Не тягнули, взяли бика за роги – Лисицині слова.

Гра в означеному притоні велася щовечора й тривала, за потреби, всю ніч аж до наступного полудня. Зазвичай місця таких зібрань часто мінялися, про що Коваленко знав, навіть сам писав. Але тут усе відбувалося по-особливому. Про млин на Деміївці знало, як з’ясувала Роза, маючи прикру, та разом із тим – щасливу нагоду, ще менше народу, ніж про звичну картярську квартиру.

– Мій Офіцер купився, бо нашептали – дуже-дуже особливе місце, – пояснила вона. – Туди лиш обраних пускають, хто готовий вже ризикнути, так ризикнути. А є порода мужиків, що на таке клюють. Ковтають наживку, мов карась черв’яка жирнючого. Ха, воно ж для карасиків і зроблено. Розумієш яких.

Анна заборонила Глібові потикатися з будинку навіть у садок. Христя, яка або заспокоїлася, або загнала образу глибоко в себе, кілька разів до заходу сонця виходила під якимось приводом, ходила довкола, видивлялася чужих та підозрілих. Нічого незвичного, окрім хіба підготовки в Білоногових – тіло небіжчика дозволили забрати, похорон готували на завтра, на сусідній вулиці сновигали різні заклопотані люди. Втім, там було більше ділової скорботи, ніж чогось, що могло загрожувати Вольській утілити зухвалий задум.

Задля успіху такої справи Анна завдала Христині ще однієї, не глибокої, та все ж відчутної для її серця рани. Переглянувши чоловіків гардероб, вона разом із Розою, котра включилася в процес навіть активніше, ніж Вольська, підібрали Коваленкові підходящий одяг.

– Маскуватися вмієте, – сказала Анна. – Ще одна причина залучити вас. Тільки не переграйте, заради бога. Там не зовсім звична публіка збирається. Особливо пильна.

– Діло Анька говорить, – підтвердила Роза. – Я бачила одного, та й Офіцер мій усе докладно повідав. Нутром чую, у нас під куполом цирку Мадемуазель Хмаринка безпечніше чулася на своєму канаті.

– Ви наче в останню путь проводжаєте, – відмахнувся Гліб, хоч глибоко в душі відчував тремтіння й розумів, що жінки не жартують та не згущують фарб. – Ще й не перевдягаєте, а обряджаєте в гріб.

– Ти, Глібку, може, й справно свої статейки строчиш. І ходиш по злачних місцях з наклеєною бородою. Таки знаєш дещо, згодна. А як до серйозної справи – карась карасем! – зітхнула Роза. – Слово не горобець, а ти стоїш тут і дурним язиком ляпаєш. Гляди, отак собі на дубовий макінтош набалакаєш.

– Не нагнітай, – дорікнула Анна й одразу ж переключилася на Гліба. – А ви, пане Коваленку, таки справді не вдавайте з себе героя. Обережнішим треба бути. Причому – вдвічі або навіть утричі, ніж завжди. Ніхто вас там у разі чого не прикриє. Ніхто не витягне. Самі знаєте, поліції ми ні гу-гу. Поки що принаймні. Ось повернетесь із потрібним нам усім результатом – тоді вже придумаю, як безпечніше далі діяти.

– Ви з чоловіком теж так усе планували, без поліції? – не стримався Коваленко.

– Чоловік, якщо забули, сам у поліції служив. І мав окрему, свою агентуру, яка могла страхувати. У мене можливості обмежені. Та й ви – не агентура.

– Дякую, Анько, що у лягаві не записала, – озвалася Лисиця.

Таким чином, у задушні липневі сутінки з будинку Вольських вийшов нарешті пристойно, але не кричуще вбраний чоловік із тростиною, яка додавала образу солідності. Бороду й вуса вирішили залишити, хіба що Роза взялася до справи своїми досвідченими руками й присобачила маскарад міцніше. Спершу думала додати на лице гриму, та потім сама ж відмовилася. Піт міг усе зіпсувати й швидко викрити загримованого. Замість перуки Глібові інакше, ніж він носив, зачесали волосся, напомадивши його так, як це роблять провінційні паничі, аби виглядати модними на Хрещатику. Чорний капелюх замінили на такого ж кольору котелок.

А головне – товсте портмоне з крокодилячої шкіри.

Грошима вклалася Роза Лисицька. При Глібові не особливо розводилася про їхнє походження, та він здогадувався. І трохи помилявся. На відміну від Анни, не знав історії з «Річковим банком». Так само не мав поняття, що Лисиця завдяки зусиллям вдячного Офіцера таки отримала від Бергера те, по що приїхала. І без жодних пояснень виклала на стіл три тисячі рублів «катеринками».

