Є, звісно, найпростіший варіант – шукати Іванові заміну, пошлюбитися з заможним чоловіком. Імовірно – старшим за неї вдівцем-мануфактурником або чиновником з государевих слуг. Краще вже вклонитися Харитонову, їй-богу.

Вольська не збиралася сидіти склавши руки. І, знаючи себе, не падала духом. Труднощі гартують. Мала тільки одну проблему: не ладна діяти водночас на два фронти. Тепер, коли з’явилася не примарна, а цілком правдива можливість не лише знайти Іванових убивць, а й покарати їх руками слідчого Петра Черняєва, вона мусила все зупинити задля нагальнішого – пошуку засобів до існування. Якщо ж цю справу відкласти в довгий ящик, злидні прийдуть швидше. Отоді вже їй точно буде не до сищицьких справ…

Тож перше, що почула Христина від Анни, щойно та зайшла до хати:

– Мабуть, доведеться нам прощатися.

– Господи мій милий! – Христя пополотніла. – Ярівно, чим я завинила? Що сталося, що накоїла, чим образила?

– Згадала Бога всує, то Бога й побійся, – мовила Вольська. – Казала не раз і знову повторю: нікому так не вірю, нікого на цілому світі не ціную так, як тебе. Тому й почала розмову. Не маю права тримати тебе біля себе й годувати порожніми обіцянками.

– О, ви знову про дурні гроші? Королівно, забудьте! Все, що маю – то від вас! Просто повертаю вам ваше.

– А як усе проживемо?

– Я моторна. Напишете красиву, як умієте, рекомендацію. Піду в люди. Житимемо вдвох на те, що зароблятиму.

Христина говорила серйозно, впевнено, Анна позаздрила її переконаності.

– Ще чого не вистачало, – сказала твердо. – Я вже думаю, як дати собі раду.

– А я міркую, як би оце дати раду нам.

Надалі балакати про таке вочевидь не мало сенсу.

– Гаразд. Поживемо – побачимо.

– Виходили щось? – поцікавилася Христина.

– Дещо є. Далеко не йди, раптом будеш потрібна. Сходити кудись. Ще не вирішила куди. Хтозна, може й не треба.

– Ви, Ярівно, не тойво. Сміливо посилайте. Я ж, ви знаєте, одна нога тут – друга там.

Анна кивнула й пройшла до кабінету. Христя натякнула на обід, хай час уже наближався до вечері. Їсти зовсім не хотілося, натомість швидше кортіло усамітнитися з плетивом, навести лад у думках.

Незчулася, як роздуми приспали сидячи.

Чомусь не тягнуло до спальні – перебралася на канапу. Попросила Христину принести плед. Та бідкалася, хотіла вести її на ліжко чи бодай постелити, зручніше ж буде. Анна вперлася, навіть трохи покапризувала. Зітхнувши, Христина дала їй нарешті спокій, причинила двері щільніше.

І Анні вдалося заснути з роєм думок у голові ще до заходу сонця.

На диво міцно спала.

А як розплющила очі зранку, все ж таки відчула певний дискомфорт. Не часто влягалася отак, скинувши лиш сукню й повитягавши шпильки з волосся. Виспалася, та була якоюсь надто пом’ятою, пожмаканою, зовсім несвіжою. Тож вирішила взятися за себе, перевдягнутися, ще й ванну прийняти, хай би Христя води зігріла.

Не вийшло.

– Сонечко, бідолашна моя Анничко! Сироти ми тепер! Горе яке, ой, яке ж горе!

З цими словами Дарина, дружина, а віднині – вдова крамаря Микити Білоногова кинулася Анні на груди. Вигляд сорокарічна жінка мала жахливий, але й Анна за подібних обставин виглядала не краще.

– Пороблено нашій вулиці! Пороблено! Де вони беруться, душогубці кляті!

Каштанове волосся сусідки де-не-де сріблила рання сивина. Лице, сказати чесно, не наділене від природи нічим яскравим, привабливим, на що озираються чоловіки, зараз перекривила гримаса. Дарина Гнатівна хотіла не плакати – ревти, рюмсати, залити всю себе сльозами. Але їх не було, немов висохли, наче струмок у степовій балці під пекучим сонцем. Нечесані коси розтріпалися, розсипалися по плечах, і Анну б зовсім не здивувало, аби приголомшена горем Білоногова почала в розпачі рвати їх на собі.

Не знаючи, чим допомогти й розрадити, але напевне знаючи – словами й слізьми горю не допоможеш, Анна міцно обійняла жінку, погладила по тремтячій спині.

