Отримавши гонорар за візит, Стройло галантно поцілував Анні руку.

А за пів години відкланявся й Коваленко – не було їм чого особливо планувати, втрутилися обставини. Домовилися повторити спробу завтра.

Нікуди Аврора не подінеться.

Так думав Гліб – і Анна погодилася.

День швидко збіг.

Несподівана гостя на контакт ішла неохоче. Поки Христина ходила з рецептом до аптеки, Роза дрімала, загорнувшись у халат і накрившись пледом із шотландки. Анну це влаштовувало: не любила спілкування вимушеного, чого вимагали гостинність та ввічливість. Зачинившись у кабінеті, витратила час, перевіряючи свої підозри.

Христина затрималася трохи довше, бо поки аптекар готував ліки, виконала ще одне доручення: сходила до адвоката Севастьянова. Вдома його знову не застала, проте відповідь на вчорашню записку він дав, залишивши її покоївці. Прочитавши, Анна гмикнула водночас від подиву та задоволення – вдалий все ж таки день, чергова підозра підтвердилася. Тож мала над чим поламати голову. Вийшла в сад із плетивом, сіла в крісло-гойдалку, і що ближче до кінця роботи, то більше лишалася задоволеною сама з себе.

Ох, невчасно загинув Іван Дем’янович…

Хоча – якби на нього не напали, не мала б вона такого сліду – студентського кашкета.

Завершивши нарешті чергову серветку, Анна розправила виріб, глянула крізь нього на згасаюче сонце. Куди прилаштувати, вирішила незабаром: презентує лікареві. Стройло неодмінно зазирне завтра, то в його характері – перевіряти пацієнтів, ким би не були. Поки плела й думала, Христина слухняно поралася біля Рози, клала на живіт компреси. Розговорити злодійку не змогла, мети такої не мала. Навпаки, Анна натякнула – краще зараз не чіпати. Все, що треба сказати, вона сама скаже чорнявці завтра зранку.

Не судилося.

У домі після похорону господаря вкладалися раніше, ніж зазвичай. Вольська зазирнула до зали, спитала в Рози, чи все добре, почула у відповідь – спати треба, погодилася. Христина зачинила ставнями вікна першого поверху та вклалася в себе, у кімнатці поруч із кухнею. Засинала вона, на відміну від Анни, швидко й міцно. Єдине – могла голосно хропти, проте Вольську це не дратувало, більше веселило. Сама ж вона вляглася в осиротілій спальні. Спершу дивилася, як липневий місяць упевнено вступає в права. Потім пів годинки погортала початий ще за Іванового життя роман. Зрозуміла – бачить літери, але погано усвідомлює читане. Відклала книжку, покрутилася, нарешті заснула.

А вранці розбуркала Христя – не часто дозволяла собі будити свою королівну без нагальної потреби.

– Нема її, Ярівно!

– Кого? – Анна сіла на ліжку, дрімота ще не відпускала. – Година котра?

– По сьомій!

– Господи, скільки по сьомій? – питала, мовби не бачила в кутку подарованого на весілля годинника з маятником, згадала, кліпнула очима, глянула. – Тридцять п’ять… Ти чого підхопилася?

– Так на базар же! Субота!

Справді, Анна забула: щосуботи Христя вибиралася на базар. Товар звозили рано з довколишніх сіл, помічниця любила довго вибирати, торгуватися, а ще більше – теревенити з селянами, слухати й збирати плітки, часом – неймовірні. Базарувати для Христини було однією з улюблених розваг.

– І кого ж нема? – Вольська відкинула ковдру, сама ж відповіла, здогадавшись: – Утекла наша гостя?

– Еге! Вчора така хвора, така хвора! – Христина закотила очі. – Брехуха, скажу я вам! Не так їй боліло, як перебуть десь треба було! По ній тюрма плаче, їй-богу, королівно! А тут, у нас, ліпше, ніж за ґратами! Могла б хоч подякувати чи що!

– Мені її дяка, знаєш… – ураз Анна відчула холод усередині, відразу пополотніла, рвучко підвелася. – Давно забралася?

– Хіба ж я знаю! – Христю стривожив хазяйчин вигляд. – Я ж сама поки встала, поки туди, поки сюди. Кілька разів пройшла повз кабінет. Потім дай, думаю, зазирну, як вона там. А її слід прохолов! Могла серед ночі втекти!

– Ти одяг її почистила?

– І в дворі вивісила протряхнути! Нема!

