Намагаючись не привертати до себе додаткової уваги, він допив нарешті пиво, доїв бублики, примостив порожній кухоль на стіл. Щойно зробив так, не знати звідки, здається, з сизого диму, з-під руки виринув розпатланий гостролиций молодик. Від несвіжого костюма відчутно несло потом, плечі вкрив сніжок лупи. Коваленко ледве стримався, аби з огидою не відійти чимдалі.

– Хочете – пригостіться, – патлатий підхопив ополовинену пляшку кубинського рому, хлюпнув собі так щедро, аж линуло через край. – Я сьогодні обов’язково виграю, – додав, дивлячись крізь співрозмовника.

– Дякую. Поки утримаюся. Потрібна свіжа голова, – Коваленко тепер стежив за гравцями через його плече.

– Ви не розумієте. Тут ніхто нічого не розуміє, – патлатий перехилив чарку так, ніби то була фарбована вода, навіть не скривився. – Свіжі голови не для таких місць. Тут потрібен спалах. Осяяння. Фатум.

– Мабуть, – Глібові не хотілося підтримувати порожню розмову.

– Ви знову не зрозуміли, – пальці з обкусаними нігтями взяли його за ґудзик. – Я все одно вирахую. Я буду приходити сюди доти, поки не вирахую. Це – математика. Чиста, гола арифметика. Треба тільки знати всі варіанти комбінацій. Та, якої ви не знаєте, і є виграшною. Ось, тут плід моїх безсонних ночей.

Пустивши Коваленка, патлатий обома руками поліз до кишень свого піджака. З кожної видобув по невеличкому пом’ятому зшитку, помахав обома перед Глібовим лицем.

– Геніальне приходить лише у запалений мозок, добродію. Так. Тому твереза особа, зовсім твереза, ніколи не вгадає три карти. Я вгадаю. Я вже шість разів був за крок до перемоги. Вірите?

– Вірю.

– Справді?

– Як можна вам не вірити?

– Коли так – скільки дасте? За це, – патлатий помахав правим зшитком. – Чи за це, – виставив лівий. – Найкраще купити обидва. Сьогодні не виграєте. Але завтра ви знайдете в моїх записах те, що я загубив. Тут мільйони, добродію. Золоті гори.

Червоні очі блищали хворобливо.

– Скільки дасте? – патлатий повільно насувався.

– Продайте комусь іншому.

– Ні! – він уперто мотнув головою. – Вони не вірять мені. Не вірять, тому й роблять особливі ставки. Ви мені повірили.

– Я передумав, – сказав Гліб делікатно.

– Ви все одно програєте гроші, – нервові пальці знову взяли його за ґудзик. – Вам не виграти. Ніколи. Ви прийшли попрощатися з грішми, визнайте це. Але якщо зараз ви поміняєте їх на мої записи, ви теж підете без грошей. Та наступного разу прийдете з чимось більшим. Ви матимете таємні знання.

Коваленко відсторонив патлатого безумця.

– Іншим разом.

– Іншого разу у вас не буде. Ви прийшли по смерть і виграєте смерть, – прошипів той.

Проте, на щастя, відразу забув про Глібове існування. Бо саме зараз до столу з напоями підходив товстун без піджака. Краї білої сорочки вибивалися з-під штанів, що їх підтримували товсті підтяжки. Його піджак висів на спинці порожнього стільця, а партнер, цибатий чоловік у строкатому розстебнутому жилеті, недбало складав виграні асигнації в стосик. Зуби стискали люльку, збоку чи то глядач, чи компаньйон-уболівальник запопадливо підносив запалений сірник.

– Хочете – пригостіться, – завів затягану платівку патлатий, беручи товстуна за ліву підтяжку.

Коваленко не мав бажання знову це слухати. Відійшов, крутячи головою і враз чіпляючи поглядом ще одне звільнене місце. Цього разу – за столиком біля протилежної стіни. Єдиним із чотирьох, накритим зеленою суконною скатертиною. Гравець, що залишав його, спересердя грюкнув стільцем, чим дав зрозуміти – на сьогодні він вичерпався.

Гліб не питав дозволу. Просто взяв стілець за спинку, розвернув, як належить. Сів, поклав лікті на поверхню.

