Сторожко повертівши головою й нікого більше не помітивши, Коваленко покрутив конверт. Навіть для чогось понюхав. Нічим не пахне, хіба папером. До всього не підписаний, не заклеєний.

Всередині – відрізаний ножицями від цілого аркуша клаптик.

Два слова, друкованими літерами:

Не лізь

Не налякався Коваленко, хоча стривожився. Повернуся назад, визирнув з двору. Ніде не помітив хлопчиська, та не дуже-то й сподівався. Зайшов до себе, повернув ключ ізсередини на два оберти. Поклав попередження поруч із «ремінгтоном», раптом згадав щось – ретельно оглянув помешкання. Підозри, що тут міг хтось побувати, відпали. Їх витіснили спокій та впевненість у собі.

Вчорашнє рішення почати свою гру виявилося правильним.

Коваленко ще раз перечитав надруковане напередодні.

Дещо вилучив, щось покреслив.

Узяв на себе труд переписати.

І вже потім скинув брудний одяг. Отже, план на завтра готовий. Спершу – до пралі. Потім – візит до редактора. Нарешті – чергова прогулянка в «Шато де Флер».

Глібові відверто подобалася історія, у яку дозволив себе втягнути.

Анна стиснула пальцями скроні.

Дивно: дитиною канючила, аби батьки в неділю повели в «Шато де Флер». Тим більше, піша прогулянка з Липок униз до парку забирала максимум хвилин двадцять. Іноді вечорами до їхнього будинку долинали звідти приглушені вибухи феєрверків. Іноді барвисті комети з палаючими хвостами злітали так високо, що Анна могла побачити видовище з вікна своєї спальні. Такі моменти дівчинка вважала найщасливішими в своєму житті.

З часом – чи віком – ставлення помінялося. «Шато де Флер» що далі, то менше приваблювало юну Вольську як місце для приємних прогулянок. Те, що зачаровувало в дитинстві, починало дратувати: зірвані голоси закликальників, що продають атракціони, одноманітні простенькі куплети під розладнану гітару й чечітку, дитячий та жіночий вереск на каруселях, фокусники в чорних плащах і циліндрах, факіри в халатах і тюрбанах. Ці та інші звуки становили пістряву ядучу суміш, від якої швидко починала боліти голова. А від різнобарвних піджаків, суконь, жилеток, краваток, капелюхів й капелюшків, хлопчачих і дівчачих матросок паморочилося й навіть нудило.

Щоправда, Анна все ж могла бути несправедливою до бажання десятків тисяч містян розважатися саме тут, у цьому величезному бурхливому казані. Де процес причетності до чогось великого й живого важить у рази більше, ніж кожне одне невибагливе видовище. Дві прогулянки тут із Іваном перетворилися на тортури – але раптом вона чогось та й не розуміла. Адже довкола бачила лише радісні, розпашілі від вина, коньяку, шампанського та куражу лиця. Сама ж вона сприймала вічне тутешнє свято як чуже. А себе уявляла пальцем, у який глибоко загнали товсту гостру скабку – чужорідне тіло.

Та раптом вона у свої двадцять вісім справді виросла з тутешніх розваг…

– Морозива бажаєте? – поцікавився Коваленко.

– Ах, благаю вас, звільніть мене від частування.

Перед виходом Анна вагалася, обираючи сукню й капелюшок. Крапку поставила Христина, відмовивши знову вбирати на люди жалобу. Не до кінця ж днів своїх Ярівні тепер чорне носити, молода-красива, на люди вибирається. Треба виглядати смачно, люксусово, за першим розрядом. Навіть вжила почуте від котрогось із гостей «на ять». Тож Анна прийняла аргументи, зупинилася на протилежному – яскраво-білому. Рукави відкривали руки по лікоть, окреслюючи згини пишнуватими буфами, шия й плечі теж відкривалися, та й викот спереду був дещо ризикованим. Волосся прикрила капелюшком у тон сукні, з широкими полями, пером та світлою куценькою вуалеткою. Рука помахувала новеньким віялом.

На її фоні Гліб виглядав жевжиком із сумнівною репутацією, завсідником подільських трактирів і кабаре з невибагливою програмою. Навіть широка, куценька, синя в дрібний білий горошок краватка й кофейного кольору котелок не додавали солідності.