…Погану новину принесла зранку Христина. Довідалася її від водовоза: той уже заїжджав до Білоногових, почув там крики з двору, побачив городового, околодочного, поліцейських у формі, ще людей у цивільному. Запитав, що сталося, почув відповідь від набіглих на гармидер роззяв і зрозумів – його води там зараз нікому не треба.

Напевне, Анна дізналася б сама трохи згодом. Білоногови мешкали на сусідній вулиці, час від часу навідували Вольських, а ті, своєю чергою, ходили з візитами до них. Не сказати, що родини дружили міцно. Але сусідами були добрими. Білоногов добре знався з Івановою бабусею, тож коли Вольські перебралися на Татарку, прийшов знайомитися зі спадкоємцями та новими мешканцями першим.

Микита Микитович рано овдовів, був одружений другим шлюбом. Перший шлюб узяв зовсім юним, так захотіли батьки молодят, а ті не опиралися. Тому зараз синові Білоногова від першого шлюбу виповнилося двадцять п’ять, і він, за прикладом тата, теж рано одружився. Але – з донькою німецького промисловця, не потужного, але й не дрібного. Зараз нащадок жив у містечку, назву якого Анна, яка знала німецьку, вимовляла вільно, а Білоногови ламали язики – Людвігсгафен, де почав розвивати власний бізнес.

Тато цим неабияк пишався. Сам же тримав у Києві кілька невеличких магазинів, зірок із неба не хапав, проте бідним його так само не слід вважати. Заможний середняк, так сам Микита Микитович називав себе й навіть пишався цим самовизначенням. Дарина старша за Анну на дванадцять років, але різницю у віці та взаємну повагу підкреслювали хіба звертанням на ви. Чоловіки запросто «тикали» один одному, проте жінки все ж дотримувалися манер.

Ці сусіди були першими, хто допоміг Анні в її біді.

Тепер Анна поспішила підтримати старшу товаришку…

– Як? Що? – подібні питання зараз недоречні, та саме вони були логічними й першими злетіли з язика.

– Не знаю, – простогнала Дарина, відсторонившись. – Нічого не знаю, Анничко. Він… Микита мій… удома не ночував. Додому не прийшов, загуляв десь, таке вже було…

– Дивно, – Анна намагалася зберігати спокій. – Чесне слово, не думала так про нього.

– Як – так? – очі Білоногової не відбивали нічого, та й мовила вона, ніби в порожнечу. – Хіба ж хто сміття з дому виносить? Хіба розносить по сусідах чи по всьому місту? Щось зробилося з Микитою останнім часом, чогось я недогледіла.

– Жінку завів деінде?

– Та якби ж! – Дарина розпачливо вдарила в поли.

– Хіба є щось гірше за зраду?

– Убили мого Микиту! Зарізали на вулиці, мов свиню! Сама я лишилася, хіба є щось гірше? Я б не бажала йому смерті, навіть аби полюбовниця де з’явилася! Господи, Анничко, Анно Ярославівно, голубонько – він ходив від мене вже не раз!

– Куди?

– Наче маленька ви! Туди! Куди кобелі з тугими калитками ходять, коли вдома з жінкою нудно!

– Добре, хоч болячки не приніс, – вирвалося в Анни.

– А це ви звідки знаєте? – нарешті очі відбили смуток, така емоція ліпша за невиразну порожнечу. – Приніс якось. Рік тому. Але, до його честі, покаявся. Більше до сороміцьких дівок ані ногою. Навіть не дивився в їхній бік. Пам’ятаєте, ми пароплавом по Дніпру тиждень плавали? Ото Микита мирився. І помирився, – тепер Анна чула виклик, змішаний із нотками виправдання. – Інше горе, Анничко, інша біда. Карти його затягнули.

Щось тихенько тьохнуло всередині.

– Грати почав?

– І не завжди вигравати, – кивнула Білоногова. – Кілька разів гаманець чистили аж до дірок. Знаєте, як я те знала? Напивався чоловік з розпачу й від сорому. Спершу привозили непритомного, в роздраю, в дровах. Потім почав винаймати нумери, і добре б, коли в готелях – трактирні блощичники вподобав. Отож маю прикмету: нема Микити Микитовича вдома – в карти знов не пощастило.

Тривожне тьохкання робилося дедалі голоснішим.

– Де його знайшли? Коли?

– Під ранок. Волоцюга вештався на схилах біля річки. Побачив на березі, на піску гарно вбраного пана. Думав, напився й спить. Стягнув піджак, одяг на себе. Злапали за пів години, надто прикметний. Волоцюга перелякався, показав, де взяв. І ще більше перепудився, як побачив кров.