– Та їдь уже, їдь! – відмахнувся Вольський.

– Гроші, – нагадала Анна.

– Тьху, справді…

Вольський із помітною огидою поліз у кишеню мундира. Видобув портмоне. Нахилився, аби хоч якось прикрити від дощу гроші. Підніс ближче до очей, пошукав і знайшов рубль. Подумавши, доклав полтину, тицьнув візникові. Той, помацавши, бовкнув обережно:

– Докинути б треба.

– За дощ? То до небесної канцелярії! – відрізав Іван, ховаючи шкіряне портмоне назад. – Подякуй краще, що я з тебе не вирахував.

– З мене?

– Ага. За задоволення.

Утративши до ваньки інтерес, Вольський нарешті помітив, що втоптав капелюшок дружини в багнюку.

– Та що ж таке сьогодні! – він нагнувся.

– Не чіпай! – зупинила Анна. – Лиши його! Я це на голову більше не надягну!

– Завтра поїдемо по новий!

– А сьогодні нарешті ходімо додому!

Дощова стіна ставала дедалі рідкішою. Краплі вже не були такими важкими. Розвиднювалося, гриміло не так, відкочувалося далі. Блискавка знову нагадала про себе, але теж блякнула. Візник нарешті розвернув коня, тримаючи за вуздечку, почалапав назад неширокою вулицею.

– Стій! – крикнула Анна навздогін.

– Що? – запитали обидва, чоловік і ванька.

– Речі ж! – нагадала вона.

Ляснувши себе долонею по лобі, Іван добіг до коляски, підхопив з-під сидіння тростину й парасолю. Тепер коляска могла їхати. Вольський же посунув на Татарську, стискаючи парасолю в правиці, тростину – в лівиці. Анна знову реготнула.

– Згоден. Виглядаю, мов коханець із дешевого водевілю.

– Коханці недолугі й у дорогих водевілях, – Анна ступила кілька обережних кроків, притримуючи поділ сукні з обох боків. – Я сміюся тепер, бо уявила лице Христини.

– Їй, бідолашній, буде не до сміху. Сваритиме. Причому, Аню, чортів перепаде мені. Це ж я тебе не бережу. У грязюці викачав.

– Як тоді, пам’ятаєш, у Межигір’ї. Коли ти мене ледь не втопив.

– А ти лише попросилася закинути вудку з човна, – пригадав Іван. – Як на лихо, клюнуло. Ти сіпнула волосінь, шубовснула через бортик у воду.

– Ти – за мною. Як був, у костюмі. І штиблетах.

– Піджак усе ж скинув. І канотьє.

– Добре, що я вмію триматися на воді. Потім ми пливли за човном, його ж віднесла течія.

Зараз Анна дивувалася сама собі. Обоє змокли, вивалялися в багнюці, затишком і не пахне. Та все одно чомусь лишалися під дощем, ще й згадували кумедні, справді приємні для обох пригоди.

– Ми боїмося йти додому, під Христин гнів, – Вольський ніби прочитав її думки та пояснив поведінку.

– Ти боїшся, – уточнила Анна. – Мене наша мила Христина пальцем не зачепить. Лихим оком не дряпне. І взагалі: викрутить, мов рушника праного, не дасть роздягнутися.

– Треба перевірити. Тримай.

Іван простягнув дружині праву руку. Анна взялася за край парасольки, потім – за чоловіків лікоть. Так, вдивляючись під ноги й далі просякаючи літнім дощем, вони подалися до своєї садиби – четвертої праворуч від початку вулиці.

Спершу Анна не сприйняла рух попереду як щось реальне. Вітер шмагав дощовими струменями, гойдав дерева й кущі, якими щедро заросла Татарка і які не заважали мешканцям, навпаки, додавали затишку, навіть інтиму. Але вже за мить уклякла разом із Іваном – з-за бузкового куща, що розрісся неподалік від їхнього будинку, виступила темна постать.

Блискавка й грім ударили водночас, знову над головами.

Короткий, миттєвий відблиск вихопив із мокрої темряви лице – незнайоме, молоде, вкрите ріденькою борідкою. Анна встигла помітити студентську тужурку, натягнутий низько на лоба кашкет, навіть тріщину на лакованому козиркові.

Погляд метнувся нижче, за рукою незнайомця.

Гримнуло.

У блискавичному світлі – лезо.

– ВАНЮ!

Крик потонув у громовому гуркоті.

– АНЮ, НАЗАД! – гаркнув Вольський.

