Продавець відсахнувся.

– За кого ви мене маєте?

– За паскудника, який впарює порнографічні листівки. Ще й пристойним дамам. Пан Сазонов, до речі, ох як захоче познайомитися з твоїми моделями.

– Дайте! – рудий спробував забрати картки.

– Чухай звідси. Веселі картинки лишаться в мене. Аби не було спокуси показати їх комусь знову.

– Дурень ти необтесаний, – просичав рудий. – Сам ти порнографія, бовдуре. Я жіночу білизну продаю, у нас магазин новий на Хрещатику. Бачу, тобі б знадобилася. Вдягни, танцюй біля дзеркала під патефон.

Заскочений зненацька цим зізнанням, Гліб роззявив рота. Поки шукав, що відповісти, рудий видер у нього свої рекламні картки. Постукав зігнутим пальцем собі по лобі й розчинився в натовпі. Правду сказав чи обдурив, аби викрутитися, поки не розібрався. І не знав, чи треба розкручувати цю історію. Читачі люблять пікантні історії, тому Коваленко все ж зробив подумки зарубку: при нагоді відшукати магазин на Хрещатику. Якщо його нема – невеличка сенсація готова, просто на рівному місці.

Коротенька пригода відволікла. Гліб уже зібрався наздоганяти Анну – та враз звичні для парку звуки розітнув різкий, протяжний свист.

– Ганьба! – заволав десь поруч недружний, переважно жіночий хор.

Коваленко закрутив головою, тут же почув схвильоване, дзвінке:

– Глібе, ви де! Сюди!

Нарешті помітив супутницю – поруч із розпаленим натовпом.

Ґнота запали – вибухне в момент.

Коли збігся натовп, Коваленко не помітив.

Проте обурені вигуки й хуліганський свист миттю привернули загальну увагу – що завжди буває, коли в повітрі пахне скандалом. Так атмосфера електризується перед грозою: за кілька хвилин до того світ робиться густим, аж можна його помацати. Довкола натовпу, який стрімко розростався, повітря набрякнуло приблизно так.

Анна знову гукнула Гліба. Він судомно пошукав очима білий капелюшок. Схожих побачив аж п’ять, та лиш над одним зметнулася вгору рука із затиснутим віялом. Виставивши плече вперед, Коваленко вкрутився в натовп, мов штопор у корок, і ось уже стояв поруч, без усяких церемоній стиснувши її лікоть. Вона кольнула поглядом, та не пручалася, натомість кивнула через людські голови.

Тепер Гліб побачив причину скандалу.

Людський гурт, у якому домінували дами не сказати б літнього віку, але солідні, чеснотливі на вигляд домашні господарки, дружини чиновників, крамарів та купців і матері сімейств. Чоловіки, їхні та чужі, трималися поруч, але воліли не втручатися, не ставати ні на чий бік. Більшість жінок так само мовчали, хіба час від часу піддакували заводійкам або – реготали, мов за командою.

Свистіли ж зухвалі хлопчиська-гімназисти, яким тільки дай волю взяти когось на кпини. Вочевидь це були ті, кого не обходили суворі заборони учням навідувати публічні місця дозвілля й розваг, де обмеження діяли навіть під час літніх канікул. Хоча справедливості ради Коваленко мусив визнати: бешкетники в гімназійних тужурках – чи не єдині з присутніх, кому на привід для будь-якого скандалу плювати з висоти лаврської дзвіниці. Їм байдуже, кого й за що обсвистіти.

Обурення й кпини стоїчно, ще й з іронічними посмішками приймали та витримували дві молоді жінки. Кожній на вигляд трохи за двадцять. Панна з завитою каштановою гривкою мала більш виточені, благородні риси. Її білява подруга була простішою: таке враження міг справити кирпатий носик, обсіяний довкола ластовинням. Від того лице білявої чимось нагадувало розквітлий соняшник.

Від сонця обох захищали білі парасолі.

Жакети перетікали не в модні в цьому сезоні звужені спідниці – подруги вбралися в неширокі дамські шаровари. Каштанка хизувалася світло-зеленими, салатними, з тонкою золотою ниткою. Білявка – такого ж крою, але кольору морської хвилі, розшитими дрібним бісером.

– Середні віки, – прошепотіла Анна.

– Ви про шаровари?

– Я про них.

Віяло вказало на призвідниць колотнечі – трьох схожих одна на одну, мов справді близнючки, мадамів. Змагаючись у лихослів’ї, вони наввипередки вигукували в бік жертв:

– Шльондри! Профури!

– Сорому нема!

– І хоч би що! Не червоніють!

