– Хто?

– Закінчила Бестужівські курси[22] в Петербурзі.

– Тим більше, у столиці ж училася. У мене, вважай, від народження в кожному місті – свої, окремі, особливі курси. – Роза підлила собі ще кави з порцелянового кавника, подумала мить, підлила й Анні, не питаючи. – Цікаво, кажеш… Коханого врятувала… Дурня то все. Казки для дівчаток нецілованих. Себе я рятувала, Анько, себе. І ще не знаю, чи вдалося. А любові не буває.

– Буває.

– Захочеш – колись і про любов поговоримо. Ти ж не про неї зараз питаєш. Кажеш, чоловік твій лишив по собі якусь картотеку, мене вдостоїв окремою увагою. Багато там написано?

– Не дуже. Без деталей.

– Ну, а про банк «Річковий кредит» чула щось?

Перехід збоку виглядав дивним та незрозумілим. Аби хто сторонній слухав, не второпав би, про що взагалі йдеться. Анні ж спеціальних пояснень не знадобилося.

– Це – ти? Розо Львівно, моя натура не приймає, відштовхує будь-які нечесні оборудки, якщо вони чистять кишені чесних людей. Та проте змушена визнати: історія геніальна. Блискуче прокручена! Іван нею не займався, таж газети писали! Він хіба додав цікавинок. Ось тут, за цим самим столиком два місяці тому повідав! – знову згадала, що чоловік зовсім недавно, ще в травні, сидів там, де зараз умостилася Лисиця, ковтнула глевку грудку, що стала поперек горла, силою волі відсунула спогад, зосередилася на дні нинішньому. – Але, чесне слово, тебе не згадував навіть побіжно.

– Баронеса фон Бергер, яку проклинають газети і розшукує поліція, – перед тобою, – Роза торкнулася рукою грудей. – Прошу, як кажуть, любити й жалувати.

– Сестра власника пароплавної кампанії Макса фон Бергера, – підхопила Анна. – Заснував акціонерне товариство. Мав грандіозні плани пустити торговельні й пасажирські пароплави по Дніпру, далі через Дністер, Дунай, словом, ледь не на весь світ. Для того відкрив у Києві перше відділення банку «Річковий кредит». Купу оголошень публікував, усюди, де можна. Викуповував найдорожчі рекламні місця. Закликав негоціантів ставати акціонерами, нести гроші під високий процент. Уже за місяць обіцяв прибуток. А коли справа піде, акціонери-купці матимуть пільги й привілеї. З кожним баронеса фон Бергер говорила особисто. Перший місяць відсотки виплатили справно. Це додало реклами вже без публікацій, грошенята потекли. А ще за місяць банк луснув.

– Так і було, – кивнула Роза. – Тільки баронеса, себто твоя слуга покірна, отримала замість обіцяної частки дулю з маком. Добре, хоч Бергер, ніякий не фон, до речі, не розсекретив мене остаточно. Поліція шукає Марію фон Бергер, а не Розу Лисицьку. Тільки ж мені не легше від того. Залягла я, Анько, на дно. Рани зализала. Зі мною ж так не чинять, не дозволяю, віділлються котові сльози мишачі. Почала шукати кривдника обережно. А він, падлюка, знову в Києві виринає! Бо так собі думає: не шукатимуть його там, де нашкодив.

– Тактика знайома. Часом виправдовує себе.

– Ну, я дівчина не з боязких. Та все ж сама з Бергером не впораюсь. Мені від нього обіцяне треба, плюс компенсація за турботи. Довелося підпрягти одного давнього знайомого з Одеси. Працює завжди під офіцера, прізвисько відповідне – Офіцер. Нема в чоловіковій картотеці?

– Навіть не чула, – Анна хитнула головою.

– Коли треба – сухопутний, кавалерист найчастіше. Коли – моряк, не нижче капітана другого рангу. Буває, під поліцейського рядиться, навіть жандармом може, сині мундири – вони поважні. Мала я з ним колись коротку історію… А! – Лисиця відмахнулася, мов від бджоли. – Отака вона, любов-романтік. Пообіцяла частку від своєї, інакше ніяк. Усе б нічого, аби той Бергер раптом не здимів з Києва. Дізналася я в кого слід: недалеко заїхав, три дні чекати. Не з Офіцером же в ліжку валятися. – Вона не звернула уваги на спалах Анниних щічок, захопилася, вела далі: – Та й перегоріло в нас усе. Так, Анько, по старій пам’яті, трошки. Далі кожен у своїх справах. Ми навіть у різних готелях живемо, аби уваги не привертати. Хоча й на одній вулиці, на Фундуклеївській. Тільки я – в «Гладинюка», він – у «Франсуа». Не в тому річ. Проявилася в Києві погана Офіцерова натура! Грає, мов дурний! Краще не починати, бо не зупиниться. Через те й розбіглися свого часу.

