Анна притулилася до Христі.

Не маючи чим озброїтися, побачила й схопила зі столика мідний підсвічник.

Слабка оборона – та все ж не з порожніми руками, просто так себе вбити не дасть.

Вони стали плечем до плеча.

– АГОВ!

Вигук над головами, потім відразу – свист, дзвінкий, викличний, зухвалий.

Усі п’ятеро враз підняли голови, повернулися на звук. Угорі, біля сходових різьблених билець, стояла Роза Лисицька. Чорне волосся розметала по плечах. Вбрана в шовковий халат, один із давніх чоловікових подарунків, який Анна дуже любила. Пасок, затягнутий туго, підкреслював струнку талію, робив Розу подібною до пісочного годинника.

– АГОВ, Я ТУТ! МЕНЕ ЗАБУЛИ!

Руки лягли на вузол.

Пальці почали послаблювати його, розтягувати.

Чоловічі погляди прикипіли до дійства.

– Я ЙДУ!

Пасок розпустився.

Лисиця рвучко скинула з себе халат.

Під ним не було нічого – голе біле тіло.

Так здалося на перший погляд. Насправді ж Роза встигла затягнути себе у світле трико. Воно закривало тулуб від кісточок до шиї, обтягувало, облипало, у ньому чорнявка виглядала ще стрункішою й більш гнучкою.

– АЛЕ-ГОП!

Як Роза перелетіла через бильця – Анна не змогла помітити. Ніхто з глядачів цієї шаленої вистави не зміг. Один стрибок, стрімкій політ, і ось Лисиця вже стояла між нападниками й жертвами, поставивши треновані ноги на ширину плечей.

– До стіни!

Анна зрозуміла, до кого цей наказ. Сіпнула Христину за рукав, обидві в унісон відступили, звільняючи простір. Роза лунко плеснула в долоні.

– Але-гоп!

Ноги працювали пружинами. Тіло злетіло в повітря, у польоті Роза піднесла руки, пірнула, виставивши їх уперед. Виконала сальто-мортале, торкнувшись розкритими долонями підлоги, і миттю, зробивши колесо, знову стала на рівні.

Але тепер – впритул до Хмари.

Той відскочив, доволі зграбно, із запізненням скинув револьвер.

– Але-гоп!

Сальто-мортале.

Цього разу зведені в стрибку ноги вдарили нападника в груди.

Утративши враз рівновагу, Хмара загримів на підлогу. Роза впала поруч, і Чорт, оговтавшись, кинувся до неї з ножем навперейми. Стрімко перекотившись, Лисиця уникла його копняка. Ще перекат – і вона підхопилася.

Чорт летів уперед, виставивши лезо.

Роза плавно, мов у вальсі, гойднула гнучким тілом.

Гостряк розпоров повітря там, де вона щойно стояла. Озброєна рука опинилася на небезпечній відстані від важкої кочерги. Христину не треба було просити: замахнулася, вдарила з усієї сили, підбадьорюючи себе криком і трощачи ворожу кисть.

Другий удар припав на плечі. Третій – теж.

Лисиця підхопила з підлоги револьвер Хмари.

Звела курок.

– Не знайшла я в тебе там нічого, Анько, – кинула сердито. – Хоч би сказала, де ховаєш.

– Не встигла, – вичавила Вольська, опускаючи руку з підсвічником.

Відсторонено дивилася, як Христина виливала гнів та лють, добиваючи кочергою спершу Чорта, потім – без того враженого Жира.

Затишну залу її будинку вперше окропили кров’ю.

Світало.

Анна не стежила за годинником, дивилася на сонце. Та й час доби після всього, що сталося, раптом утратив для неї будь-яке значення. Вона просто переживала один великий, найдовший у її житті день. А що протягом цього нескінченного дня сонце то заходило, то сходило, вона сприймала примхою природи, не інакше.

Зараз вона їхала на Деміївку. Поруч сидів слідчий Черняєв. Він виконав її прохання, після завершення поліцейської операції звелів усім чекати свого повернення. Петрові досить було кількох речень, написаних пані Вольською власноруч, аби повірити: її присутність саме там і саме тепер украй необхідна для завершення цієї дивної справи. Молодий слідчий, для якого її чоловік був безумовним авторитетом, не мав жодного сумніву щодо правомірності Анниних дій.

Черняєв багато чого не знав.

