– Звісно. Він – перший підозрюваний. Як удова поліцейського вам кажу.

– Потім щось якось роздивилися на місці. Не знаю подробиць, та й не до того тепер. Яка різниця, нема людини! – Дарина притулила руки до лиця, провела ними згори вниз, забрала. – Чи виграв, чи програв – хтозна. Тільки гроші, напевне, мав при собі. Бо кишені вичищені, навіть гаманець забрали. Добротний, волова шкіра.

Кахикання за спиною змусило Анну здригнутися, немов хто різкою зненацька шмагонув.

– Дарино Гнатівно, матінко, там той…

На порозі топтався високий кучерявий тонковусий молодик. Хвилясте від природи волосся вкупі з пухкими губами робило прикажчика з крамниці Білоногових подібним до намальованого купідона. Лука й стріл лише бракує – Анна завжди так думала, коли бачила Карпа Савчука за прилавком.

– Чого тобі? – запитання прозвучало нервово й занадто грубо навіть як для таких сумних обставин.

– Їхати треба. Екіпаж по вас прислали, – Карпо зиркнув на Анну, явно думаючи, чи треба багато говорити при ній.

– Який екіпаж? Куди їхати? Навчишся колись чітко говорити?

– Той… – повторив прикажчик, голосно засопів. – Той-во… Хазяїна впізнавати. Анатомічний театр чи як воно…

– Хай чекають, зараз буду, – кинула Дарина, а коли Савчук слухняно зачинив за собою двері, пояснила: – Старається, свою роботу вправно робить. Та на слова не щедрий.

– Вам же за прилавком не Цицерона треба.

– І тугодум.

– Аби не крав. І порядкував як слід.

– Боже, про що ми, – Білоногова тяжко зітхнула. – Даруйте, Анничко. Мушу давати всьому цьому раду. Ось як тепер жити?

– Жити треба. З власного сумного досвіду скажу.

Думками Анна вже ширяла в інших, дальших палестинах.

Чергове пограбування з убивством.

Рахуючи напад на Івана – дев’яте.

А вже знаючи трохи більше за поліцію – нове вбивство, прикрите грабунком. У тому, що злочин виглядає й пояснюється саме так, в Анни не було жодних сумнівів. Мала на те вагому причину.

Карти.

Ось що пов’язує принаймні два останніх злочини.

Вирішивши не збивати невтішну вдову з пантелику, не забивати їй баки запитаннями, що, напевне, сприймуться дивно, Вольська допомогла Білоноговій привести себе до ладу. Потім провела на вулицю, до екіпажа. Жінки обнялися й поцілувалися на прощання. Наспіла Христина, вона весь цей час товклася в дворі, теревенячи з тутешньою прислугою – вони теж зналися й приятелювали. Поява Анни означала – треба йти, лишити людей приходити до тями. Звісно, чим можуть, тим і допоможуть по-сусідському.

Поки йшли, мовчали. Христині помітно кортіло почати розмову, язик свербів дізнатися про хід думок своєї королівни. Анна ж не готова була ділитися ними. Принаймні поки нарешті не поснідає: враз дуже припекло їсти, шлунок нагадав – учора про нього забули.

Прикро, що надалі доведеться шукати спосіб, як діяти самій, власними обмеженими силами. Сушити над цим голову Анна мала намір у садку, за кавою й плетивом. Неодмінно вигадає щось, завжди ж вигадувала.

Христя тим часом пішла трохи вперед. Прочинила хвіртку, далі – вхідні двері. Власноруч вставила ключ у замок, повернула на два оберти.

Випередила Анну на кілька кроків, зайшла першою.

І відразу закричала.

– Як ви зайшли?

Непрохана гостя розвалилася в залі на тій самій канапі, куди її вклали того разу. Вклалася на думочки[21], зручно підмостивши їх гіркою під спину. Під ніжки, взуті в легкі білі черевички на низьких підборах, підставила ослінчик. Чим остаточно довела Христину – переляк від несподіванки минув швидко, його змінив гнів. Роза дозволила собі зайти в її царство, на кухню – ослін взяла звідти.

– Не знаю, Ярівно, як зайшла, – просичала вона. – Але зараз покажу, як вона вийде. Головою вперед.

Капелюшок, рожевий, із пишним пером, чорнявка поклала в самий центр круглого обіднього столу. Чомусь Анну дратував саме він. Можливо, через не надто велику любов до рожевого та всіх можливих його відтінків.

– Хочеш показати, де двері? – Роза відверто знущалася, навіть бровою не повела на Христині погрози. – Так я знаю, дівко, знаю.

