– Звідки такі висновки?

– Ви звернули увагу на стан убору, – очі Анни хитро блиснули. – Думаю, він має новіший кашкет, не такий затяганий. Чому не позбувся старого, неохайного? Бо на ньому можна написати потрібний номер та почепити на потрібний кілок. Я довідалася: кількість слухачів на лекціях професори фіксують не завжди, перекладаючи контроль на інспекторів-наглядачів. Ті ж, своєю чергою, більше стежать за студентами, котрі вчаться власним коштом. Точніше, коштом батьків.

– Своєкоштні, – нагадав Гліб.

– Саме так. Вони більш незалежні від університетських порядків. Не бояться покарання чи відрахування. У них вольностей більше. Через те нагляд пильніший. Підсумуємо, – Анна поклала кашкет на стіл. – Убивця – студент не з бідних. Що непрямо підтверджує мою версію: такому нема потреби виходити з ножем на велику дорогу.

– Апаші – не завжди типова злидота, Анно Ярославівно. Повірте, для синків з багатих сімей грабунки та навіть убивства можуть бути, були й бувають чимось на кшталт розваги. Аристократи грішать лиходійством ще з часів Давнього Риму.

– Нехай. Я не про мораль, а про інше. Той, кого ми шукаємо, навряд чи мешкає в гуртожитку. Має змогу винаймати помешкання десь у нашому Латинському кварталі[9]. Нарешті, номер студентського квитка. Лишається знайти ім’я. Бачте, пане Коваленку, я спростила вам завдання. Погодьтеся, вам вивідати все це значно простіше.

Гліб не стримався – повільно підняв руки на рівень плечей.

– Усе. Здаюся. Давно не відчував себе переможеним отак, начисто. Розгром, пані Вольська, тотальний розгром.

– Буде ще кілька завдань, – Анна не приховувала, що лестощі їй до душі. – Дрібніших, але від того не менш важливих. Наливайте собі ще, частуйтеся. І випустіть уже бджілку на волю.

Випередила його руку – сама підняла капелюха.

Бджола ліниво смакувала варенням, гнати довелося.

Того дня Гліб Коваленко вже більше нікуди у справах не ходив.

Не відмовився від подальшого частування. Анна ще й долучилася, попросила в Христини чарку вишневої наливки для себе, підтримала компанію. Вони чаркувалися за успіх, теревенили, як це роблять ділові партнери при узгодженні різних деталей. Розмова поволі зайшла в коло, репортер нарешті відкланявся і дуже тішився з того, що, попри значну кількість випитого, не виказав себе.

З Татарки вирішив прогулятися вгору пішки. Сонце ще пекло нещадно, але кальвадос додав куражу й піша хода не втомлювала, як зазвичай. Відчув утому, щойно дістався Лук’янівки. Зупинився перевести подих, витер змокрілого лоба – алкоголь поволі виходив із потом.

Перепочивши, неквапом подався до себе – він винаймав затишний дерев’яний флігель у Георгіївському провулку. Дзвони Святої Софії будили щодня раненько, та Гліб не нарікав. Навпаки, тутешній дух вабив його завжди. Поруч із давньою київською святинею, у її аурі, яку не всякий поет міг передати словами, Коваленко відчував себе значно краще, навіть більше захищеним рідним містом, ніж на Саперній слобідці, де пройшли дитинство та юність.

Думалося найкраще на ходу. Через те репортер полюбляв неспішні прогулянки. А подумати мав про що. І предметом роздумів була не дивна історія стосунків подружжя Вольських, не причина стрімкого кар’єрного зростання слідчого, не пропозиція Анни зайнятися приватним розслідуванням. Молода вдова дуже добре вміє мислити, складати докупи й поєднувати те, що на перший погляд не складається й не поєднується. Але вона припускалася помилки, якої зазвичай припускаються такі ось мислителі, і навряд помічала її.

Анна Вольська має всі підстави називати себе головою, мозком процесу. Проте не повною мірою уявляє, що воно значить – бути ногами.

