Аж тут по той бік паркану, з двору, вгадала рух – і відразу вдарило сильно, аж дошки застогнали. Затим зовсім поруч голосно, люто загавкав пес. До нього миттю долучився другий хижий сторож. Тепер на паркан по черзі кидалися обидва, так відганяючи небажаного, непроханого гостя, ким би той не був. Навіть якщо хтось забрів сюди випадково, заблукав – нехай бідолаха чимчикує своєю дорогою. Що швидше – то краще.

Загризуть.

– Не мене, – просичала Лисиця. – Не сьогодні.

Ступивши трохи назад, вона взяла розгін. Помчала до паркану широкими стрибками. У потрібний момент сама собі дала команду, відштовхнулася від землі.

Скік!

Руки чіпко схопили верхній край паркану. Вона навмисне вибрала саме це місце, трохи збоку від воріт. Той, хто вискочить на гавкіт, якийсь час буде закритий рогом будинку, не відразу побачить непрохану гостю. Точніше, не встигне побачити.

Лисиця спритно підтягнулася, осідлала паркан.

Мішок уже лежав на колінах.

Двоє собак, велетенських, як і писав у листі Коваленко – на зріст, мов телята, біснувалися знизу. Пащі в унісон захо́дилися, захлиналися лютим гавкотом. Чи їй здалося, чи з хижих пащ бризкає на всі боки слина? Висота паркану добре закривала двір та будинок від сторонніх цікавих очей. Але разом із тим прислужилася Розі – собаки попри свій зріст не могли дострибнути до її звішених ніг.

Часу лишалося зовсім мало.

Пальці розтягнули шворку мішка.

Мить – і Роза витрусила зсередини кота.

Бездомного, сама підманила та вполювала в Святославському яру.

Робити кота легкою здобиччю не збиралася. Жбурнула тварину так, аби кіт перелетів через собак і впав на лапи посеред двору. Оговтавшись, він із оглушливим нявчанням дременув, куди очі бачили.

Собаки дружно розвернулися, з шаленим гавкотом кинулися навздогін.

Роза приладнала порожній мішок за спину – рухів не сковує.

Приземлилася, стрімголов чорною тінню перетнула двір, налетіла на стіну, притислася спиною, перевела подих. У той самий момент грюкнули двері, грубий чоловічий бас прогудів:

– Якого чорта завелися! Ану, замовкли мені! Цить, кому кажу!

Пси не слухали, захопившись гонитвою за котом. Той не вгавав, нявкав уже не перелякано – виклично, мовби дражнився: а ось і не доженете мене, у носі вам не кругло, кобелі дурнуваті.

Роза зняла з пояса мотуз. Один його кінець мав міцний гострий гачок. Не простий гак – свого часу на замовлення зроблений одним одеситом, майстром на всі руки з Молдаванки.

Легеньке зусилля – гачок розклався на три тонких сталевих пазурі.

– Чого вони завелися? – почула Лисиця другий чоловічий голос.

– Сказилися, мать їх так! Котяру якогось сюди занесло!

– Так біжи, лови! Вони ж не заглухнуть!

– Ти, Хмаро, зовсім поплутав? Мені – кота ловити? А сам не хо-хо?

Гарикання перекривав невгамовний гавкіт – кіт, схоже, виявився навіть спритнішим, ніж Роза припустила.

Відступивши трохи від стіни, розкрутила мотузку.

Кидок!

Сталеві кігті «кішки» зачепилися за гребінь даху. Натягнувши мотуз, Лисиця кивнула сама до себе. Напружила м’язи.

Підстрибнула, гойднулася.

Ноги спритно подолали стіну.

Ще трохи – і Роза передихнула, розпластавшись на даху.

– Я цю скотину зараз застрелю! – гаркнув той, кого назвали Хмарою.

– Тебе хазяїн потім застрелить! І мене разом із тобою! – почула у відповідь.

Спритно затягнула мотузку нагору.

Знизу біснувалися собаки.

Підповзла до димаря. Зазирнула, аби переконатися – тут справді давно не палили. Видерлася на цегляний край, опустила ноги в димар. Прилаштувала «кішку» на край, посмикала.

– Ну, давай… – прошепотіла.

Ковзнула по мотузці вниз.

Усі звуки враз затихнули. Лисиця м’яко приземлилася у комин. Збила шар пороху й старого попелу, не втрималася, чхнула. Завмерла настрашено, уже готуючись вибиратися назад, бо не мала наміру даватися в руки нікому. Але, на щастя, ніхто її не почув. Тож обережно вибралася, залишивши мотузку теліпатися.

