Виходячи з дому нині, Анна вкотре не змогла опиратися Христиному натиску. Тож лишила парасольку разом із чоловіковою тростиною. Палиця червоного дерева мала круглий набалдашник, була важкуватою, саме тому виглядала солідно. Анна поклала на неї око, щойно побачила у вітрині галантереї Міхельсона. Привабив найперше вигляд: будь-кому додасть ваги, а тим більше – її чоловікові. Нова, вища посада сама по собі вимагала поважного сприйняття. Іван, як бачила собі дружина, повинен лише стояти, мовчати й пильно дивитися на співрозмовника крізь скельця окулярів. Стискати при цьому набалдашник тростини не зайве. Ефект вийде, який треба. Створить героїчний ореол до, чесно сказати, зовсім не героїчної зовнішності слідчого Вольського.

Це ж Анна свого часу полюбила його саме за це – постійні, безперервні спроби довести, ствердити питомо чоловічі якості. Бо матінка-природа наділила Івана зовнішністю, яка не давала змоги сприймати його серйозно, справжнім мужчиною.

Купила за власні заощадження – від колишнього вчителювання ще трохи лишилося.

Екіпаж чекав біля бровки мощеного хідника. Іван елегантно перекинув тростину з правої руки в ліву – бавився так, відколи отримав дарунок. Випередив Анну на кілька кроків, подав руку з легким поклоном, допоміг сісти. Потому вмостився в коляску сам, тицьнув набалдашником у спину бородатого сутулого візника. Той цмокнув на коня, сіпнув віжками, коляска рушила з місця й відразу ж звернула праворуч, на Фундуклеївську.

– Швидше б ти рухався. Чуєш грозу? – Іван шумно потягнув ніздрями повітря, уже ледь-ледь вологе. – Зараз як поллє!

Анна лиш тепер звернула увагу – вони їдуть у колясці з низько опущеним верхом.

– Хай би підняв, – кивнула назад.

– Хай би не барився, – Іван цикнув зубом. – Навіть цікаво, чи випередимо зливу.

Мовби у відповідь далеко з правого боку гримнуло. Раз – несміливо, ніби прокашлюючись, розминаючись. Відразу вдруге – сильніше, хазяйським тоном.

– Десь над нами бахкає, – Анна тицьнула гостряком парасолі в бік грому, враз стрепенулася. – Чекай, а куди ми їдемо взагалі?

– Як – куди? Додому. Чи ні? – здивувався чоловік.

– Куди прямуєш? – аби візник напевне зрозумів, до кого запитання, вона торкнула його нижче спини парасолем.

– Так на Татарку[4], – візник лишався спокійним, знову ляснув коня віжками.

– Бачиш? Що не так, Аню? – пальці торкнули лікоть.

– Татарська вулиця! – голосно мовила вона. – Будинок тобі покажуть!

– Не звольте хвилюватися, пані, – прогуділо у відповідь.

– Скоро довезеш – накину, – пообіцяв Іван, сів до дружини півобертом. – Ти сьогодні аж надто підозріла. То буфетник не так дивиться, то ванька не туди везе.

– Везе він якраз туди, – Анна говорила, ширяючи думками далеко звідси. – Але поїхав раніше, ніж йому сказали адресу.

– Ой, заради бога! Від Опери він інакше не поверне! У нього, Аню, іншого маршруту нема.

– Є.

– Не розумію, для чого зараз оця твоя впертість.

– Сама не розумію, – Анна труснула головою, поправила кучері під капелюшком. – Звичка зважати на дрібниці.

– Корисна в моїй… нашій роботі. Зовсім зайва, коли ми випили шампанського й відпочиваємо. І… – чоловік витримав паузу, яку роблять, перш ніж виправдатися, – і про те, що хотіли, поговоримо вже завтра. Вибач. Знаю, в тебе були певні думки, почути їх – найперше мій інтерес.

– Може, й так, – Анна закусила нижню губу, знову труснула головою, тепер – сильніше, сказала більш упевнено, твердо: – Справді, ти правий. Інколи корисні звички бувають дурними. А думки – чому були? Вони є. Але згодна. Не зараз же говорити на серйозні теми. Завтра маємо цілий день. І свіжі голови.

Копита прудко цокали бруківкою.

Гуркотіли важкі негумовані колеса.

Невпинно сунула гроза.

Дощ упав на них, щойно екіпаж заїхав на звивисту Татарку.

Перед тим червневі сутінки враз перетворилися на темряву. Все довкола мовби хто накрив чорною рядниною, аж завмер від несподіванки кінь. Та щойно Іван зібрався гаркнути, як над ними вибухнув грім – і мовби прорвав дірку в небесній тверді.

