– Ось чому нам не можна гаяти часу, – зітхнула Вольська. – Амбарна книга в сейфі – речовий доказ. Вона для хазяїна та всіх його спільників і посіпак – та сама голка в яйці. Смерть Кощієва.

Нарешті до Рози дійшло.

– Я маю по смерть Кощієву йти?

– З нас трьох, Лисице, ти єдина, хто впорається. Не бачила я тебе в ділі. Та у чоловіковій картотеці дещо про твої здібності й подвиги написано.

Чорнявка неквапом підвелася з крісла. Пройшлася кабінетом, зробивши три кола в один бік, потім – у протилежний. Завмерла навпроти Анни, яка далі сиділа за столом, не зводячи з Рози уважного погляду.

– Учора, значить, одну чужу голову в пекло запхала. Сьогодні – другу. Тобі не жирно буде, подружко?

– Е-е-е, де ти тут подружок знайшла! – загрозливо піднесла голос Христина.

– Ти хоч не лізь! – гаркнула Роза. – Може, давай сама піди туди, не знати куди, і принеси те, не знати що!

– Може, в тебе є інші ідеї? – Анна дивувалася власному спокою, повела далі, не чекаючи відповіді: – Ти виросла в бродячому цирку. Батько – фокусник, від нього навчилася відмикати будь-який замок. Мама – гімнастка, гнучкість тобі природа передала. Нагадати, як одна дівчинка-підліток залазила свого часу у вузенькі кватирки? Чи як одного разу пролізла через пічну трубу й винесла з панської спальні діамантове кольє?

– То ти не все знаєш, – ці згадки Лисиці явно лестили, вона пом’якшила тон. – Але я теж дещо можу комусь нагадати. Наприклад, вдова знаменитого поліцейського слідчого підбурює не менш знамениту злодійку й фармазонницю на крадіжку зі зламом. Склад злочину, добродійко моя, наочний.

– Згодна, – кивнула Анна. – Тільки ж ми за ці дні стільки нагородили всі разом… Одну присутню тут молоду особу видерли з кігтів поліції. Хоча закон вимагав зробити навпаки, здати з тельбухами. А не приховувати від правосуддя злочинницю на прізвисько Лисиця, яка кілька років у розшуку. Відповідь буде?

Роза широко всміхнулася.

– Тихо ша, як кажуть у нас в Одесі. То я так, для порядку. Ми ж в одному човні, любі мої подружки, – остання фраза адресувалася Христині, та засопіла, почервоніла, але проковтнула. – Давно вже міркую собі, як зробити добре діло й утерти маку лягавим. Те, об що вони, собаки, ікла зламають, я розгризу, мов горішок. – Задля наочності вона клацнула міцними білими зубами. Мені вже самій цікаво, руці сверблять.

– Чомусь я так і подумала – не треба тебе вмовляти довго, – Анна всміхнулася у відповідь, проте швидко прибрала усмішку, стиснула губи, відбила пучками пальців дріб по столу. – Нема в мене такої практики, як у тебе, Розо. І навряд чи матиму колись. Але й без того розумію: шансів забрати книгу з будинку зараз нема. Нуль, зеро, – вона скрутила пальцями «бублика». – Як пише Коваленко, вона лежить під шинквасом у розпорядника на ім’я Ніл. Той постійно стовбичить у передбаннику. Навіть якщо ти, Лисице, якимось макаром проскочиш повз двох собак…

– Тихо ша, – повторила та фірмову фразочку. – Розумна ти баба, Анько. Чесно, не зустрічала мудріших. Тільки ж цидулку, тобі адресовану, поганенько прочитала. Не все, що треба знати, помітила.

– З язиком легше, – заступилася за свою королівну Христя.

– Можливо, ти маєш рацію, – Анна не слухала помічницю. – Ділися.

Роза взяла листа, знайшла потрібне місце.

– Ось. Глібко пише: коли гри нема, розпорядник зачиняє амбарну книгу в сейфі. Сейф стоїть у кімнатці з комином. Кімнатка – за стіною передбанника, за шинквасом.

– І що?

– І те! – переможно вигукнула Лисиця. – Коли гри нема, чуєш?

– Грають вечорами. Ти ж сама нам повідала. А тобі – Офіцер.

– Нині не грають! Офіцер же й пронюхав! Хтозна, для чого його знову туди потягнуло! Тільки я перед тим, як сюди йти, заскочила до нього у «Франсуа»! Попередити про всяк випадок!

– Про що? – підозріло спитала Анна.

– Як не дам про себе знати до ранку – хай тривогу б’є. Не можу ж зникнути отак, сліду не лишивши. Страховка. Не бійсь, людина надійна. Зайвого не ляпне.