Ось воно!

Вольська затамувала подих. Завмерла, боялася ворухнутися, аби не збити Розу з потрібного їй напрямку. Та ж, навпаки, зовсім перестала стежити за собою. Вивалювала на Анну купу такого, чого стороннім, та ще й поліцейським удовам, не кажуть ніколи.

– Понесли мого компаньйона чорти кудись на Деміївку. То я вже потім дізналася, коли припхався до мене, з перегаром, балухи витріщив, – Лисиця показала на собі, як саме виглядав Офіцер. – Нібито є якась дуже козирна можливість виграти заледве не всі гроші світу. Не пощастить – став на кін життя.

– Дурня якась.

– Я теж так думала. Офіцер мій своє товче: береш під заставу життя стільки грошей, скільки треба. Піднімаєш ставку. Це як безмежний кредит. Або, – скривила кутик рота, – оті шалені відсотки в «Річковому банку». А як притомнієш, зупиняєшся, маєш потому добу на викуп. Не викупив життя, не приніс грошей – все, амба.

Анна заплющила очі. Потім – сильно примружила. Розплющила.

– Повірю в усяке. Ще гірше буває. Не розумію одного: для чого комусь убивати боржника. Яка в тому користь, який зиск?

– Інших залякати, – пояснила Роза. – Мій компаньйон не перший же, хто на таке клюнув.

– Чутки про смерть того, хто не викупив життя, відіб’ють охоту ставити життя на карту, – Вольська говорила впевнено. – А чутки такі будуть після першого ж випадку неодмінно. Києвом отак вільно не ходитимуть. Але…

І враз замовкла з відкритим ротом, мовби власні слова стали поперек горла.

– Е-е! – стрепенулася Роза. – Ти чого? Що таке?

Анна видихнула, аж закашлялася.

– Ти знайшла гроші. Ми обидві знаємо як. Що далі?

– Нічого. Офіцер мій відкупився. Його знову затягували грати. Порозумнішав ніби, оце відучора у себе в готелі коньяк глушить. А Бергер завтра буде, мені б дружка милого до тями привести.

– Йому з тобою пощастило, Розо. А я, здається, знаю тих, хто своє життя програв. І справді за це поплатився. Все складається. Одне до одного лягає. І ти, – Анна подалася вперед, – мені допоможеш.

– До чого тут я?

– Ти знаєш, де шукати той гральний дім.

– Зіграти хочеш? Жінок у такі місця не пускають.

– Здогадуюсь. Ні, Розо Львівно. Маю інший інтерес. Один із тих, хто життя програв, чоловіка мого вбив.

Не збиралася говорити – само собою вийшло.

Хлопчина ні в чому не винен, служба така.

Та все-таки Коваленко не стримався, нагримав на посильного за те, що рано розбудив. Але, прочитавши доставлену записку, змінив гнів на милість. Звісно, не перепросив, нема чого кур’єрів копійчаних балувати. Та їм перепрошення й не потрібні, краще на чай більше підкинути. Тож Гліб видав хлопчині гривеник замість п’ятака. Подумав трохи, затримав посильного в дверях. Написав іншу записку, редакторові, додав ще гривеник, навіть виділив полтину на візника, аби швидше.

А потім почав збиратися.

За сорок хвилин із флігеля в Георгіївському провулку вийшов гладенько поголений молодик у піджачній парі зі світлої парусини. Йоржик волосся прикривало звичне солом’яне канотьє. До зовнішнього вигляду не зовсім пасував коричневий сак, із тих, що беруть із собою в дорогу, коли їдуть на кілька днів.

Зупинившись на розі біля чистильника, молодик, ставлячи по черзі ноги на ящик, навів лиск на штиблетах, при тому викуривши цигарку й ніби мимохідь роздивляючись навсібіч. Завершивши й цю справу, жевжик подарував недопалок жебракові, що товкся поруч, відсалютував двома пальцями кільком знайомим, рушив далі.