Важкі краплі не падали рясно-густо – лилися щільним потоком. Анна ніколи не бачила водоспаду наживо, лише на картинках у «Довкола світу». Зараз дістала нагоду уявити, яка вона насправді – нестримна, гуркотлива стихія. Так виливається вода з відра, але цього разу відро було величезним. Люди ж для того, хто поливав, виглядали дрібними, нікчемними створіннями, яких із земної поверхні можна змити отак, за один прийом.

Умент намокли всі троє – розкривати парасольку вже не було потреби й не мало сенсу. Анна пирхнула, як роблять купальники, невдало пірнувши й наковтавшись річкової води. Інстинкт кинув її в розкриті Іванові обійми. Чоловік притиснув її до себе обома руками, ногою копнув передок, заволав, перекрикуючи гуркіт грому:

– Жени! Шмарклі жуєш тут!

При Анні він ніколи – гаразд, майже ніколи не був грубим. Хоча на службі дозволяв собі ще й не таке. Поліцейська робота зобов’язувала, там мало хто стежив за язиком і світськими манерами. І все ж її трохи збентежили нічим не виправдані різкість та злість. Візник не винен, що почалася злива. А Вольські, своєю чергою, могли пересидіти й напевне перечекали б негоду, додивляючись виставу. Тож провину за те, у що втрапили, Анна мимоволі переклала на себе. Хай би вже чоловік на неї сварився – хоча за п’ять років шлюбу подружжя Вольських не дозволяло собі сварок ніколи.

Гаразд – майже ніколи.

Тим часом візник і без команди погнав. Точніше, смикнувся, побіг чвалом уперед кінь, прискорений громом і відчутно наляканий блискавкою. Вона криво, навпіл розколола небо точно над ними. Анна втягнула голову в плечі, лице щільніше заховала в оберемку Іванових обіймів. Майнуло – ось зараз яскравий гостряк блискавки прониже її наскрізь. Так, мабуть, виглядав гнів Зевса-Громовержця з давніх міфів: у дитинстві зачитувалася історіями про грецьких богів.

Кінь заіржав – тепер блискавка сяйнула ліворуч.

– Куди! Сюди, чорт забирай!

– Чого лаєтесь, пане?! Я звідки знаю, куди вам треба?

Коляска справді проскочила поворот на їхню вулицю. Візник натягнув віжки, лаючись уголос і не жаліючи вух дами-пасажирки. Кінь уперто тупцяв на місці, місив грязюку копитами, не бажав розвертатися й подав невдоволений голос іще кілька разів.

Суцільний потік із неба поволі перетворювався на великі, звичніші дощові краплі.

– Звідси добіжимо скоріше! – вигукнув Іван. – Без того вже мов хлющі!

– Моя сукня! – Анна мало не плакала. – Мої черевички!

– А мій мундир! – парирував чоловік. – Побігли, кажу!

– Христя помре, як побачить!

– Ага! Христя нас переживе! Гайда!

Скочивши з коляски на мокру землю, Вольський простягнув руки. Анна наважилася, ступила за ним. В останній момент згадала про парасольку й тростину. Потягнулася по речі, аж тепер утратила рівновагу на слизькому.

– Ай!

Вони впали разом – Іван таки встиг підхопити дружину, але не втримався, повалився разом із нею. Лиш в останній момент йому дивом удалося розвернутися так, аби Анна опинилася на ньому зверху.

– Та що ж ви так, пане! От же ж горе!

Візник поквапився на допомогу, хоч навряд аж так хотів цього. Анна вчепилася в простягнуту руку, ванька підняв її сильним ривком. Боком відступивши до найближчого дерева, Анна схопилася за стовбур. І тут знову її прорвало, як допіру в театрі – зареготала дзвінко, нестримно, голосно, немов заповзялася заглушити сміхом грозу.

Ніби навмисне гуркіт послабшав, почав ущухати.

– Смішно тобі, – буркнув Іван, обережно стаючи на ноги.

– На себе глянь…

– А ти – на себе.

Блискавка сяйнула в повній тиші, це додало чогось лиховісного.

– Я той… Звиняйте, пане… Їхав би собі…

Анна й забула, що на них досі дивиться візник, котрий ще й зробився раптом рятівником. Машинально поправила сукню. Аж тепер зрозуміла: капелюшок злетів із голови при падінні. Грозовий вечір ставав світлішим, природнішим, а черговий відблиск із неба висвітив утрату. Під правою Івановою ногою.