Подумки ж призналася сама собі: їй лестили подібні слова.

Відчувала себе нарешті такою ж значимою, як з Іваном. Чоловік усякий раз, коли її підказки дозволяли швидше виявити істину й розплутати черговий злочин, не скупився на дифірамби, ще й водив до ресторану відзначити успіх.

Словом, Анна Вольська знову відчула себе на своєму місці.

Коваленко описував це місце скупо. Роза не мала часу й нагоди поговорити. Та проте Анна зайшла в двір лиховісного будинку на Деміївці так, ніби не раз тут бувала. Перше, що побачила, – трупи собак. У променях світанкового сонця туші з простреленими головами виглядали інфернально, мовби переможені в нерівному кривавому двобої чудовиська з потойбіччя. Біля них тупцяв молоденький городовий, якому пишні вуса не додавали солідності, навпаки, виглядали навмисне наклеєними. Вгледівши слідчого, вусань виструнчився, і Черняєв кинув Анні мимохідь:

– Речові докази стереже. Я звелів.

– Застрелені пси – речові докази? – гмикнула Вольська, не думаючи після всього, що її взагалі чимось можна здивувати.

Петро промовчав, пропустив супутницю вперед. Вони зайшли всередину, і Анна впізнала описане вже не так скупо, штрихами, приміщення з шинквасом. Наморщила носа – в колотнечі розбили кілька пляшок, пивне амбре змішалося з різким запахом солодкого вина, до букету додалося щось кисле незрозумілого походження. Без зайвих передмов, різко й діловито звернулася вона до кирпатого карлика, навмисне не зважаючи на присутніх у приміщенні поліцейських у формі й цивільному.

– Ми не знайомі, та ви мене знаєте.

Ніл сидів посеред кімнати на стільці. Заведені назад, просунуті крізь високу спинку куці руки сковували важкі сталеві кайданки. Круглий ніс-бульбочка розквасили чи то коли він не давався в руки, чи просто для порядку. Полонений час від часу шморгав, хоч кров уже не йшла. І навіть у такому сумному, невигідному для себе становищі цей непоказний чоловік не виглядав жалюгідним. Швидше – переможеним.

– Я вас не знаю, – мовив через розбиту губу.

– Знаєте, знаєте. Моє ім’я Анна Вольська. Ви послали трьох своїх посіпак убити мене. Бачу, поліція примчала в це осине гніздо швидше, ніж ви дізналися про невдачу.

– Що тут робить ця жінка? – Ніл глянув на Черняєва. – Вирішили взяти невинну людину на пушку в ось такий дивний спосіб? Навіть наші государеві суди, до яких давно нема довіри в чесних людей, не приймуть подібну маячню.

– У цьому будинку діє, тобто діяв, притон, де грали в карти на гроші. А шулери обчищали гаманці й кишені заможних телепнів, – Анна не зважала на Нілове обурення. – Крім того, тут програвали в карти життя. Не своє, як з’ясувалося. Чуже.

– Вам, мадам, треба піти до сповіді та вмитися свяченою водою. Ви марите.

– Доказів тому чимало, – Вольська говорила, мов забивала цвяхи. – Є живий, на щастя живий, свідок Гліб Коваленко. Газетний репортер, його ви знаєте особисто. Він назвав себе іншим іменем, але поставив свій підпис. Це для того, аби залишити доказ. А більшість записів у книзі, яку викрали звідси вчора вночі і яка стане головним доказом проти вас, робили ви своєю рукою. Також на книзі, де реєстрували всіх гравців, є відбитки ваших пальців. Чули, може, про нову мето́ду? Ви не відкрутитеся… хазяїне.

Нарешті погляди схрестилися: її переможний, його – збентежений.

– Який ще хазяїн? – Ніл намагався не панікувати, та йому це не дуже добре вдавалося.