Вольська хотіла щось сказати, Гліб бачив це, – та передумала. Натомість сама взяла гроші, перерахувала. І поклала в чоловіків гаманець.

Приманка готова.

Ніколи ще Коваленко не відчував себе живцем.

Візник висадив пасажира в самому кінці вулиці.

Щойно Гліб ступив на землю, ванька похапцем розвернувся й забрався геть, лишивши сідока сам на сам із темною тишею. Собаки загавкали з-за високого щільного міцного паркану, ще коли бричка під’їхала, і Коваленкове вухо не вловило нічого схожого на брязкіт ланцюга. Сторожі бігали всередині вільно, лишалося тільки уявити собі, кого там тримали. Паркан ховав забудову майже до середини даху, місяць зависнув над широким димарем.

Знаючи, як слід діяти, Гліб усе ж ступив до хвіртки нерішуче. Він боявся собак, особливо навчених берегти злочинний спокій. Гавкіт не вгавав, чутливі носи відчували – чужий ще тут, і Коваленко постукав. Для того над клямкою висів невеличкий добротний дерев’яний молоток, під ним – бляшане кружальце.

Стукіт був умовний.

Більше того: Гліб знав, як треба стукати сьогодні. Про це подбала Лисиця, і її особа цікавила Коваленка вже навіть більше, ніж Анна Вольська, а раніше – її знаменитий чоловік. Повторивши стукіт тричі, щоразу в іншому ритмі, Гліб почув: собаки захлинулися. За хвилину брязнув замок, хвіртка прочинилася саме настільки, аби прибулий побачив кремезного вусаня в косоворотці, комір якої ледве сходився на могутній шиї.

– Доб-чі, – сказав Коваленко.

– Ри-ве, – почув у відповідь, та дозвіл пройти не отримав.

– Сво-лю, – вимовив другу частину сьогоднішнього пароля, після чого додав звичайне слово: – Сімнадцять.

Нові секретні слова тут завжди позначалися минулим календарним днем. Пронирлива всюдисуща Роза знайшла можливість рознюхати й це. Виявляється, вчорашня дата мала означати: людина, що отримала адресу й пароль, уже кимось перевірена раніше.

Тепер вусань ступив набік, зачинив за прибулим хвіртку. Йти до будинку Гліб не квапився: між ним та ґанком бігали два величезних, а при місячному сяйві – справді демонічних пси. Породу не розрізнив, та й для чого, досить зросту. Кожен міг зрівнятися з молодим угодованим телям, хіба, на відміну від коров’ячого племені, загризав на раз-два навіть без команди. Проте зараз собаки слухняно мовчали, а як цербер легеньким поштовхом у спину велів іти – пропустили.

У сінях на Коваленка чекав ще один здоровило, немов рідний брат вусаня, хіба без вусів і не в косоворотці, а сорочці з вишивкою. Зупинив гостя, спершу покрутив ручиськами тростину, перевіривши, чи, бува, не ховається під набалдашником вбивчий гостряк. Потому ретельно обмацав, перевіряючи грубими пальцями ледве не кожен шов. При собі Гліб мав лише портмоне, його здоровило підважив на долоні, та не розкрив, повернув і кивком направив далі.

Там була невеличка прохідна кімната, кут якої перегороджувала дивна споруда. Вона водночас нагадувала трактирний шинквас і здоровецький стіл, із тих, що можна побачити в кабінетах великих начальників чи банківській конторі. За спорудою, в самій глибині, височіли полиці, заставлені скляними пляшками. Тут Коваленко відразу побачив різне пиво, вино кількох сортів, прямокутні, зеленого скла горілчані пляшки, засургучений коньяк, шампанське. Вкупі виглядало доволі вагомо й навіть масштабно.

Саме тому людину серед усього цього помітив не відразу.

Власне, не людину – голову й верхній край плечей, що визирали з-за столу.

– Підійдіть, – промовила голова.

Ступивши ближче, Гліб нарешті розгледів по той бік невисокого чоловіка, якого відразу закортіло назвати карликом. Утім, карликом у звичному розумінні він не був. Тих вирізняв не лише маленький зріст і тонший, писклявий голос. Вони мали подібні риси обличчя, жінки й чоловіки, мовби їх одна мама на світ народила. Цей же басив, немов цирковий борець важкої ваги. Просто одного разу припинив рости вгору. Такі кажуть про себе: у корінь пішов.