– Дарма. Хай тут, – він обвів рукою площу біля центрального фонтана, – чимало, як думають, фальшивого, морозиво справжнє. І дуже смачне.

– Не вважайте себе моїм кавалером, – кинула Анна роздратовано. – Ми тут не заради морозива. І не на шампанське прийшли. Ви, пане Коваленку, не зобов’язані виявляти мені ввічливі знаки уваги.

– Чому – ввічливі? Нормальні. Щирі.

– Я без малого два тижні тому поховала чоловіка, – вона піднесла голос. – Залицяльників не потребую. Зрештою, це непристойно.

– У вас дивні уявлення про правила пристойності. Особливо коли йдеться про пошук убивці. Навіть цілої таємної банди лиходіїв.

– До чого ви зараз це сказали? – Анна зупинилася, підозріло зиркнула на Гліба.

– Розслідування кримінального злочину, добродійко, передбачає перегляд правил, писаних і неписаних. Світські манери тут часто зайві. Як і манірність загалом.

– То я, по-вашому, манірна?

Розмова завертала не туди.

– Я зрозумів, – Коваленко відступив першим. – Ви не хочете морозива. Може, є бажання постріляти з монтекрісто?[17]

Вони саме проходили повз тир. Перевдягнений техаським мисливцем-трапером найнятий актор старанно направляв на мішень рушницю, яку стискала в руках висока рум’яна дівиця. Азарт змусив її зняти капелюшка, його віддано тримав пишновусий черевань, старший з вигляду. Трапер ледве встиг відступити, як клацнув постріл – і дівиця радісно заверещала, перекрикуючи звуки найближчого оркестру.

Куля влучила в біле кружальце на грудях горили. Опудало, шкірячись, гепнулося зі штучної пальмової гілки. Вусатий прихильник заплескав у долоні, його підхопили інші глядачі. Трапер із напівпоклоном простягнув переможниці великий круглий пряник. Глазур’ю на ньому намалювали мішень.

– Нема бажання, – гмикнула Анна. – Хоча б тому, що не дуже хочеться пряників.

Поправивши капелюшка, вона гордовито розвернулася, пішла вперед, оминаючи центральний фонтан із лівого боку. Гліб гмикнув, почухав потилицю, трохи збивши котелок на лоба, і вже хотів було наздоганяти супутницю. Аж тут збоку хтось несподівано торкнув його за лікоть.

– Тільки для вас, – шепіт нагадував вужеве сичання.

Тип, який де не взявся поруч, головою сягав Коваленкові плеча. Лице не виражало нічого, жодних емоцій, було блідим та малокровним. Руда щіточка під носом, такого самого кольору клоччя на гострому підборідді. І контрастом до білого обличчя – пухкі, вологі від слини губи.

– Тільки для вас, добродію. Прошу оцінити.

Перш ніж Гліб зрозумів, чого від нього хочуть, слинявий простягнув стосик карток.

– Можете самі вибрати. Але краще – разом із вашою дамою. Дами на таких речах знаються, – вологі губи розтягнулися в масній посмішці.

Підозрюючи, що пропонується, Коваленко все ж таки не стримався – глянув.

З першої фотокартки йому заманливо всміхалася дама в самих мереживних панталонах. Вона позувала спиною до камери, спершись на вигнуту спинку віденського стільця й усміхаючись через оголене плече. Гліб не стримався, подивився на наступну. Там уже всміхалася інша молодиця, у білизні іншого крою. Але, на відміну від попередньої, ця сміливо демонструвала маленькі груди з великими темними пипками. З третьої картки дивилися вже обидві. Цього разу перша сиділа, друга – стояла позад неї, і обидві, крім панталонів, мали коротенькі мереживні сорочини.

– Зволите вибрати? – нявкнув рудий з-за ліктя. – Чи спершу все ж таки порадитеся з вашою дамою?

Коваленко перетасував картки.

– Це ти вибирай, шаромижнику. Або сам робиш п’ятки звідси, щоб тобою не воняло, або покажемо разом твої картинки он кому, – він кивнув на огрядного городового. – Хай уже він вибере. Знаю я його, до речі. Прізвище Сазонов, і дуже любить гроші.