Не дочекався – сам ступив наперед, затулив дружину спиною. Незнайомець насувався, проте якось дивно. Невпевнено, приставними кроками, виставлена вперед озброєна зубата рука тремтіла. Втім, Анна ніколи за двадцять вісім своїх років не бачила так близько озброєного бандита. Їй дотепер не погрожували ножем ані вдень, ані вночі. Тож не знала, не розуміла, не уявляла, як має діяти нападник.

Зате інстинкт підказував, як слід діяти їй.

– ПОЛІЦІЯ! – вигукнула на всю силу легень. – ДОПОМОЖІТЬ! ПОЛІЦІЯ! ВБИВАЮТЬ!

Або їй здалося, або лиходія її пробі лиш підштовхнуло, прискорило його рух.

Під супровід нового удару грому, освітлений кривою блискавкою, він кинувся вперед, махаючи небезпечною для життя рукою навхрест. Іван устиг випередити, останньої миті ухилився, уникнув вістря. Дотепер обидві його руки лишалися зайнятими. Вольський заметляв перед собою водночас парасолею і тростиною – так людина зображує лопаті млина. Рухаючись таким чином, він пішов у контратаку. Нападник заледве встиг уникнути влучного удару – парасоля лиш збила з нього картуза. Вловивши розгубленість, Вольський пожбурив парасольку гостряком уперед на нападника, немов тубільський мисливець – списа.

Темна постать не встигла ухилитися. Кидок, хай не дуже зграбний, таки виявився влучним. Змусив зойкнути, це був перший почутий від нього звук.

– Ага! Не лізь! – гаркнув Вольський.

Чоловікове попередження навіть для Анни не виглядало переконливим. А нападникові, схоже, парасоля шкоди не завдала.

– Гроші, – процідив він. – На бочку. Гроші.

Іншої вимоги не слід було й чекати. Але й тут Анну щось підозріле зачепило за вуха. Дивувало й інше: вона раптом почала трохи менше боятися. Що заспокоїло, притлумило первісний страх – не могла собі пояснити, на потім відклала.

– Я віддам, – мовив Іван рівним голосом, який усе ж таки трохи тремтів. – Чуєш мене? Я все віддам. Стій на місці, де стоїш.

Гримнуло вже тихіше й далі.

Виставивши перед собою лівицю з затиснутою тростиною, помахавши для чогось важким набалдашником, Іван поліз у праву кишеню, куди ось щойно поклав портмоне. Анна не встигла попередити чоловіка вчасно – темна постать ураз стрибнула вперед, скорочуючи відстань. Цього разу Вольський виявився ще спритнішим. Рухом управного танцівника перемістився вбік, не відступаючи при тому від Анни, замахнувся, опустив набалдашник на вбивчий кулак. Чи удар вийшов сильним та міцним, чи нападник не чекав спритності від жертви – він зойкнув, вилаявся, та все ж ножа не впустив.

– Я віддам усе! – повторив Вольський голосніше. – Бери й тікай! Ніхто за тобою не гнатиметься!

– Іди! – долучилася Анна. – Забирай гроші, йди геть! – і хтозна для чого бовкнула: – Гроші й годинник. Золотий.

– Навіть якщо за половину ціни продаси…

Договорити нападник не дав. Ледь зігнув ноги в колінах. Чи шморгнув носом, чи видихнув, чи… Анна не могла повірити, що саме почула, який незвичний для грабіжників звук запідозрила. Саме цей подив збентежив, загальмував думки та рухи.

А наступної миті вклякнула, заціпеніла, ноги неначе вросли в мокру землю.

На її очах відбувалося дійство, у яке не могла повірити. Не готова була визнати, що бачить усе не на сцені, не на екрані ілюзіону, не на книжковій картинці чи малюнку в журналі про пригоди й мандри. Блискавка вкотре вихопила з мокрої дощової темряви лезо. Зараз воно блиснуло якось по-особливому лиховісно.

Іван переклав тростину, свою єдину зброю, у праву руку.

Замахнувся нею знову, тепер – із наміром ударити точніше, влучити в голову, хоч якось відлякати лиходія. Темна постать заступала шлях до їхнього будинку, і Вольський розвернувся так, аби нападник повторив його рух, став боком, відкрив прохід на вулиці.

– Аню, біжи! Біжи! Бі…а-а-а-а!

Чоловік ураз захлинувся, перша думка – від дощу, хай злива майже вщухла.

Потім Анна побачила, як Іван почав осідати.

Темна постать стояла над ним, рука з ножем опустилася раз, іще раз, іще.

– Ні, – вона заперечила побачене, повторила тим самим тоном. – Ні. – Та враз глибоко зсередини вирвалося оглушливе, розпачливе й жалібне водночас: – НІ! НІ! НІ!