Партнером Коваленка виявився добродій непевного віку, якого можна було назвати аристократично блідим. А ще – геометрично досконалим, якщо таке визначення можна застосувати до людини. Череп його мав форму накресленого циркулем овалу. Гострокутне підборіддя гармоніювало з гострим носом такої ж, рівної форми. Хрящуваті вуха також стовбурчилися догори, чимось віддалено нагадуючи кажанячі.

– Почнемо?

Говорив чоловік, здавалося, не розтискаючи тонких губ. Ще трохи – і Гліб охрестить супротивника черевомовцем. Хоча з більшою впевненістю нарік його подумки шулером. Але ж репортер поліз у воду, знаючи, де брід.

– Із задоволенням, – він азартно потер руки. – Якщо ви не втомилися.

– Втомився, – визнав добродій. – Легко виправити.

Тонкі пальці клацнули в повітрі.

За хвилину вже тримали за товстеньку ніжку широку чарку з коньяком.

– Герман Піковий, до ваших послуг.

Звісно, його так не звали. Коваленко бачив по очах – партнер і не має наміру приховувати, що назвав псевдонім. Ще й так зухвало скарикатурений з «Пікової дами» Пушкіна[27]. Нічого, Гліб тут теж під вигаданим іменем.

– Дударев, до ваших послуг, – відсалютував двома стуленими пальцями лівої руки.

– Люблю партнерів із гарним настроєм.

Коваленко трохи запізно помітив – мимоволі всміхнувся власним думкам. Та навряд чи виказав себе. Аби закріпити репутацію азартного багатого бевзя, розтягнув усмішку ще ширше.

– Почім заходимо, добродію мій? Спершу по маленькій?

Герман покосував на гірку асигнацій поруч із собою, відповів у тон:

– Добродію мій, у кожного своє маленьке. «Катеринка» піде на затравку?

– Дві сотні, – легко відповів Піковий. – І після кожного банку ставка подвоюється.

– Приємно мати з вами справу.

Чотири банківських білети по сто рублів від кожного лягли в центр столу. Страж поклав між гравцями свіжу, запечатану колоду.

– Прошу, – кивнув Герман. – Кладіть до туза.

Гліб розпечатав, відчувши зрадницький тремор не надто звичних до карт пальців. Боячись, аби не помітили інші, швиденько перетасував раз, другий, третій. Захопившись, перемішав з десяток разів. Потому поклав колоду перед собою. Взяв верхню карту згори. Показав супротивнику і глядачам-роззявам, котрі вже потроху обступали їхній столик.

«Шістка» бубен.

Пальці ледь підштовхнули колоду вперед.

Герман засвітив наступну – чирвовий валет.

Туз вийшов восьмим, виновий.

Коваленко розвів руками – що тут скажеш, так карта лягла, сама визначила понтера й банкомета[28].

Гра почалася.

Пальці Германа мішали колоду спритніше.

Не зводячи очей з його рук, Коваленко, втім, не намагався зараз розгадати, у чому фокус і з якого моменту шулер почне махлювати. Мета зловити його на гарячому зараз не стояла. Тим більше, як резонно припускав Гліб, у цій кімнаті як не половина, то напевне чверть присутніх – його колеги й водночас конкуренти.

Навіть якби репортер мав хист викрити картяра, навряд це мудро робити на його ж території. До всього він знав: шулери збираються в таких місцях не лише для того, аби общипати нещасних карасів до рубця. Кожен готовий схрестити шпагу з собі подібним. Тут уже ні в кого нема претензій: майстри вправляються один перед одним у мистецтві махлювання.

Та Гліб чудово знав інше – перші рази йому, як усякому, дадуть виграти.

Герман нарешті висмикнув із колоди карту, глянув, поклав перед собою «сорочкою» вгору. Підсунув на кін свої дві сотні, пристукнув по купюрах зігнутим на гачок пальцем. Гліб мовчки зробив те саме, підтвердивши ставку. Далі понтер виконав свій наступний обов’язок: взявши засвічену карту за край, елегантно, картинно, артистично підрізав – розділив нею колоду навпіл.

Тепер перед гравцями лежало два стосики карт. Один, перекинутий понтером, – догори картинками. Другий – «сорочками». Настала черга банкомета робити хід.

Верхньою картою вийшла хрестова сімка. Повільно й обережно, так, аби не закривати присутнім і понтерові огляд, Гліб посунув сімку вправо, відкриваючи кутик наступної знизу карти. Виходило не дуже зграбно, бо рухати доводилося правицею.