– Вважайте, що образився.

Гліб збрехав. Сказав так, бо вредний. Хотілося заперечити, зробити щось назло.

– Тепер неправду кажете ви, – м’яко заперечила Анна. – Ви надто розумний, аби оцінити себе не належним чином. Насправді згодні зі мною. Я, пане Коваленку, раніше читала ваші публікації. Зробила певні висновки про вас. Особисте знайомство їх підтвердило. Додайте до сказаного мною також природне небажання мужчини виглядати, скажемо так, не мудрішим за жінку.

– Навряд чи обговорювати мене – наша мета, – тепер Гліб справді почав дратуватися.

– Гаразд, – не дивлячись, Анна спритно перекинула петлю плетива на гачок, спиці далі затанцювали в її руках. – Почнемо з так званої Аврори. Я недарма спитала, як вона тримала себе в розмові, на вашому допиті. Ви помітили – почала совати ногами.

– Це аж надто впало у вічі.

– Бо ви застали Аврору зненацька. Їй не хочеться говорити про Пташука, а просто так прогнати вас не наважувалася. Врятувала поява антрепренера.

– Хазяїна.

– Хай так, якщо завгодно. Її поведінка різко змінилася. Кажете, розправила плечі.

– Так.

– Типова поведінка людини, що відчуває захищеність. Нехай навіть її стосунки з захисником не надто веселкові. Проте неспокій ніг, пане Коваленку, свідчить про бажання Аврори вийти, навіть вибігти з незатишної ситуації. Швидше відбояритися від вас, аби дали спокій за будь-яку ціну. Що вона робила руками, нагадайте. Ви на собі показали.

– Отак поставила.

Коваленко трохи вагався, відтворюючи жест уперше. Завагався й тепер. Але, витримавши коротку паузу, все ж поклав спершу лівицю, потім – правицю собі між зсунутими ногами.

– Прикрили вразливе місце, – спокійно констатувала Анна.

– Я?

– Місце, яке в кожної людини, незалежно від статі, розташоване он там, – вона кивнула на складені Глібові руки, – найбільш вразливе. Не лише в людей. У будь-яких живих істот. Брехня завжди послаблює захист. Те, що ви захищаєте себе, коли брешете, – ілюзія. Підсвідомість реагує на вразливість. Інстинкт вимагає затулити вразливі місця.

– Ого! – Коваленко присвиснув і швидше, ніж треба, забрав руки. – Де ви навчилися такого?

– Наука нехитра.

– З вами страшно мати справу.

– Нічого страшного. Не намагайтеся брехати – і все буде добре. Краще зробимо перший висновок: Аврора повелася так, щойно мова зайшла про Пташука. Але те, що він їй не байдужий…

Анна замовкла. Запалу тишу порушували шерех гілок і легкий стукіт металевих спиць. Гліб терпляче чекав, поки вона складе думки.

– Дивна фраза про картярський борг, – мовила вона нарешті. – Наскільки розумію, зронила її Аврора нібито ненароком. Насправді ж саме якась гра на життя її хвилює найбільше. Тут небезпека для Пташука. Шансонетка дала вам сигнал, пане Коваленку. А поява хазяїна перервала розмову, дала їй змогу перевести подих. Та навряд Аврора сказала б вам щось більше, якби Шварцман не нагодився. Що там говорила пані Філімонова про борги свого пожильця, через які ледь не відмовила йому в квартирі?

– Продувся в карти!

Чорт забирай!

До Коваленка дійшло зауваження Анни. Він почув про картярство від двох осіб. І чомусь не завдав собі клопоту звести докупи, знайти спільний знаменник. Від злості на себе мимоволі стиснув кулаки.

– Думаю, тягнути слід за цю ниточку, – Анна тим часом перекинула чергову петельку. – З трактирною Ліззі все ще простіше. Вона не пустила вас нагору, ще й застерегла, налякала.

– Лякалка в таких не виросла, – буркнув Гліб.

– Ви обережна людина. Не боїтеся, але стережетеся, – вона всміхнулася кутиком рота. – Не чіпляйтеся до слів, не в них суть. Як я міркую? Припустімо, буфетник справді запив, надудлився до нестями, валяється на ліжку в брудному трактирі. Вірю, що дамочка за ним доглядала та дбала про нього. Чим ризикує, якщо ви побачите нерухоме тіло? Добитися від Григорія навряд чи щось удасться. У такому стані свідків навіть поліція не ризикує допитувати, бо словам віри нема, доведеться потім усе спочатку крутити. Але ні, Ліззі стоїть на варті, не дає вам сумнівної радості побачити спияченого буфетника. Чому? Бо його в кімнаті нема. І в трактирі нема. Більше того – вона підозрює, де може бути предмет вашого, пардон, нашого інтересу. І саме тому не може нічого сказати.

