Він не соромився, навідліг ударив утікачку набалдашником тростини, цілив у лоба і влучив. Тепер зойкнула вона, схопилася за вражене місце. Смугастий тут же відкинув палицю, спритно, навмисне роблячи боляче, вивернув жінці праву руку. Сіпнув угору, змусивши жертву застогнати й опуститися на коліна.

– Що ви робите! – вигукнула Анна, помітила – дійство обурило лише її, тупнула ногою: – Вам заціпило?! Поліцію сюди!

– Та ми самі! – купчик видихнув, витер уражену руку об штани. – Без поліції!

– Поділ їй задери! – гаркнув смугастий.

– Ви при розумі! – охнула Анна. – Люди добрі, а ви чого стоїте! Чого дивитесь, хіба не бачите – її вбивають!

– Зараз і ви все побачите, добродійко! – пообіцяв купчик, копнув чорнявку до болю. – Уставай! Ну, ти, підйом!

Бранка замість відповіді клацнула зубами, панок інстинктивно відсмикнув руку. Хтось із натовпу зареготав, почувся вигук:

– Страшно! Куси його, куси!

– Зараз ти в мене будеш шовковою! – ревонув купчик.

Анна не встигла оговтатися – він згріб довгі коси чорнявки, намотав на стиснутий кулак, сіпнув. Застогнавши, бранка підкорилася силі, повільно звелася на рівні. А смугастий, не пустивши її, але трохи послабивши хватку, вільною рукою задер спідницю.

Натовп хором ахнув.

Блиснули на сонці стрункі, сильні, голі до колін ноги в черевичках. Майнули панталони. І попадали зсередини, з-під сукні, один за одним гаманці. Анна нарахувала шість, переважно – чоловічі, один найдорожчий, крокодиляча шкіра. Сам по собі коштував чимало, продати за половину ціни все одно вигідно.

– Ось мій! – саме на нього й тицьнув купчик.

Смугастий опустив поділ сукні.

– Злодійка! – почулося з усіх боків, і тепер уже чорнявці не співчував ніхто. – Шалава! Дайте їй ще, панове, дайте!

– Перевірте кишені! – порадив смугастий. – А ми поки її трошки повчимо, як красти!

Щось шкрябнуло всередині. Анна рвучко повернулася, обмацала очима збіговисько, не знайшла порушниць спокою. Закусивши нижню губу, штовхнула Гліба ліктем.

– Вони разом.

– Хто? – не зрозумів Коваленко. – Крадійка і ці двоє?

– Інші двоє. Дівчата, в шароварах. Читала в газетах, описували кілька подібних випадків. Кияни обурюються. Значить, вона, – кивок на чорнявку, – уважно стежить за публікаціями. Знає, як відвернути увагу роззяв.

– Бачу, Анно Ярославівно, ви захоплені кмітливістю крадійки.

– Їй непереливки. Не така кмітлива, раз попалася.

– Випадки всякі бувають. О-о-о, а ось і закон! Маєте чудову нагоду познайомитися з месьє Сазоновим.

Справді, гармидер нарешті привернув увагу тутешнього стража порядку. Городовий, притримуючи шашку на боку, тупав до них. Роззяви розступилися, очікуючи яскравого фіналу несподіваної вистави – торжество закону, кара на винувату голову. Насунувши кашкет на брови, хижо й грізно зиркаючи з-під лакованого козирка, Сазонов жестом звелів купчику відступити, допустити його до затриманої. Той спершу поважно викотив груди, мов найбільший гусак у стаді, потім солодко, вірнопіддано всміхнувся.

– Ось, ваше благородіє, прошу любити-шанувати! – говорив так, немов пропонував постійному покупцеві загорнути в папірець свій найкращий товар. – Допровадимо до околодку, ще й свідками будемо.

– Раніше злодійкам за таке задирали спідницю й шмагали різками, – додав смугастий. – При всьому чесному народі.

– Хочеш? – прошипіла полонянка. – Давай, спробуй! Іди сюди, підходь перший!

– Ти диви, воно ще й огризається, – прогудів Сазонов. – Різок на них нема. Батогів теж. По селах віжками шмагають. А ми якось своїми руками обійдемося. Лиши!

Наказ стосувався смугастого – той досі стискав лікоть бранки. Звільнивши її, той відступив, даючи городовому повну свободу дій. Сазонов скористався нею відразу, рішуче та сповна. Стиснувши лівою п’ятірнею жіноче плече, вгатив міцним правим кулаком точно в сонячне сплетіння.

Натовп укотре ахнув.