Очі не відразу звикли до тутешньої темряви. Проте сейф вона відчула, подалася навпомацки, торкнулася руками. Призвичаївшись, обмацала його сталеву шафу ретельніше. Присвітити не мала чим, електричний ліхтарик незручний, а сірниками чиркати – ризикувати. Втім, Лисиця не вперше працювала без світла. Наука тата-фокусника знадобилася, він мав здібності відмикати будь-який замок у темряві, вивчивши пальцями отвір. Доньку ж наставляв, міцно зав’язавши їй очі чорною хусткою.

Більше нічого циркові в спадок дівчинці не залишили.

Останнє, що зняла Лисиця з пояса – набір гачків-відмичок на всі випадки життя. Завжди тримала при собі, у потаємній кишеньці дорожнього сака. Перетягнула мотузком, аби не брязкали. Тепер звільнила від пут, пробувала по черзі.

Четвертий ключик знайшов із сейфом спільну мову.

Роза потягнула на себе важкі двері. Мацнула всередину, боячись одного – розрахувала все неправильно, помилилася, нема того, по що прийшла. Та пухкенька амбарна книга ніби навмисне чекала на неї. Здавалося, сама стрибнула в правицю. Обстеживши про всяк випадок вміст, Лисиця переконалася – нічого схожого в сейфі більше не тримають. Чи є там гроші – не думала в цей момент. Швиденько зачинила дверцята, повернула відмичку.

Поспішила.

Раптом відмичку заїло, паща замка тримала міцно, не пускала.

Роза нервово посмикала інструмент.

Можна витягнути, якщо витратити більше часу. Іншим разом, за інших обставин, напевне, так би й зробила. Проте зараз не бачила в цьому сенсу. Адже справу все одно зроблено. Пропажу виявлять не сьогодні, але завтра – так точно. До того часу навряд чи хто поткнеться сюди, бо ж нема на те потреби. Тож зачиняй, не зачиняй, нічого суттєво не зміниться.

Хтозна, раптом до того часу Анна вже запустить машину, як планувала. І поліція, хай Роза й ненавидить фараонів, почне робити свою роботу так, як належить. Накриє всю гоп-компанію, і Лисиця тихенько забереться з Києва геть.

Навіть – хай уже! – з Офіцером.

Не самій же перемогу святкувати, розбігтися вони завжди встигнуть. Та й не так уже з ним і погано… було. Дуркує, як усі мужчини, з якими мала справу. Але якщо не дуркує, з таким нудно, каші не звариш. Може, подумає – та й лишиться з ним поки. Ще втнуть цікавинок на пару.

І про що б ти оце думала зараз, дівко!

Спритно скинувши мішок, Лисиця запхала всередину здобич. Туго затягнула шворку, приладнала назад. Поворушила плечима, переконалася – вантаж не важкий. Махнувши рукою на застряглий у замку ключ, ковзнула до комина. Дертися нагору крізь димар було складніше, забрало більше часу, ніж спускатися, та все ж виринула на свіже повітря. Відчувала, як не закрите нічим лице забруднили пил і сажа, зрадницьки закрутило в носі. Ледве стрималася, аби не виказати себе чханням. Затиснула носа, міцно притиснула долоню до рота, приглушила, як могла, чхальний звук.

Тепер – найважча частина плану.

Залізти кудись не штука. Буває непросто, та все ж легше, аніж вилізти. Завжди так буває. Мала Роза й на цей випадок план. Тому й не надто перейнялася незачиненим сейфом. Хоч як доведеться виказати себе.

Вперед!

Змотала мотузку, склавши перед тим зубату «кішку». Аби не марудитися, сховала в мішок і це злодійське знаряддя. Ковзнула обережно до краю даху.

Розвернулася в русі, лягла на живіт.

До останнього чіплялася руками за край, стільки, скільки могла.

А потім вибрала момент – розтиснула пальці.

Приземлилася на диво м’яко, спружинила ногами. Відразу розпрямилася, рвонула з низького старту через двір до паркану. Собаки не дали шансу, відчули сторонній рух майже відразу. Загавкали люто на дві пащі, і щойно Роза зробила кілька велетенських стрибків, вибігаючи з-за рогу, як одна помчала навперейми, відрізаючи шлях, а друга – де не взялася ззаду, летіла по діагоналі, з явним наміром стрибнути втікачці на спину.