Як була, в самій сорочині з мереживом, Анна збігла вниз. Заглянула до зали, ніби невдячна втікачка могла там дивним чином з’явитися. Потім зайшла в кабінет.

Здивувалася сама собі: втрималася на ногах, спокійно все сприйняла. Могла ж зомліти, впасти, головою забитися. Натомість мовила відсторонено:

– Гроші.

– Що – гроші?

Тон Христі підказав: вона й сама вже здогадалася, щойно побачила акуратно, навіть підкреслено акуратно викладені гіркою на письмовому столі обидва томи Брема[18] та останній, п’ятнадцятий том Зведення законів[19]. За ними чоловік тримав заощадження. Грошей було не так багато, аби поліцейський слідчий мав вигоду покласти в банк. Але й не так мало, Анна могла протриматися на них щонайменше три місяці. Ще й виплачуючи винагороду Христині.

– Ой, – дівчина вклала в зойк увесь свій розпач, вичавила тихенько, незвично для себе: – Ах ти ж сучка… Бодай тебе пранці з’їли…

– Це я дурепа, – визнала Анна. – Забула, кого в свій дім привела. Вона ж бачила: лікар отримав за візит після того, як я перевела її звідси до зали. Вуха в неї завжди нашорошені. Чула – я не піднімалася нагору. Інших варіантів не було: кабінет, тільки кабінет.

– Я біжу в поліцію, – Христина розвернулася, щоб іти.

– Не треба.

– Як так – не треба? Вас обікрали, Ярівно!

– Після того, як я сама привезла сюди крадійку, зловлену на гарячому, – Анну досі дивував власний спокій. – Хочеш, аби з мене насміялися?

Христина розпачливо вдарила у поли.

– І ви отак їй подаруєте, зміюці?

– Я собі не подарую. Добре, хоч устигла заплатити тобі.

– Боже, яка безголова!

Блискавкою гайнувши за двері, Христина за мить повернулася, стискаючи сірий конверт.

– Ось, королівно! Добре, що не встигла передати додому! Вони почекають, вам жити треба! Тримайте!

– Забери, – Анна відвела руку. – Не треба жертв.

– Беріть! – дівчина наполягала, силою пхала конверта в хазяйчині руки. – Не ваша вина, моя! Чого я не догледіла!

– Ти не мусила сидіти цілу ніч тут, під дверима.

– Я мушу дбати про вас! – Христя тупнула на підтвердження своїх слів. – Проґавила – маю! Беріть гроші, кажу!

Анна заклала руки за спину.

Знизавши плечима, Христина обійшла її, демонстративно поклала конверт на книжки.

Доктор Стройло очікувано навідався на сніданок.

Анні після вранішньої пригоди шматок у горло не ліз, обмежилася кавою і вчорашнім пиріжком. Зате Христина повелася якраз навпаки: на неї раптово напав апетит, тож доїла всю печеню з м’ясом, що лишалася в горщику.

– Кави? – Вольська з останніх сил зберігала світські манери.

– Дякую, не відмовлюся, – лікар умостився на стільці, поклав на стіл згорнуту свіжу газету. – То як наша хвора?

– Одужала, – мовила Анна стримано. – Компреси творять дива, Йосипе Марковичу.

– Радий чути, – Стройло відпив піднесеної Христею кави, посмакував. – Знаєте, Анно Ярославівно, вчора не хотів говорити при ній. А особливо – при тому спритнику, я про пана Коваленка. От же ж професія паскудна: що де почує – то перебреше, ще й грошей на тому заробить. Нащо давати привід.

– Не хотіли говорити – про що?

– Досвід підказував: ваша вчорашня гостя більше дурочку клеїла, ніж у неї справді щось боліло.

– Могли б сказати. При ній.

– І як би це виглядало? Голубонько, Анно Ярославівно, ви б перша мене присоромили! Не її слова ставив під сумнів, ваші! Ви ж за свою гостю вболівали! А так би подумали: бач, пан Стройло ціну собі набиває. Хіба ні?

– Так чи інакше, більше ми її не побачимо, – Вольській не хотілося продовжувати цю розмову.

– Шкода, ой, як шкода Івана Дем’яновича, – доктор скорботно поцокав язиком. – Був би тут, поруч, швидше б вивів обман. І взагалі, не вистачає його. Он які жахіття в Києві, хай бог простить! – Стройло недбало перехрестився. – Ваш би славний чоловік такі б горішки розгриз, як то кажуть, на «ять».