– Товариство? Про що ти зараз говориш?

Анна знову поплескала долонею по здобутій книзі.

– Усе тут. Я мушу подумати тепер, кому передати свої знання й висновки. Тобто, – відразу виправилася, – знаю кому. Хочу зрозуміти, як і коли це зробити правильно. Ти права, часу обмаль. Проте зараз Гліб Коваленко, без якого я, визнаю, так швидко б у цій складній справі не просунулася, ризикує значно більше. Зникнення книги вже помітили. Хазяїн, ким би він не був, особа дуже розумна. Вміє рахувати на кілька кроків уперед. Нам поки щастить, бо Тит Макаров – падлюка, але теж не дурна. Не призна́ється начальству, Градову, а надто – Харитонову, що бачив Розу Лисицьку і вдруге випустив із рук. Назве баронесу фон Бергер, її шукатимуть у зв’язку з підступним убивством мешканця готелю «Франсуа». Зате про тебе, Розо, дізнається хазяїн. Рано чи пізно.

– Нехай собі шукає вітра в полі.

Анна згорнула книгу. Спершу висунула шухляду. Враз передумала, підвелася. Ступила до книжкової шафи, заховала цінну здобич туди, де тримала гроші.

– Христю, ти все мені травичку сватала. Нерви заспокоїти.

– Зараз, Ярівно! Махом!

Христина, тішачись, що нарешті при знайомому ділі, гайнула на кухню ставити чайник.

– Спиш на ходу, тому й гальмуєш! – Лисиця не могла встояти на місці, міряла кабінет широкими кроками. – Чаю вона захотіла!

– Чекай, голова вже від тебе крутиться. Сядь, – Роза слухняно зайняла своє місце в кріслі, Анна повела далі: – Припускаю, Макаров ще не доповів хазяїну про свій провал. Навіть якщо доповів, твій слід прохолов. Хазяїн миттю пов’яже спосіб, у який проникли в його фортецю, з тобою. І якщо шукатиме тебе, то найшвидше – там, де Коваленко. Бо, – Вольська багатозначно покивала вказівним пальцем, – Коваленка він теж пов’яже з тобою.

– А це з якої радості? Нас разом не бачили…

– Зате Макаров виявив: Роза Лисицька – подруга й партнерка того самого капітана Рум’янцева. Офіцера, який один раз побував у притоні хазяїна. Після чого передав пароль, те саме чарівне слово, газетному репортерові. Який, нагадаю, раніше аж надто цікавився шансонеткою Авророю, котра могла привести до Владислава Пташука. Вбивці мого чоловіка. Моя персона, так уже склалося, ніде в цій людській колоді не фігурує. Хто я така? Вчителька французької та німецької мови, молода вдова знаменитого слідчого, яка ні сном ні духом не…

Хитнулася підлога, мов від підземного поштовху.

Той-таки землетрус гойднув стіни.

Анну осяяло – тепер уже востаннє. І від того легше не стало.

Навпаки.

Рвучко підвівшись, Вольська не втрималася на ногах. Аби не Роза, впала б на підлогу, ще й голову забила, зомліти могла. Лисиця, поточившись під вагою, дмухнула Анні в лице. Крикнула через плече:

– Води! Бігом, воду сюди!

За мить влетіла Христина з кухлем. Побачивши, що відбувається, відкинула Розину руку, сама впоралася: набрала води в рота, пирхнула на зблідле Аннине лице. З другої спроби обличчя поволі порожевіло.

– Вони вже знають про мене, – мовила, відсторонивши Лисицю. – Я дала хазяїну слід. Один – але дала. Щойно згадала. Нам справді не можна тут лишатися.

– Господи! – зойкнула Христя.

– За скільки зберешся? Поможу, – Роза заговорила діловито. – Зброя вдома є якась?

– Браунінг. Дамський. Іван подарував. Але я не стріляла жодного разу. І, – Анна затнулася, – не знаю, чи стрельну в живу людину. Чи зможу.

– Я зможу і стрельну, – заспокоїла Лисиця. – Тягни. Де він у тебе?

– У спальні. Нагорі.

– Барахло твоє теж там? – Вольська кивнула. – Багато не треба, викрутимося. Я зберу, швидше буде. Ти гроші не забудь. І трофей прихопи, бо дурно ризикувала.

Анна вдячно глянула на неї.

– Ніколи не думала, що мені треба буде такої допомоги.

– Хоч про щось не думала, – Роза спробувала перевести розмову на жарт, вийшло незграбно. – Потім обніматися-цілуватися будемо. Христю, тобі взагалі лиш пачпорт узяти. Все, дівчата, не чухаємося!