– У такому вигляді – в пристойне місце!

Добродій позад них не витримав:

– Де ви бачите пристойне місце? Цей вертеп? Цей шалман? Їм лиш тут і місце!

– А чого ж ви приперлися сюди, коли тут вертеп?! – відбрила одна з мадамів, розвернувшись усім корпусом: – Знаєте, шановний, чому, як кажете, вертеп? Бо ось таких осіб, у такому ось розпусному вигляді сюди пускають! А такі, як ви, на них озираються і шиї скручують!

– За своїм мужем дивіться! – враз заступилася обурена дружина добродія, грізно взявши руки в боки. – Якщо ваш на таких баньки витріщає, то це не значить, що у всіх такі!

– То у вашого баньки! – скандалістка відкрила другий фронт. – Мій чоловік – людина пристойна, достойна і віруюча! Ми щонеділі на службу ходимо! А таким, як ось вони, – згадала про молодиць у шароварах, – горіти в пеклі! Раніше чи пізніше!

Дрібненький клаповухий гімназист на цих словах застромив два пальці в рота, дзиґою крутнувся на п’ятці перед порушницями моралі. То тут, то там заплескали в долоні. Якась дама, запнута попри теплу погоду від підборів до шиї й прикрита вуаллю, підняла її, намірилася харкнути на молодиць. Чомусь передумала, презирливо сплюнула собі під ноги. Слина, мов навмисне, впала на черевичок однієї з провокаторок. Помітивши це, Каштанка зареготала, дражнячись пальцем, а Білявка зухвало висунула кінчик язика.

– Дражняться! – ахнула скандалістка. – Гляньте на них! Вони ще дражняться!

– Поліцію сюди! – почулося відразу кілька голосів, більшістю чоловічих.

– Здуріли, – прошепотіла Анна, притулившись до Коваленка ближче. – Всі здуріли.

– Ви за шаровари чи проти? – так само тихо поцікавився Гліб.

– До чого тут шаровари… Я б їх не носила. Тим більше на людях. Але й так, як вони, теж не можна.

– Вам справді слід частіше виходити із затишного саду. Особливо, якщо хочете надалі практикувати щось на кшталт приватного розшуку.

– Нічого такого я не хочу. Нічого схожого вам не казала, – відрізала Анна. – І забула вас запитати, куди й коли мені треба виходити.

– Лише дружня порада, не більше, – відступив Коваленко. – Між іншим, ми тут не гуляємо. Маємо інший інтерес.

– Ви праві, – зітхнула Вольська. – Тут справді нема нічого цікавого. Розчарування в людях – не…

Договорити не встигла – зупинив істеричний, надривний, панічний вигук:

– ЗЛОДІЙ! ТРИМАЙ ЗЛОДІЯ!

Натовп дружно переключився на крик, прагнучи нового, гострішого видовища. Верескливий заклик повторився, заглушив куплети й музику. Наступної миті артисти немов за сигналом замовкли, разом. Тиша запала на дуже короткий час – і пролунало переможне:

– Є! Є! Хапай цю суку!

У відповідь почулося різке, злобне й відчайдушне водночас:

– Пусти, баране! Лапи геть! Носа відкушу, покидьку!

Не змовляючись, Анна і Коваленко поспішили до місця пригоди.

Видовище їм відкрилося ще огидніше.

Кремезний кругловидий панок зі старанно напомадженим проділом, явно прикажчик мануфактури, а то й купецький синок, згріб в оберемок струнку чорнявку в непоказному вбранні. Молода жінка немов навмисне вдягнулася так, аби не привертати до себе уваги серед святково виряджених гуляк. Украй нетипово, тим більше – для такої яскравої красуні. Капелюшок валявся під ногами. На землю дрібним дощиком сипалися шпильки – у боротьбі з нападником розтріпалося чорне, мов крукове крило, волосся. Але саме таке, розхристане-розкуйовджене, воно робило її ще прекраснішою. Їй пасував некерований гнів, і Анна відразу згадала – саме такою уявляла собі Кармен.

Слова чорнокоса бранка вивергала навсібіч далеко не красиві. Знаючи Христинину майстерність у лайці та прокльонах, Анна визнала: її помічниця має порівняно з цим досить невеликий лайливий арсенал. Купчик спробував заткнути полонянці рота, але вона миттю пустила в хід гострі зубки. Зойкнувши від болю, панок машинально лизнув рану, витираючи кров. Хватка послабилася, чорнявка миттю скористалася цим – та не вийшло: наспів ще один молодик, у піджачній парі в тонку смужку, кольору кави з молоком.