Левицький судився із замовником, підприємцем фон Геккелем, бо той замовив проєкт будинку, відхилив його, дав лише аванс ще й виставив архітектора нездарою. Підірвав ділову репутацію. А потім Левицький дізнався: фон Геккель будує дохідний будинок саме за його проєктом, тим самим. Підприємець навмисне знецінив роботу, аби не платити за неї. До слова, він потім і робітникам не заплатив обіцяного. Забракував роботу, кинув якісь копійки, мовляв, на більше не заслуговують. Отак, пане Коваленку, я склала дві банальні, простенькі історії докупи. Погодьтеся, вони подібні. Мають спільний знаменник.