Останні фрази далися Анні Вольській дуже важко.

Не чекала, що голос здригнеться, а погляд розмиють сльози.

– Навіщо ви це зробили?

– Зробила – що? Розкрила злочин, аналогів якому Київ не згадає?

Анна чекала на таку розмову раніше. Та офіційний лист на гербовому папері із запрошенням на аудієнцію до поліцейського управління надутий кур’єр у формі з аксельбантами приніс на Тарасівську за два дні після розмови в садку. На той час Роза встигла тишком-нишком виїхати з міста, пустивши в хід запасні фальшиві документи. Котрі, як роздивилася Анна, виглядали настільки справжніми, що сама вона поставила під сумнів правдивість власного паспорта. Тим часом Гліб Коваленко невтомно знімав вершки з цієї гучної історії, так само забувши дорогу до будинку Вольських.

Утім, Анну такий стан справ навіть влаштовував. Вона втомилася від усього й від усіх. До того ж мала над чим сушити голову – не могла наважитися на крок, який неодмінно, хай не без вагань, зробив би Іван, якби зараз був живий. Через те відпустила віжки подій, нехай ідуть собі, як ідуть.

– Я запросив вас, аби почути пояснення!

У кабінеті головного слідчого розшукової поліції, дійсного статського радника Юлія Харитонова прогнозовано сидів титулярний радник Лев Градов. Факт красномовно, замість тисячі слів підкреслював справжній стан справ у київському поліцейському управлінні. Слідчий, відряджений навіть не з Петербурга, лише з Москви, мав більшу вагу, навіть більшу владу, ніж той, кому Градов за штатним розписом і статусом підпорядкований. Тому нервова метушня господаря кабінету тривожила Анну сильніше, ніж незворушний вираз обличчя його формального підлеглого.

– Хіба що можу повторити з перших вуст те, що детально виклав у своєму рапорті слідчий Черняєв, – сказала сухо.

– З цим Черняєвим теж буде окрема розмова, – пообіцяв Градов.

– Звучить як погроза, – зауважила Вольська. – Хоча правила пристойності, субординація і все таке інше мною дотримані. Честь, слава і, сподіваюся, нагороди як не від государя імператора, то від генерал-губернатора підуть не моїй скромній персоні. Лаври пожинає розшукова поліція. І особисто Юлій Маркович.

– Хочете сказати, зробили своїми діями велику послугу поліції?

– А ви, пане Градов, маєте нахабство твердити протилежне, заперечити це? Ще раз: жодним чином не претендую на публічне визнання того факту, що вдова слідчого Івана Вольського розкрила його навмисне вбивство. Заразом – вивела на чисту воду таємне товариство, котре вбивало одних людей на замовлення інших.

– Поясніть, чому ви взагалі в це полізли. І яке мали право перебирати на себе функцію поліцейського розслідування, – нарешті сформулював свою думку статський радник.

– Юлій Маркович має на увазі – ви порушили закон, пані Вольська, – додав Градов. – Чи я неправильно зрозумів ваші слова й наміри, пане Харитонов?

– Саме так.

Анна стягнула тонкі, прозорі рукавички, переплела пальці.

– Порушенням, панове, є, юридичною мовою, протиправне діяння, наслідки якого шкодять суспільству. Особа, яка скоює таке діяння, порушує закон, а отже, має постати перед судом присяжних. І суд вирішує, вважати особу винною чи ні.

– Для чого ви зараз це сказали?

– Не сказала – нагадала вам, панове. Оскільки ви обоє обтяжені, – вона ледь посміхнулася, – юридичною освітою. Я її не маю, натомість вивчаю закони й питання права за спеціальними книжками з чоловікової бібліотеки. Тому порушень у моїх діях не знайде жоден закон і жоден суддя.

– Дозволу на приватну розшукову діяльність жінки в Російській імперії не мають, – нагадав Градов. – Здається, подібними речами жінки взагалі не займаються ніде в світі. Але бог із ним, із цілим світом, нас цікавить наша парафія. Ви, пані Вольська, провадили слідчі дії самостійно, без повноважень та жодних узгоджень.

– Кому від того гірше?

– Поки що ваша роль у цій історії не розголошується. Сподіваюсь, у того писаки, Гліба Коваленка, стане клепки не переступати дозволену межу. І не згадувати вашу персону в своїх публікаціях інакше, окрім як удову слідчого Вольського, однієї з жертв того самого таємного товариства найманих убивць. Досить того, що ганьбить поліцію, називаючи Тита Макарова спільником душогубів.