Даючи слушні поради чоловікові-слідчому, Анна лишалася вдома, на хазяйстві. Чекала, поки Іван Дем’янович виконає доручення й принесе якийсь результат. Але ж у розпорядженні слідчого завжди була величезна поліцейська машина, включно зі штатними та позаштатними агентами. Хоч із кримінального світу, хоч зі звичайних, цивільних містян. Бюрократичний апарат, як усюди в імперії, традиційно, ще з часів, описаних Гоголем та Салтиковим-Щедріним, працював повільно, незграбно, давав численні збої. Натомість сама робота велася жваво, злагоджено й приносила плоди досить швидко.

Газетний репортер, хай один із найкращих та з чималим досвідом, фізично не міг замінити собою весь означений механізм. Оперативність отримання потрібних відомостей апріорі була значно нижчою. До всього, від моменту вбивства Вольського минуло десять днів, протягом яких ніхто не робив нічого для ефективного розшуку нападника в студентському одязі.

Притримавши, заховавши від поліції важливий доказ, Анна тим самим утратила дорогоцінний час.

Коваленко прямо вказав на це. Вольська відповіла, пояснила свої дії, і Гліб не мав чим і як заперечити жінці. Вона керувалася власною логікою, маючи на те повне право, яке репортер за нею попри все залишав.

– Після невдалих Іванових спроб пояснити зв’язок між усіма вбивствами я перестала довіряти поліції, – сказала Анна. – Справа муляла, мозолила очі. Аби я відразу віддала кашкета, не мала б змоги краще роздивитися його. Аби спершу роздивилася, потім – передала доказ із зробленими висновками, навряд чи їх би взяли до уваги.

– Але ж ви ходили з візитом до Цвіркуна, – нагадав тоді Коваленко.

– З надією – він вислухає мене, як оце ви зараз, і спробує повірити. Поставиться серйозно. За таких обставин я б ризикнула віддати поліції знахідку.

– Нам, Анно Ярославівно, доведеться в разі успіху вигадувати окрему історію. Поліція не любить, коли будь-хто приховує важливі докази.

– Проте поліція любить, коли хтось тягає для неї власноруч гарячі смажені каштани з вогню, – парирувала Анна. – Той-таки Харитонов прийме все, що ми принесемо йому на блюдечку, якщо жоден із нас не претендуватиме на славу видатного сищика.

Логіка тут була, і думка Вольської слушна.

Але все одно слід убивці, напевне, прохолов – за десять днів.

Гліб промовчав про це, бо не хотів відразу бентежити Анну й змушувати ставити під сумнів грандіозний задум. Тепер, прогулявшись і впорядкувавши думки, вже шкодував. У разі, якщо студент, власник кашкета, давно зник із Києва та закопався десь у кротячу нору, саме Коваленкові доведеться брати на себе відповідальність за невдачу. Шукати обірваний слід самотужки доведеться довго, та й нема певності, що його вийде відшукати.

Стосується це й інших намічених слідів.

Він не надто переймався таким очевидним розвитком подій. Анна Вольська – людина притомна, їй пояснити – зрозуміє, не перекладе на нього провину за провал. Аби при цьому на кону не стояла Глібова робота, аби він не ризикував випустити з рук сенсацію, яка напевне принесе славу. Власна кар’єра, власні амбіції тут усе ж таки переважали. Коваленко не збирався просто так втрачати можливість зробити знамениту, гучну публікацію.

Тому план, як не згаяти час даремно, він склав, відмірявши кроками половину шляху.

Дуже просто все, очевидно, не варто довго сушити голову.

Напевне, нова партнерка буде ображена. Не виключено – розлютиться. Втім, спершу варто діяти за спільним планом. Потім починати власну гру. До речі, з особистими інтересами Анни вона навряд чи конфліктуватиме. Все, що робиться для пошуку вбивці Івана Вольського, будь-які кроки, навіть ті, котрі прогнозовано викличуть негативну реакцію, – йде справі на користь.

Отак виправдавши себе наперед, авансом, Коваленко дістався нарешті додому. Зупинився поруч із провулком, потупцяв, покрутив головою. Згадав: домашня горілка, кілька порцій кальвадосу і варення не замінять повноцінного обіду. Порожній шлунок нагадав про себе обуреним бурчанням, тож ноги понесли Гліба далі, в бік Софійської площі. Там було кілька трактирів, куди репортер заходив час від часу і де його, зірку кримінальних репортажів, навіть могли пригостити в борг. Не зловживав, та все ж іноді приємно відчути славу на смак – у прямому розумінні цього слова.