Рідна тітка Анни грала свого часу в першому та другому міських театрах, не могла похвалитися головними ролями, трупи в її час так само не мали постійного складу. Але яку б роль не давали, лицедіїв на сцені неабияк бентежить, вибиває з колії, дратує, коли під час вистави із зали починають виходити. Тітка дуже часто жалілася на низьку культуру глядачів, і Анна зробила з того висновки.

Та все одно не знайшла в собі сили терпіти довго.

Ленського, романтичного Ленського грав старший за персонажа актор. Його старанно намолодили гримом, який сипався просто на сцені, і не помічати цього було дуже важко. До всього актор мав помітне черевце. Пузо старанно зменшив корсетом, і щільно затиснутий живіт не давав повноцінно дихати.

На додачу він ще й гаркавив.

Якщо давали не комедію, Анна не дозволяла собі реготати під час вистави. Ще й у найбільш напружені, драматичні моменти. Проте сміх рвався назовні. Бажання сміятися виявилося сильнішим за вроджену делікатність та світські манери. Вона дочекалася найбільш зручного моменту, вислизнула – і нарешті випустила емоції на волю.

– Ми не підемо туди більше, – сказала Анна, кивнувши Іванові на запнуті важкою оксамитовою завісою двері зали. – Не сьогодні. Вибач. Почую ще раз – буде непристойний скандал.

– Нічого, – Вольський поправив окуляри. – Так навіть краще. Раніше повернемося додому. Нарешті відзначимо посаду. Якби не ти…

– Ой, Ваню, припини, – Анна відмахнулася від чоловіка, мов від обридлої мухи. – Не приписуй мені надмірних заслуг. Досить того, що ти бовкнув щось подібне тим газетярам. Міг би прикусити язика.

– Колись же доведеться сказати правду.

– Кому?

Замість відповіді Вольський почав жувати губами. Цією манерою чоловік укотре нагадав Анні такого собі мудрого кролика. Тим часом служитель досі чомусь стовбичив неподалік. Вона глянула прямо, немов замахуючись поглядом. Той схилив голову в делікатному поклоні, позадкував, залишивши пару на самоті. І раптом склалося дивне враження: вони з чоловіком тільки двоє в цілому театрі.

– То кому вона потрібна, твоя правда? – повторила Анна.

– Наша, – виправив Іван. – Наша правда.

– Наша – таємниця, – нагадала вона. – Ми ж так домовилися. Ти робиш свою роботу. Я час від часу щось раджу. Ти можеш слухати мене, можеш не слухати…

– Краще слухати, – вставив він. – Користі більше.

– Нехай. Ти зважаєш на мої поради. Злочини розкриваються. Душогуби та інші лиходії йдуть у тюрму, на каторгу, на шибеницю. – Від останнього слова Анну пересмикнуло. Вона повела плечима, бо раптом стало трохи зимно попри розпал літа, і трохи тихіше продовжила: – Ти доклався до справедливого покарання. Армія злочинців зменшилася на якусь кількість. Хоча за своє життя ти, як і хтось інший, не в змозі виполоти, вирвати з корінням усі ці будяки. Душогуби були до тебе, будуть після тебе. Та, повторюся, не має жодного значення, хто виводить на чисту воду кожного наступного негідника.

– Для мене – має, – Іван узяв Анну за плечі, стиснув, подивився їй просто у вічі. – Вже тиждень крутиться на язику. Хочу сказати тобі це. Навіть слова знайшов, але ж ти не готова слухати.

– Я завжди чую тебе, – нагадала вона.

– Так, але… – Вольський зітхнув. – Знаєш, для мене все почалося в майстерні Лібмана. Вже тоді, коли старий єврей знімав із мене мірку, прийшло: я шию собі новий мундир для нової посади. Ця посада – чужа заслуга. Твоя, Аню.

– Дякую, – Анна легенько всміхнулася. – Отже, я тобі чужа.

– Не пересмикуй, кохана.

– А ти висловлюйся точніше, коханий.

Раптом Іван згадав, що вони в публічному місці.

– Не тут. Мені потрібна інтимніша обстановка.

– Мені теж.

Анна притулилася до чоловіка грудьми, гойднула стегнами.

Збоку видовище навряд відповідало усталеним правилам поведінки на людях. Дозволивши собі, точніше – їм обом миттєвий бешкет, Анна ступила плавний крок назад. Звично потягнула тканину, аби трошки підняти край сукні. Відразу ж згадала: вигулювала нову, скроєну за останньою модою, до якої ще не звикла. Нижній край уже не витирав порохи з підлоги, а сягав кісточок, відкриваючи невисокі підбори білих лакованих черевичків.