– Двоє осіб, прямо й непрямо причетних до загибелі вашого чоловіка, зникають приблизно в один і той самий час, – Коваленко говорив не до Анни, сам до себе.

– Ось нарешті правильний висновок, – Вольська задоволено кивнула. – Проте студент Пташук цікавить мене значно більше, ніж буфетник Мозговий. Тож мушу поговорити з Авророю сама.

– Вам вона скаже те саме, – відмахнувся Гліб.

– Ви недооцінюєте суто жіноче спілкування, – зауважила Анна. – Вже знаю, на які місця правильно й акуратно натиснути. До всього шансонетка переспить із тим, що сталося нині. Раптом щось та й надумає, бо почала обережно сповідуватися, відкриватися, показала шпаринку. Гадаю, мені вдасться розговорити її.

– Дай боже, – інших слів Коваленко не знайшов.

– Тільки попрошу вас супроводжувати мене завтра в «Шато де Флер». Жінці в моєму становищі не пасує ходити в парк розваг самій. Узагалі не дуже годиться ходити в такі місця без компанії. Не Христю ж мені брати.

– Хіба чоловік не водив вас туди?

– У нас тотожні смаки. Тобто ми їх маємо. Це дозволяє уникати місць, де пропонують несмак і дешеве кабаре. Мені, признатися, більше до душі Міський дім на Контрактовій чи Дворянське зібрання, знаєте, на Хрещатику. Там невеличкі зали, завжди дають вишукані симфонічні концерти. Зі справжніми гастролерами з Європи, жодних вам Аврор із одеської Молдаванки. Чи італійців із Бессарабії.

– На колір і смак товариш не всяк, – розвів руками Гліб.

– На смак – точно, – Анна відклала плетиво, підвелася. – Лишитеся вечеряти?

Йому дуже хотілося.

– Дякую, – Коваленко теж встав з ослону. – Боюся, після цілоденної біганини під вечір буду не дуже ґречним співрозмовником. Перепочину.

– Згодна, – Анна простягнула руку. – Чекаю завтра. Кажете, знайти Аврору на тому ж місці найкраще глибоко по обіді?

– Саме так.

– Прошу заїхати по мене о третій.

Гліб узяв її руку в свою. Майнула думка торкнутися губами. Замість того ледь струснув.

Дочекавшись, поки гість і партнер піде, Анна повернулася в дім. Гукнула на ходу Христину, пройшла в Іванів кабінет, сіла за стіл. Помічниця застала її за роботою: Анна писала щось на взятому з шухляди чистому аркуші.

– Є від того бевзя користь? – поцікавилася Христина.

– Більша, ніж ми з тобою думали.

– Ой, королівно, я про таких шминдриків і не думаю! Ще голову ними забивати!

Поставивши крапку й підпис, Анна посипала написане порошком. Висушила чорнило, здмухнула. Поклала листа в конверт, заліпила сургучною печаткою.

– Не забула адвоката Севастьянова, він бував у нас не раз?

– У нього така жінка справна, – коли Христя говорила так, це означало, що жінка мала пухкеньку статуру й не стримувала себе за столом. – Дуже гарний чоловік, за такою-то дружиною. Біля неї не пропаде.

– Зараз поїдеш до нього додому. Живе на Прорізній, угорі. Адресу не пишу, запам’ятай. З рук у руки передаси.

– Ну, а як удома не буде?

– Можеш дружині, – дозволила Анна. – На відповідь не чекай.

А для Гліба Коваленка довгий день завершився несподівано.

Пішов до себе не відразу. Їсти не хотілося, не думав про це, нiколи. Та вивіска першого ж ресторану на Фундуклеївській нагадала про порожній шлунок. Навіть просякнутий потом одяг не зупинив – під пиво змегелив велику порцію гречаної каші з телячою котлетою. Повертався пішки, неквапом, утішаючись ситістю й укотре згадуючи недавню розмову з Анною.

Сьогодні остаточно відпали сумніви – Вольська таки справді думала за чоловіка, підказувала йому правильні рішення.

Уже в дворі, біля самого будинку, Коваленка гукнули на прізвище. Озирнувся, вгледів непоказного хлопчика з тих, що слугують на побігеньках у крамницях. Не встиг здивуватися, звідки хлопчина його знає, як той простягнув сірий довгастий вузький конверт. Варто Глібові глянути на лист – посильного вітром здуло. Майнув – і нема. З повітря виринув, у повітрі й розчинився.