Король бубен.

Тонкі пальці Германа перевернули карту на кону.

Чирвова десятка.

Він був єдиним, хто в цей напружений момент не видихнув голосно.

Ні вашим, ні нашим.

Коваленко не очікував, що чоло вкриють зрадницькі крапельки поту. Раптом припекло випити коньяку, а краще – рому, і відразу закурити, аби трошки прийти до тями. Намагаючись надалі діяти спокійно, так, мовби грає щодня чи бодай щосуботи, Гліб почав неквапом метати карти.

Десятка вийшла з четвертою парою, сьомою з ліку. Хоч виграш тут був вочевидь випадковим, Коваленко все одно не стримав радощів, подвоєних від думки, що вдалося переграти запеклого професіонала.

– Ціп-ціп, мої курчаточка! – поманив він здобуті сотні, та не встиг покласти біля себе, як Герман, мовчки, без попередження, вже виклав на кін чотириста – подвоєну ставку.

– З почином вас, пане Дударев, – кивнув при цьому. – Бачте, вечір уже не нудний. А то приходять сюди, а грати не вміють. Чарку за мій рахунок?

– Якщо з вами, – Гліб погодився раніше, ніж подумав про відмову.

Подали напої та нову колоду.

Розпечатавши, Коваленко випив для куражу, бо проти своєї волі перейнявся картярським азартом. Процедура повторилася, але цей банк виграв Герман: вибрана ним карта вийшла парною, хай тепер із шостої спроби.

Наступна ставка вже подвоювалася на суму виграшу.

– Бажаєте продовжувати? – спокійно поцікавився він.

Назад дороги не було. Портмоне схуднуло стрімко, трохи більше ніж за тридцять хвилин від початку двобою. Зараз понтер і банкомет помінялися ролями.

Після третього заходу Коваленко програв майже все, лишилося на останню ставку.

Наступний банк зірвав уже він, чудово розуміючи – дозволили.

П’ятий кін перетік до Германа.

– Бажаєте продовжити? Чарку за мій рахунок?

Коваленко вже погано контролював себе, хоча й чудово розумів: момент істини, заради якого він прийшов сюди, невблаганно наближається. Вже не закликав блідого Германа пити разом. Ковтнув піднесене, не відчуваючи ані міцності, ані смаку.

Назвав карту.

Підрізав колоду.

Спокійно, мовби все відбувалося не з ним, а на його очах, сприйняв те, що банкомет виграв ставку з другого заходу. А коли Гліб сам, не чекаючи, поки підштовхнуть, посунув залишки своїх грошей через стіл, Герман повторив, наслідуючи його інтонації:

– Ціп-ціп-ціп, мої курчаточка.

Коваленко відчув усередині себе лунку порожнечу.

– Бажаєте продовжити?

– Особлива ставка.

Після цих слів запала тиша.

На голос зухвальця повернулися всі без винятку, навіть припинивши гру та випивку. Зойкнув тонкий жіночий голос. Нервово реготнув, гикнув і знову реготнув патлатий безумець. З різних кінців кімнати долинули обережні оплески, які, втім, загал не підхопив. Тепер Гліб не соромився, навпаки – намагався, аби всі присутні бачили, як він нервує, як ходять ходором його руки, як заливають йому очі солоні струмочки.

– Ви впевнені? – перепитав Герман, зовсім не здивувавшись.

– Так, – Коваленко випростався, обсмикнув поли піджака, розстебнув комірець, послабивши краватку, повторив уже голосніше: – Так. Бажаю зробити особливу ставку.

Поруч де не взявся кремезний страж, поклав правицю йому на плече.

– Прошу за мною, – при цьому озирнувся на присутніх, мовив тим-таки рівним голосом: – А вас, панове, прошу повернутися до своїх справ. Нічого не сталося, крім того, що передбачено тутешніми правилами.

Вони залишили гральну залу. Ідучи, Гліб відчув, як погано гнуться ноги. Він готувався прийняти удар на себе. Анна готувала його до такого повороту подій. Вона хотіла саме так, а не інакше. Та однак: усе, що з ними зараз відбувалося, було справжнім.

Нічим хорошим для репортера це скінчитися не могло.

Коротун Ніл вийшов назустріч з-за свого шинкваса. Коваленко не помилився в розрахунку: розпорядник «млина» сягав маківкою йому трохи вище плеча. Інакше, ніж знизу вгору, дивитися на Гліба не міг.

– Хазяїна вже повідомили про ваше рішення, – мовив відразу.