Удар міг звалити будь-кого, хіба що городовий здуру атакував би циркового борця. Не соромлячись кричати від болю, чорнявка поточилася, та кат не дав їй упасти. Тримаючи за плече, Сазонов мовби прибив жертву цвяхами до землі. Ударив ще раз, смачно хекнувши при цьому. Третій удар розквасив їй носа.

Анні Вольській урвався терпець.

– Та що ж це таке! Подуріли! Припинити, негайно припинити!

Коваленко не стримував, та й не дуже-то хотів.

Хіба тримався трохи позаду, будучи готовим утрутитися, щойно події розвиватимуться критично для неї. Але Анна чудово давала собі раду. Налетіла на городового, штовхнула. Сазонов облишив розправу не так через поштовх, направду слабенький, як від подиву. Дотепер ніхто й ніколи, тим більше – тендітні, пристойно вбрані барині, не втручався в його службу ось так, привселюдно. Нападати на поліцейських дозволяли собі хіба анархісти чи їхні подружки. І то – не в міських парках.

– Заберіть лапи! – Аннин голос обурено дзвенів. – Руки геть, худобо!

– Ви разом чи як? – прогудів Сазонов.

– Та разом вони, разом! Подружки! Я давно за ними стежу!

Озирнувшись на вигук, Коваленко побачив чорнороту скандалістку.

– Розберемося зараз! Ану, документи мені сюди!

Рука городового потягнулася до Анни. Не відступивши ні на крок, вона сильно шмагнула по ній складеним віялом. Спершу – раз, потім – знову. Від другого удару віяло тріснуло, розлетілося на шматочки.

– Із бабами воюєш, оселедець! – реготнула чорнявка.

– Тримайте, – розпорядився Сазонов діловито.

Добровільні помічники охоче виконали наказ, скрутивши злодійці руки. Городовий посунув на Анну, при цьому став чоботом на капелюшок чорнявки. Тепер Анна ступила крок назад, але це не означало намір здаватися. Вона приймала бій, із якого, з досвіду Коваленка, переможницею навряд чи виходила.

– Тихо-тихо! – закричав Гліб, не надто чемно відтіснивши Анну, став між нею і Сазоновим, сказав йому неголосно: – Не лізь не в своє, Карпе Захаровичу, не лізь. Не відмиєшся потім.

– Що таке? – городовий теж знизив тон. – Звідки мене знаєш?

– Звідти. Тебе, Сазонов, на Хрещатику і в околицях кожна собака знає. Та й ми знайомилися, пам’ять у тебе дівоча. Забув, як сопів у кабінеті пристава минулої осені?

– А-а-а, писака, – присвиснув той, звузивши очі. – Ненавиджу вашу породу. Бігаєте кругом, мов таргани.

– Краще вже мов блощиці. Кусаємо до сверблячки, – парирував Гліб. – Не хочеш чухатися, дай баришні спокій. Це вдова Вольського, чув про такого?

– Вдова-а-а, – протягнув городовий, вклавши в інтонацію якомога більше презирства. – Знайшов ким лякати.

– Її чоловіка шанували. Ти, Сазонов, це знаєш. І мусиш знати, скільки у вдови заступників тепер, – Коваленко перейшов у наступ. – Пальцем зачепи. У кращому разі стоятимеш на вуличному куті десь у Білій Церкві чи Фастові. У гіршому – переведуть у пожежники. А зовсім погано, якщо й туди не візьмуть. Вантажником на вокзалі будеш чи мітлою махатимеш. Ну, викидайлом у трактир підв’яжешся…

– Не такі лякали, – городовий говорив невпевнено.

– Аби ж я лякав. Нагадати розмову в кабінеті? Нагадати, що тобі пристав казав? Я ж, Сазонов, завжди сміюся останнім. Напишу, хто й скільки тобі на Хрещатику платить, аби дівчаток без «жовтого квитка» приводив у готелі та окремі кабінети.

– Зараз, повірили тобі. Брешуть усе ваші газетки. Я ними, писако, сраку підтираю.

– Гляди, Сазонов. Тобою підітруться, навіть якщо газетам не повірять.

Розмову чули лиш ті, хто стояв близько – Анна, злодійка і двоє добровільних помічників. Купчик зі смугастим багатозначно перезиралися, чорнявка злорадно посміхалася, Вольська суворо стиснула губи. Решта роззяв так і не розуміли, про що зараз ведуться перемовини в їхній присутності.

– Чухайте собі з миром до чортової мами, – розродився нарешті городовий. – Валандатися з вами неохота.

– А вона? – Анна знову вийшла на авансцену, кивнула на полонянку. – Після побаченого я не дозволю вам забрати цю особу.