Іван обсмикнув мундир, напустив на лице соліднішого, ніж треба, виразу. Чим завжди смішив Анну: її чоловік ніколи не виглядав офіційним та строгим. Окуляри давали протилежний ефект – робили Івана несерйозним, навіть слабшим, ніж повинен здаватися мужчина. Саме це привабило в ньому свого часу. І не сприяло кар’єрному зростанню: молодий слідчий кілька років скнів у канцелярії, перебираючи, переписуючи, підшиваючи паперові стоси. Поліційне управління просто заткнуло Вольським дірку, яку давно треба було кимось заліпити. Довелося докласти чималих зусиль, аби ставлення до нього помінялося на теперішнє.

Зусилля доклали обоє.

Новоспечений титулярний радник видобув із кишені золотий брегет. Річ коштовна, щедрий подарунок. Так купець першої гільдії Борисов віддячив слідчому Вольському за блискучо розкрите вбивство родини його брата. Іван натиснув пальцем на маленький ґудзик, відкинув кришку.

– Ще не пізно. Справді, ну його, того гаркавого Ленського. Маємо право на ресторан.

– Невже десь є вільні столики?

– Для Івана Вольського будуть, – чоловік випнув груди, поправив окуляри на переніссі. – Хоч у «Гранд-отелі», хоч в «Англійському». Метрдотелі, Анно, стають у фрунт, як бачать мене. Теж твоя заслуга, насолоджуйся.

– Здається, мова йшла про інтимнішу обстановку. І навряд чи про окремий кабінет, хай навіть у «Гранд-отелі». Справжні заслуги люблячої дружини, – Анна делікатно наголосила на слові «справжні», пустивши при тому бісика, – коханий чоловік оцінить у зручнішому місці.

– Я тебе люблю, – прошепотів Іван, закрив кришку, підкинув брегет на долоні. – Не гаймо часу. Нехай нам викличуть сюди візника.

Він діловито роззирнувся, шукаючи, кому б довірити цю місію. Погляд зупинився на прочинених дверях буфетної. Далі стискаючи золоту цибульку годинника, Вольський рушив туди. Анна подалася за ним. Поріг буфету переступили разом.

Буфетник, високий вусань із блискучим, напомадженим волоссям, зачесаним на проділ, та в білосніжному накрохмаленому фартуху, нудився по той бік шинквасу. Він сидів, підперши голову руками, і заглибився у своє, примруживши повіки. Під час вистави сюди мало хто заглядав, хіба котрийсь театральний працівник міг навідатися, аби потеревенити. Поява раптових відвідувачів пожвавила його вечір. Спершу розплющилося одне око, потім друге, і враз буфетника мов струмом знизу смикнуло: здригнувся, стрепенувся, вибалушив очі, навіть крекнув. Здавалося, що подружжя Вольських застало його за чимось непристойним, Анна навіть насторожилася.

Та вусань швидко опанував себе. Промахнув шинквас білим рушником, уперся широкими долонями об стійку. Ще й подався вперед, усім своїм виглядом висловлюючи готовність прислужитися й виконати всі забаганки.

– Чого зволите-с, ваше благородіє?

– Послухай, люб’язний, – Іван видобув портмоне, пошукав у кишеньці для дрібноти, повторив: – Послухай-но, люб’язний, пошустри трохи. Екіпаж до входу потрібен, баришня хоче додому. Ось, маєш.

Буфетник зиркнув на срібний гривеник.

– За ці гроші я сам мотнуся кабанчиком, ваше благородіє. Чого не зробиш для такої людини.

– Якої – такої?

– Газети читаємо-с! – вусань розплився в усмішці. – Грамоті навчені-с!

– Молодець. Тільки махом. Тебе як звати?

– Гриша.

– Дуй, Грицю. Одна нога тут – друга на вулиці. Зажди, коли вже такий спритний, – Вольський поклав перед ним купюру, першу-ліпшу, яку схопили пальці. – Налий нам по келиху шампанського.

– «Парадізо» з голіцинських підвалів бажаєте чи французьке, «Вдова Кліко»?

– Французьке, – сказав Іван.

– Краще кримське, – не погодилася Анна.

– Дама сказала слово, – кивнув Вольський.

Буфетник швидко впорався з пляшкою. Звук звільненого корка відбився луною. Наповнивши два келихи, вусань поставив почату пляшку у відерце з льодом, підхопив його, переніс до зали, на круглий столик-грибок.