– Ти сам мене впустив. Щойно, – мовила натомість. – Сам показав мертве тіло. Мене в цьому готелі зранку не бачили. Що ж я тут накоїла, коли встигла?

– Аби тут справді була якась баронеса-фонеса, говорив би інакше. З тобою, кицько драна, простіше. Не треба нічого довго пояснювати, заходити обережно, на цирлах, ота вся світська-панська делікатність.

Поліцейський огидно рохнув. Роза згадала цей звук. Приготувалася почути найгірше – не надурили передчуття.

– Розкажу тобі, дівко, дуже коротко те, що ти знаєш краще за мене. Є один дім на Деміївці. Там час від часу збирається пристойне товариство й займається тим, до чого іншим діла нема. Є в них свої правила, аби чужий не припхався з дурної цікавості. Аби в товариство пустили – треба сказати чарівне слово. Та не всякий знає: чарівні слова щоразу міняються. Нові вони щоразу, почула? Називає таке слово певна людина в певному місці. Конспірація називається, але ваша босяцька шатія-братія вся отак живе, звична. Дружок твій, – Макаров тицьнув на мертвого Офіцера, – особа випадкова. Постійні члени товариства не мусять знати чарівне слово. Бо їх розпорядник дому пізнає в лице. І якщо певна, – сищик наголосив на цьому слові, – людина називає слово для входу тому, хто не навідує будинок на Деміївці регулярно, ця людина запам’ятовує всякого чужого. Друг твій, капітан Рум’янцев чи як там його хрестили насправді, двічі про чарівне слово питався. Перший раз сам прийшов. А вдруге слово назвав інший тип. Слизький слимак, борзописець поганий, такий собі Коваленко. Ти ж знайома з ним.

Лисицька мовчала. Макаров знову задоволено рохнув.

– Нічого-нічого, язика тобі скоро розв’яжуть. Дружок твій грався в героя, тому й здохнув. Через тебе, сучко. Ти винна, бо він тебе виказувати не хотів. Без нього я знав про якусь баронесу фон Бергер, тому й вирішив дочекатися. Ви ж на пару працюєте, голуб’ята. Рано чи пізно ти б тут намалювалася. Дійшло чи розжувати, мов сухарик дитині? – Роза далі не зронила ні пари з вуст. – По очах бачу, дотумкала. Не такі ви вже й спритні-розумні з полюбовником своїм. Отак проколотися! Той Коваленко падлючий туману напустив, як за зябра схопили й припекло. Але ж його хтось прислав, і слід через чарівне слово на капітана Рум’янцева вивів. Хто такий? Адресу свою вказав, такі правила в тому товаристві. Готель «Франсуа», апартаменти люкс. Мав трошки клопоту в товаристві, та дуже швидко все залагодив. Отже, явно не сам діє. Далі вже люди мене в гру ввели. Така в мене робота.

– Мала нагоду переконатися. Твоя робота – гроші брати.

– Ти, Лисице, і новопреставлений кавалер твій теж грошенята полюбляєте. Тобто, – знову рохнув, – полюбляли. Йому на тому світі вже нічого не треба. А тобі жити рівно стільки, скільки сама захочеш. Поїхали, вже з іншими говоритимеш.

– Із хазяїном? – вирвалося в неї.

– Ов-ва! – брови Макарова стрибнули догори. – Ніхто не говорить із хазяїном! Але бач, хтось про нього та й знає. Ох, дівко, молодець я, любо-дорого на себе в дзеркало глянути! Правильний слід узяв, зуби поламаєте ви об Тита Титовича! Воруши копитами, чортице, тут робити нам обом більше нема чого. А капітана, – він мазнув закривавлене тіло недбалим, байдужим поглядом, – злодюжка пограбував та зарізав. Розвелося в Києві такої нечисті…

Рябий сищик захопився собою.

Тішився сам із себе, насолоджувався владою й власною метикованістю.

Запізно оговтався – Роза підгадала момент. Спритно витягнула щось маленьке зі складки на лівому рукаві. Кинула до рота, заковтнула, навіть закашлялася від поспіху. Тепер настала її черга переможно посміхатися.

– Цього ти не передбачив, – сказала. – І хазяїн твій теж, ким би він не був. Офіцер прийняв смерть і мучився, аби не виказати мене. А я піду без мук.

– Ти… Ти що… Ти що надумала… – Макаров простягнув до неї руку, у відчаї бажаючи втримати на цьому світі.

– Надумала. І зробила.

Посмішка враз перетворилася на гримасу. Очі закотилися. Роза хитнулася, розвернулася в падінні. Тіло забилося в дрібних конвульсіях, рот запузирився, з кутика густою цівкою потекла біла піна.