Підхопивши свій саквояж, струснувши, переконавшись – там ще буде місце, Лисиця швидко вибігла сходами на другий поверх.

Анна обмінялася поглядами з Христиною.

– Наробили, – зітхнула та.

– Все буде добре, – запевнила Вольська.

Засвистів з кухні чайник – вода закипіла.

І в унісон з ним здригнулися від сильного удару вхідні двері.

Вломилося троє, один за одним.

Анна з Христиною, не змовляючись, вискочили на шум – і вклякли, побачивши перед собою кремезну трійцю. Першим сунув вусань у косоворотці й, уздрівши двох жінок, тут же виплюнув, не озираючись:

– Жир, кухня!

На прізвисько відгукнувся нападник у сорочці з вишитим коміром. З ходу посунув ліворуч, відтісняючи жертвам можливий шлях до відступу. Анна вклякла, ще не усвідомивши реальності того, що сталося. Але Христина отямилася швидше, спритно відскочила, потягнула, випередила рух Жира. Лишившись раптом одна проти трьох, Вольська, піддаючись внутрішньому поштовху й рефлексам, стрибнула вбік із наміром дістатися сходів. Розгадавши нехитрий маневр, вусань знову гаркнув:

– Чорте, тримай!

Названий Чортом горбоносий розбійник метнувся навперейми. Фінт удався – випередив Анну, відтіснив від сходів углиб обідньої зали, ближче до канапи з подушками-думками. Тепер трійця розтягнулася, контролюючи перший поверх разом. До всього Жир відрізав Анну від Христини, що зникла в надрах кухні. Чорт заступив спиною хід нагору, де Вольська мала намір врятуватися й зачинитися в спальні. А вусань у косоворотці наступав на неї від дверей, заганяючи в глухий кут.

– Книга, – сказав він, наче виплюнув. – Книга, дівко, і ми підемо звідси.

– Брешеш, – Анна навіть не намагалася гратися, заперечувати, що трійця помилилася адресою. – Я кричатиму, нас почують. Ви підете раніше.

– Кричи, якщо встигнеш, – вусань вишкірився.

Анна тим часом ступила до канапи впритул. Не маючи під рукою нічого іншого, вхопила подушку за край, жбурнула в нападника. Той легко відбив її вбік, густо зареготав. У відчаї Анна пожбурила другу. Тепер уже потішалася вся трійця.

А потім сміх Жира враз захлинувся, переріс у болісне ревіння.

Вольська не дивилася в його бік, її увагою заволодів вусань. Щойно тепер глянула – і побачила, як кремезний нападник зігнувся, тримаючись за обличчя й вивергаючи назовні потік брутальної лайки. Поруч, за крок від нього, стояла, розставивши міцні ноги, Христина. Права рука стискала порожній бляшаний ківш, від якого йшла пара – дівчина обдала Жира свіжим, живим окропом із закипілого допіру чайника. Вдаривши денцем ковша на додачу й викинувши посудину, Христя войовничо перекинула з лівої руку в праву величезну кочергу.

Замах, удар навідліг – Анна й подумати не могла, що Христина Попович здатна отак, із усієї люті, розвалити людині, сильнішій за себе, череп до крові.

– Ах ти, босото! – ревонув вусань і сіпнувся в її бік.

Христя відступила, виставивши кочергу.

Анна побачила вільний для прориву шлях, ступила крок.

– Хмаро, тримай! – гаркнув Чорт, розгадавши маневр.

– Куди! – Хмара враз розвернувся до Анни всім корпусом, видер із кишені револьвер, наставив дуло на жертву. – На місці стій!

– Убивати зібрався – вбивай! – Анна не вірила, що ці слова говорить тут і тепер.

– Віддай чуже – поживеш, дурепо!

Хмара грізно посунув на неї.

– Ярівно! – вереснула Христина. – Ярівно! Ану, ти, кнуряко, геть від неї!

Оббігши Чорта, пірнувши під його рукою й не давши схопити себе, Христя прожогом перескочила через залу. Стала стіною між Анною й револьверним дулом. Загрозливо виставила кочергу.

Тепер жінки опинилися в кліщах.

З правого боку погрожував дулом вусатий Хмара. Ліворуч поволі й неухильно насувався горбоносий Чорт, граючись хтозна-звідки видобутим ножем. А між двома нападниками випростався Жир, ошпарений, з раною на голові, але від того ще зліший.

Позаду – глухий кут.

Вікно – але Христина під вечір завжди затуляла всі вікна міцними дерев’яними ставнями.