– Хіба Тит Макаров – не спільник, не покривав їхні темні справи? – Анна глянула на Цвіркуна.

– Такі, як Макаров – ганьба мундиру, – відчеканив Харитонов. – Не слід рівняти під нього всю київську поліцію, де служать достойні люди. Проте, Анно Ярославівно, саме Макаров і розв’язав язика найпершим. У такий спосіб торгується, вимолює собі як не прощення, то послаблення. Завдяки йому ми тепер знаємо все, маємо повну картину.

– Даруйте, Юлію Марковичу, – втрутився Градов. – Ви відступаєте від теми розмови, заради якої викликана пані Вольська.

– Запрошена, – сухо мовила Анна. – Мене не викликали, а запросили. До всього, Леве Максимовичу, не до вас у кабінет, а до пана головного слідчого. Здається, ви призначені на свою, – вона навмисне виділила це слово, – посаду два тижні тому. Людина в Києві нова. Не певна, що зможете отак швидко вникнути в місцеву специфіку. Тож пан Харитонов швидше мене зрозуміє і прийме потрібні пояснення.

Вона ще говорила, а Градов уже погрозливо підвівся зі стільця.

Анна теж встала.

Вони виявилися одного зросту, чого раніше, при першій зустрічі, вона не помітила.

Очі Градова палали люттю й зневагою водночас.

– Справді, я заважаю вашому тет-а-тет, – просичав титулярний радник. – Честь маю. І не прощаюся надовго. Щось мені підказує, ми скоро побачимося за інших обставин.

Кивнувши Харитонову, титулярний радник залишив кабінет.

– Господи, Анно Ярославівно! – видихнув Цвіркун, щойно двері зачинилися. – Нащо ви з ним зводитесь! Навіщо, вибачте на слові, піддрочуєте?

– Ви боїтеся свого ж підлеглого, – Вольська не запитувала, лиш констатувала очевидне.

– А ви, голубонько моя, недооцінюєте таких ось варягів! Знаєте, що він мені плете вже третій день? Вдова Вольського, як і сам покійний Вольський – особи, не лояльні до влади. Неблагонадійні. То до фронди якоїсь вас записує, то до хлополюбів.

– Яке все це має значення…

– Пряме, голубонько моя! – Харитонов перейшов на гучний шепіт. – Своїми діями, оцим ось приватним, самовільним слідством, ніким не контрольованим, ви мали на меті показати безсилість поліцейських органів. А за великим рахунком – почати їхню, тобто нашу, – Цвіркун тицьнув себе в груди, – дискредитацію. Виставляти поліцію безсилою дорівнює підриванню довіри до неї. Отже, Анно Ярославівно, ви своїми діями намірилися підривати основи російської державності.

– Юлію Марковичу, ви вірите в таке?

– Це – думка пана Градова, – статський радник розвів руками. – Він її сформулював і висловив. Проте з рапортом вище, – він обережно кивнув на царський портрет, – почекає. Ви ж, Анно Ярославівно, дуже завбачливо вмили руки, відсторонилися від усього. Ще й Петю Черняєва навчили, як, що і кому треба казати.

– Майже так само ми діяли разом із Іваном Дем’яновичем. Минулої нашої зустрічі я намагалася довести й пояснити вам свою роль.

– Роль – головна, аплодую й знімаю капелюха! – Харитонов уклонився, жестом запросив Анну знову сісти, сам умостився по той бік столу зручніше. – Проте прийняти цю роль офіційно ніхто не готовий. Я не виняток, пробачте мою сірість і старомодність. Справді, що ви хотіли довести?

– Те, що Івана вбито навмисне. Те, що в поліції служать продажні поруч із чесними. Те, що в Києві діяла небезпечна спільнота вбивць. Ви ж чудово розумієте – я все довела.

– Хочете правду, щиру й чисту? – примружився Харитонов. – Ота амбарна книга, яку вдалося роздобути і яка вважається найважливішим речовим доказом, насправді мало що доводить. Аби той сучий син Макаров не почав рятувати свою продажну шкуру, аж гай зашумів, книга лишилася б лише реєстром усіх, хто відвідував підпільний картярський клуб. Там ще знайшлися окремі зошити, у них – бухгалтерія того, хто називав себе хазяїном.