– Тобто хазяїн десь тут? – Гліб обвів приміщення рукою.

– Ніхто не бачить хазяїна, – нагадав Ніл. – Звісно, він тут і пильно стежить за всім та всіма. Згідно з нашими правилами, маєте останній шанс змінити рішення.

– На що змінити? Я хочу відігратися. Не маю при собі нічого. Кальсони не з золота, – ляпнув для чогось. – Навпаки, відчуваю в собі сили виграти цей кін.

– Воля ваша, – знизав Ніл плечима. – Коли так, пишіть розписку. У яку суму оцінюєте своє життя?

Питання прозвучало настільки буденно, що суть його дійшла до Коваленка з запізненням.

– Тобто зараз я повинен…

– Назвіть суму, – коротун не дав договорити. – Або йдіть звідси геть просто зараз. Поки нікому нічого не заборгували.

– Шість тисяч, – твердо сказав Гліб.

– На неї мусить погодитися ваш партнер. Але, – тут же мовив Ніл, – він тут частий гість. Ми всі знаємо його давніше, ніж вас. Думаю, він не буде заперечувати. Пишіть розписку. Ви оцінюєте своє життя в шість тисяч рублів.

– Золотом, – Коваленко не зрозумів, як це вирвалося.

– Маєте шість тисяч рублів золотом? – прищурився Ніл.

– Людське життя на вагу золота, – Гліб зрозумів, що заграється.

– Хіба я проти? Та й хазяїн навряд чи заперечить, – сказав кирпатий примирливо. – Проте зважте, добродію. Ви ж можете програти банк. І надалі умови стануть для вас більшим тягарем.

– Умови? – Коваленко враз насторожився, на коротку мить забувши про небезпеку. – Здається, дотепер ми не обговорювали жодних додаткових умов.

– Вигравши ставку, можете про них забути. Хіба доведеться домовлятися про подальші дії з паном Піковим. Програєте – вам їх запропонують.

Саме за цим я сюди прийшов.

Нілові слова заспокоїли Гліба. Повернулася втрачена було впевненість. Нарешті він упритул наблизився до того, що так хвилювало Анну Вольську. І без розуміння чого вона не могла знайти відповідь на головне для її покійного чоловіка, а отже – для неї самої запитання.

Воно прозвучало з її вуст: як ті, хто програв життя, виходили звідси живими.

Аби не тягнути, прискорити події максимально, Коваленко взяв аркуш, каламар, тут же нашкрябав потрібні для боргових зобов’язань слова. Папірець кремезний страж уже в гральній залі урочисто простягнув Германові, котрий в очікуванні сьорбав незмінний ром. Пробіг написане спершу мовчки, тоді прочитав уголос, для всіх, і не менш урочисто поклав розписку на кін. Коли відраховував шість тисяч рублів, теж робив це неквапом, на очах у всіх тих, що кинули гру й скупчилися довкола, облизуючись на видовище. Стосик асигнацій примостив на розписку.

Взяв нову колоду.

Коваленко перехрестився.

Засвітив карту – хрестовий туз. Підрізав.

Гра почалася. Щоб завершитися за п’ять найдовших хвилин.

Піковий туз вийшов п’ятим на другий захід.

– Бито, – буденним тоном мовив Герман.

До Коваленка ще не остаточно дійшло – він програв своє життя з доброї волі.

– І далі – все? – запитання було дитячим і за інших обставин звучало б кумедно.

Замість нього знову заговорив страж:

– Той, хто програв, вибуває. Пан Піковий бажає продовжити?

– З мене досить життів на сьогодні.

Він встав з-за столика, посунув до напоїв. Хтось із гравців поквапився за ним. Інші не поверталися до гри, шепотілися, зиркали в бік Коваленка. Дівиця жадібно ковтала шампанське, кавалер обмахував її пишним віялом.

Гліб відчув – щипає в очі.

Протер долонями, хоч мав у кишені шовкову хустинку. Здригнувся, коли щось тверде торкнулося його плеча. Тут же побачив – страж простягає забуту тростину.

– Моє, – вигукнув Коваленко, мовби знайшлася найцінніша для нього річ.

– На вас чекають, – нагадав кремезний.

– Так-так, звісно, – Гліб розвернувся до присутніх. – Панове, до нових зустрічей! Дякую, з вами приємно було мати справу.

Йому ніхто не відповів.

Виглядало, наче з ним прощаються – але так проводжають в останню путь.