– Зроблено – значить, так і буде, – Вольська прикусила нижню губу, розуміючи, що вже нічого не виправити. – Кажеш, не грають сьогодні. Лавочка зачинена. Здогадуюсь, через кого. Хазяїн, ким би не був, так само страхується. Не щодня до їхнього гадючника пхає носа відомий писака. Але ж Коваленко і тут нас виручив! Гри нема – книга в сейфі! Сейф – у кімнатці з комином! Комин – у будинку на Деміївці!

Справді, похід по смерть Кощієву – ледве не вирвалося, та промовчала, зайве воно.

Не казка з хорошим кінцем.

Не іграшки.

Сонце зайшло, ніч настала, рясна зорями, місячна.

Не дуже добре братися до справи, коли вночі ясно. Та не вдієш нічого, доведеться якось викручуватися. Все одно Роза Лисицька нині тріумфувала чи не вперше за короткий час знайомства з Анною Вольською. Адже цей день і ця ніч належали чорнявці безроздільно. Анна не мала іншого вибору, ніж слухати Розу й погоджуватися з усім, що та каже й пропонує.

Планувати вихід – не сидіти в кріслі, не комбінувати, не малювати «пташок» у повітрі. Для замисленої всіма трьома справи теж треба думати. Але зовсім інакший розум тут потрібен. Не такий, як у мудрої вдови поліцейського слідчого.

Злий.

На щастя, до темряви часу вистачало, аби Роза могла підготувати все, що треба. Спершу думала Христину задіяти на посилки. Та швидко відкинула цю ідею. Звісно, дівчина надулася, образилася і слухати не хотіла, що не впорається з делікатними дорученнями. Бурчала – не довіряє їй злодійка-кримінальниця, ще й королівну проти помічниці накручує. Довелося Анні вкотре виводити Христю сам на сам, заспокоювати, вмовляти.

Тьху ти, нянькається з дівчиною сільською, мов з дитиною рідною…

Нічого, все одно для неї теж справа знайшлася. І саме тому, що сільська. Вміє дещо, навчена того, чого ані Роза, ані тим більше Анна не вміють.

Ох, аби не підвела дівка!

Тихо було на нічній Деміївці. Тут рано спати вкладалися. Де-не-де собака гавкне, інша підхопить, та не надовго. Знову ніч замовкала. Лисиця ніколи раніше не виходила на справу без ретельної попередньої розвідки. Чи сама на власні очі місцевість вивчала, чи хтось грамотний це робив, усе детально доповідав. Зараз не мала на те часу, та й можливостей не дуже було. Усіх знань – скупий опис у Коваленковому листі, помножений на власний досвід та інтуїцію.

Хто б там що не казав – немало.

Пройшовши битими вуличками той відрізок шляху, який вважала за потрібне, Роза відшукала нарешті густі зарості неподалік від «млина» – потрібний будинок знайшла швидко. Адже Офіцер не так давно розказав, що, де і як. А Лисиця розпитувала докладно, мовби знала – дуже скоро знадобиться. Роззирнувшись, дослухавшись тиші й не вловивши підозрілих звуків, вона пригнулася, підібрала лівою, вільною рукою поділ сукні, шаснула під прикриття, злилася з кущами.

Вільною – бо права стискала мішок на шворці.

Опинившись під прикриттям, Роза обережно примостила міх за крок від себе. Далі зробила те, від чого у випадкових глядачів, аби раптом сюди хтось та й забрів, очі повилазили б з орбіт від подиву й бентеги: зняла сукню.

Зовсім.

Від черевичків звільнилася ще раніше, і тепер стояла в заростях, затягнута в саме чорне трико. Воно щільно облипало тіло. Високий комір сягав підборіддя, ступні обтягували гімнастичні капці з грубенькими, аби берегти ноги, підошвами. Чорне волосся Лисиця спритно закрутила у тугий вузол. Мить – і голову заховала чорна шапочка, краї сягали брів. На руки Роза натягнула гутаперчеві рукавички, поворушила в повітрі пальцями. Гмикнула задоволено.

Поправила міцну мотузку – її обгорнула круг талії й закріпила раніше.

Підхопила мішок, закинула на плече. Мацнула, переконалася – тримається, зручно буде.

Виринула з кущів.

Чорна тінь рухалася неширокою вулицею короткими ривками-перебіжками.

Так Лисиця дісталася високого паркану, за яким ховався таємний гральний дім. Помітила димар на даху, кивнула сама до себе. Якусь мить постояла, роблячи знайомі з циркового дитинства гімнастичні вправи, розігріваючи м’язи, готуючи тіло до ривка.