– Вибачте, – Анна теж зберігала спокій, і це виходило в неї природно, без демонстрації.

– Ти до мене? – Вольській вдалося здивувати чорнявку.

– Ще й вибачатися перед нею! – ахнула Христина. – Гляньте, яка нагла морда!

– Я перепрошую за дурне запитання, – пояснила Анна. – Його може поставити хіба наївний. Той, хто не знає Розу Лисицьку. Або – про Розу Лисицьку.

Ось тепер Вольській вдалося збити з незваної гості пиху. З гуркотом відсунувши ослін, чорнявка рвучко підвелася. Анна не втрималася, мазнула поглядом згори вниз по її лазурового кольору сукні, звуженій на стегнах і донизу, як того вимагала сучасна паризька мода. Оцінила модель, склала заразом ціну – бачила таку у вітрині магазину Альшванга на Хрещатику. Рукави відкривали руки нижче ліктів, але татуювання на правиці все ж ховали. Хіба краєчок малюнка, клаптик трояндового бутона, проглядався з-під оздобленого мереживною облямівкою рукава.

– Звідки?

– Маєте чимало практик, які у вашому середовищі називають чеснотами. І пишаються вміннями, наприклад, відчиняти врізні та навісні замки шпильками або гачками. Або вираховувати, де господарі чужих помешкань ховають свої заощадження. Визнаю, не зробила поправку на те, кого пригріла. А ви показали, яка вона – професійна уважність. Проте гарна пам’ять – не ваше.

– Красиво дзвониш. Що лаврська дзвіниця на церковне свято. Ні, щоби сказати по-простому: дурна ти, Лисице.

– Правильно. Прізвисько ваше – Лисиця. Похідне від прізвища, зрозуміло. А щодо дурної… Ви зовсім не дурна, Розо Львівно. Просто не затримали в пам’яті, що потрапили в дім до поліцейського. Не зважили, що мій чоловік служив у розшуковій поліції. І тим більше не могли припустити, що він тримав мене в курсі своїх справ.

– Не знала я нікого на прізвище Вольський! – відрубала Роза. – Ані в Києві, ані будь-де!

– Мій чоловік теж не мав честі знати вас особисто. Але так чи інакше прізвисько Лисиця спливало за різних обставин. Деякі доволі пікантні.

– Та ти що! Наприклад?

– Рік тому, нехай трохи більше, вас удалося зловити. Передали справу такому собі Титові Макарову. А ви його чи то обдурили, чи то охмурили…

– Тихо, ша! – зупинила її Роза. – Якщо я і граюся з мужчинами в любов, то лише з тими, хто мені справді подобається. Той ваш Титок, так я його назвала, потворний. Пика віспою січена.

– Він же не винен.

– І я не винна, що клюю на красунчиків, – тут Лисиця хтиво підморгнула. – Ні, з Титком усе простіше вийшло. Бач, насвистів, що я його обкрутила. Либонь покаявся.

– Покаявся, чоловік так і сказав.

– Ага! Я йому перстень із діамантом за свою свободу дала! Взяв, не подавився! Простіше тюхтієм себе виставити, ніж нечистим на руку.

– Цього не знаю, та й справа давня. Не аж така важлива тепер. Іван узяв вас на замітку. До того ж ви чи не перша жінка, у якої взяли відбитки пальців, така нова метода віднедавна.

– Вмочали пальці в чорнило, фу! – Роза скривилася.

– Для всіх цікавих випадків чоловік завів невеличку персональну картотеку. Вона там же, в кабінеті, зберігається окремо. Оскільки, нагадаю, муж не мав від мене секретів, я ознайомилася з її вмістом. Опис татуювання на руці мадемуазель Лисицької запам’ятала. По-перше, жінок в Івановій картотеці не так багато. Конкретно – три, з вами разом. По-друге, татуйована – лише одна. Погодьтеся, малюнок дуже прикметний. Мені лишалося підняти потрібний запис, ще раз переглянути й переконатися, з ким звела доля.

Роза звузила очі, просичала:

– Бач, розумна. Все-то в тебе на карточках записано. Коли так – не ображайся. Знала, хто в тебе в хаті? Отож. Чула, може, казку про мужика й гадюку? – Анна мовчала. – Знайшов якось мужик зимою зміюку, змерзлу, ледве живу. Поклав собі на груди, під кожуха, аби відігрілася. Гадюка ожила й вкусила дядька. Той волає з останніх сил: за що, мовляв, я ж тобі життя врятував, я ж по-людськи! А вона йому: хіба не бачив, що я отруйна? Така моя природа, зміїна.