– Ах ти… – поліцейський у відчаї копнув нерухоме тіло, глянув на труп Офіцера, знову – на Розу. – Паскуда… Гидота… Я ж тебе…

Не гаючи більше часу, Тит Макаров перестрибнув через лежачу.

Рвонув двері, лишив їх прочиненими. Грюкаючи важкими кованими каблуками, помчав донизу, в хол, де на стійці біля готельного служки стояв телефонний апарат.

Нічого не пояснюючи, навпаки – грубо прогнавши чергового портьє геть, схопив трубку, покрутив ручку, прокричав: «Поліція!» Викликав карету «Товариства»[31] Перевівши подих, вирішив для себе: треба обдумати нову версію подій.

І, звичайно, поставити перед фактом хазяїна.

Про всяк випадок показавши переляканому служці кулака й буркнувши: «Гляди мені, гов’ядино!» – Тит Марков подибав назад.

Переступив поріг, уклякнув біля порога.

Офіцерове тіло лежало там, де раніше.

А тіло Рози Лисицької немов корова язиком злизала.

Саквояжа, який хотів випатрати поліцейський, теж не було.

Вікно в залі прочинене.

Що таке для циркової другий поверх…

Побачивши в кабінеті розхристану, розлючену Розу, а за її спиною – Христину, розгублену, але зовсім не налякану, Анна Вольська не здивувалася.

Хоча б через повне, цілковите виснаження. Попередню ніч спала погано, цієї ночі не лягала, та й упродовж дня не мала ані часу, ані бажання дати собі спочинку бодай на трошки. Христя, поки змовниці обговорювали плани, кілька разів наполегливо пропонувала заварити заспокійливий відвар. Анна відмовлялася, за третім разом ще й нагримала. Христина не образилася, поміняла тактику – і від міцної кави, яку навчилася заварювати лише її помічниця і тільки в цьому домі, Вольська вже не відмовилася. Навпаки, саме зараз, уважно вивчаючи записи роздобутої амбарної книги з грального притону, випила одне за одним три горнятка. Раніше – ще стільки ж, і відчувала не лише приплив бадьорості, а й те, як очі ось-ось вилізуть із орбіт.

– Тікати треба! – вигукнула Лисиця. – Кігті рвати, чула?

– Цінна штука, – Анна поплескала рукою по розгорнутих списаних сторінках. – Те, чого бракувало. Нарешті я знаю все. Навіть більше, ніж треба. Від того сумно, бо багато знань – багато печалі.

– Ти глуха, Анько?! – не вгавала Роза. – Біда, чуєш мене?!

– Біда, – погодилася Вольська. – Ти навіть уявити собі не можеш, звідки вона прийшла. Іноді деякі чужі таємниці нехай би такими й лишалися.

– Вона здуріла зовсім? – Лисиця озирнулася на Христину.

– Послухайте її, королівно, – вставила та. – Нам усім справді щось робити треба. Хоч по поліцію біжи…

– Ні! – Роза шарпонула Христю за плече. – Не смій! Фараони – вірна смерть! Одного щойно бачила, дивом вирвалася!

– Бачила? – в очах Анни майнув вогник цікавості. – Ага, вибач. Я ж мусила спитати, що в тебе сталося.

– У нас! – Лисиця ступила ближче. – Тит Макаров, сволота ряба! Той, від кого я відкупилася! Він друга мого вбив! Він на хазяїна працює, пранці б його взяли!

– Ніхто не бачить хазяїна, Коваленко так писав, – машинально промовила Вольська, аж тепер стрепенулася, ожила, пустила до себе інші новини. – Тит Макаров, кажеш? Що сталося, Розо?

Захлинаючись, перестрибуючи з одного на інше, плутаючи слова й сильно нервуючи, Лисиця переповіла так точно, як могла, свою недавню жахливу пригоду. Хоч Анна все зрозуміла, попросила повторити знову, тепер уже повільніше. Розу це сказило, вона тицьнула на годинник:

– Друга ночі!

– Маємо ще час.

– Ти теля, Анько, теля молочне! Хіба не допетрала досі, з ким маєш справу?!

– Повною мірою, Розо. А як щойно послухала тебе – остаточно зрозуміла. Насправді мені бракувало саме цього шматочка, про Макарова. Це ж до нього Іван ходив порадитися. Серед інших – але до нього також. Макаров займався одним із тих сімох убивств, якими Вольський зацікавився за моєю порадою. Ось хто повідомив про інтерес знаменитого слідчого хазяїну, якого, – вона сумно всміхнулася, – ніхто не знає та не бачить. Тит Макаров – той продажний поліцейський, хто прикриває таємне злочинне товариство вбивць.