Коли, оглянувши поле битви, Анна повернула собі здатність холодно мислити, надалі взяла кермо в свої руки. Роза з Христиною скрутили всіх трьох нападників, котрі втратили сили й бажання опиратися, причому Христя за порадою Лисиці розрізала на кожному штани разом із кальсонами та спустила до колін.

До такого видовища Анна ще не була готова, тож усе відбувалося без її присутності. Чекала в кабінеті, за столом, і щойно з полоненими скінчили, дала нові вказівки. Розі нічого особливого робити не слід: піднятися назад у спальню, привести себе в порядок, як треба – знайдеться наливка для заспокоєння нервів. Від частування Лисиця не відмовилася, і Христина, в чиїх очах Роза виросла неймовірно, хай і не вище Анни, вибрала найсмачнішу й найміцнішу.

Сама ж вона за велінням Вольської побігла будити околодочного.

Тутешній страж закону, який більше надував щоки й вихвалявся статусом, ніж дбав про порядок, ставився до Івана Вольського благоговійно. Тож вибрався з ліжка, прибіг на місце пригоди, обійняв Анну та вислухав від неї те саме, про що вже тричі дзижчала йому Христина.

Історія ж виявилася короткою й такою, що не мала для околодочного аналогів. На Татарці, та де – по всьому Києву подібного не згадаєш. Троє грабіжників вломилися проти ночі в дім удови поліцейського, напевне знаючи, що там живуть лише вона та її служниця. Чого хотіли – поки невідомо. Бо чого б не хотіли – дістали несподівану відсіч. Дві слабкі жінки опиралися, мов розлючені левиці. Поки міцна сільська дівка не розгубилася, поливала бузувірів окропом та обробляла кочергою, хазяйка заволоділа револьвером одного з них, змусила під дулом лягти на підлогу.

Околодочний спершу проспівав Анні та Христині щирі дифірамби. Потому, перепросивши дам, матом хрест-навхрест відшмагав стриножених бандитів. Вони, бач, намагалися щось там патякати про якусь голу фурію, яка зістрибнула згори й вихором літала залою. Вольська стримано запросила околодочного піднятися нагору, зазирнути до неї в спальню, раптом там справді ховається страшна гола відьма. Той відмахнувся, зареготав, аж пузо затряслося. Пояснив не так Анні, як самому собі: їм, бач, соромно, що дали впорати себе двом бабиськам. Тому й вигадують казки, у які самі не вірять. Додав – мають його тут за дурника, ну то нічого, зараз покаже, хто тут насправді дурніший.

Анна тепер не мала жодного сумніву – околодочний запустить потрібну їй зараз машину. Не сказала йому, чому так важливо, аби поліція не барилася, негайно влаштувала облаву на Деміївці, затримала всіх, кого знайде в названому нею будинку на околиці. Також околодочний без вагань та зайвих запитань виконав ще одне прохання пані Вольської – витягнув із подружнього ліжка слідчого Петра Черняєва.

Єдиного, на кого Анна могла покластися цілковито…

Звісно, друг родини виконав усе, про що Вольська просила. Так само зрозуміло й очікувано не просив – вимагав пояснень. Вона розказала все, ну, майже все, дещо важливе й справді болісне для себе лишивши наостанок, поки не розбереться особисто, без свідків.

Черняєв чесно визнав – не знає, як дати почутому раду.

Нічого дивного. На його місці та в його становищі всякий би розгубився. Анна вже уявила собі, як виглядатиме після всього головний слідчий розшукової поліції Юлій Харитонов. Не кажучи вже про титулярного радника Лева Градова – від москвича службовий обов’язок вимагає знати все. Але заспокоїла Петю, бо мала план уже тоді, коли викликала на зустріч у Миколаївський парк саме його.

Звісно, відтоді дещо сталося, і Вольська не завжди могла контролювати процес. Проте на базовий, складений раніше задум події могли вплинути, аби Анна загинула від рук убивць. Вплинути так, що все б пішло шкереберть. Адже без неї живої ніхто не міг нічого пояснити.

Коли приїхали на місце, Черняєв готовий був не лише слухати Анну-рятівницю в усьому, а й навіть молитися на неї. Заявив щиро, та Вольська так само щиро порадила Петрові тримати себе в руках. Зосередитися і не показувати на людях, а надто – перед підлеглими, хто тут насправді править бал.