– Ніхто не знає хазяїна, ніхто не бачить хазяїна, хазяїн бачить усіх. Ваші слова, такою кашкою ви годуєте навіть ваших бузувірів та спільників. Справді, легко повірити в незримого володаря. І в вас як посередника, виразника його високої волі. Ви ж подібним чином знімаєте з себе будь-яку відповідальність будь за що. Лише говорите, що вирішив невидимий хазяїн. Навіть Коваленко повірив у цю байку. Знаєте чому? Бо його годують сенсації. Він сам вірить у подібні міські казочки. Бо без віри не пишеться, та й люди, котрі читатимуть, віри не матимуть. Всі оці невидимі лиховісні господарі населяють бульварні романи, ось чому ще їх не складно продати легковірним. Тільки ж, хазяїне Ніле чи як вас там насправді, можна дурити людей. Проте очі й вуха не обдуриш.

– Зараз ви плутаєтеся, дамочко, – пожвавився коротун, знову зиркнув на Черняєва. – Чуєте? Вона божевільна. Ой, ви без мене це знаєте! Тож не надійтеся, що я на таких куплюся!

– Коваленко справді репортер першого класу, – визнала Анна. – Ніколи особливо не стежила за його публікаціями. Віднині читатиму з цікавістю й задоволенням. Ніхто інший не описав би так чітко в невеличкому листі все, що бачили його очі тут. Для того його сюди й відрядили. А я, нешановний хазяїне, подивилася на ваш гадючник його очима. Побачила те, що побачив він. Але висновки зробила інакші. Пане Черняєв, – вона повернулася до слідчого, – у цьому будинку є таємні кімнати?

– Головко! – гаркнув Петро до високого унтерофіцера з шашкою на боці.

– Так точно! – виструнчився унтер.

– Усе тут обшукали?

– Точно так, ваше благородіє! – відчеканив той. – Поки вашого благородія не було, усі стіни простукали й підлогу, як велено! Он там комірчина за шинквасом! Зала за он тими дверима! Сіни! Горище!

– Все обдивилися? – перепитав Черняєв суворо.

– Як наказали! Я три рази підлеглих ганяв!

– Молодець, – Петро кивнув на унтера Анні. – Щось іще треба, пані Вольська?

– Мені – нічого. Коваленко чітко написав: коли ось цей чоловік, який називав себе розпорядником, виходив нібито порадитися з хазяїном, повертався дуже швидко. Це можливо, якщо лиховісний всесильний хазяїн ховається десь тут. Проте достойний пан Головко, – унтер почервонів від задоволення, – щойно підтвердив: тут нема де сховатися. Крім хіба кімнатки за шинквасом, де комин, ліжко та сейф. Але ж Гліба завели туди й він нікого там не побачив. Або ж хазяїн весь час сидів у димарі. Чи у вас, Ніле, з ним астральний зв’язок. Це зараз модна практика. То як, обмінюєтеся думками на відстані? Дістаєте від хазяїна накази з того берега Дніпра?

Ніл засопів.

– Я прошу… Ні, я вимагаю позбавити мене сумнівного задоволення слухати цю неврівноважену особу! – вигукнув, без особливого успіху намагаючись звільнити руки від кайданів. – Я буду скаржитися! Маю таких знайомих у таких кабінетах, про які вашій вошивій поліції навіть згадати страшно!

– Одного вашого знайомого вже припровадили до арештного дому, – тепер Черняєв вийшов на перший план. – Тит Макаров, ще матимете з ним наочну ставку. А ми в нашій, як ви зволили ляпнути, вошивій поліції будемо робити свої ставки. Хто з вас кого перший здасть. – Петро азартно потер руки.

– Силою тут ніхто нікого грати не змушував, – процідив Ніл.

– О, вже тепленько!

– Сказав нарешті правду, – мовила Анна. – Так, грати в карти і програвати життя ніщо нікого не змушувало, крім власної дурості кожного. Навіть програвати життя, бо для більшості гравців це була лише забава. Нерви полоскотати, розважитись, аби не нудитися. Але це не вся правда. Тут змушували вбивати. Забирати чужі життя замість програного свого. Досить, я втомилася. Пане Черняєв, далі вам карти в руки, вибачте за каламбур. Нехай мене доправлять додому.

– Головко! – рявкнув Петро.

Унтер знову виструнчився, готовий виконувати будь-який наказ.

Анну слухав, роззявивши рота.

Як усі присутні. Навіть Ніл, хоч як ретельно приховував.

До Латинського кварталу Анна навідалася, маючи вже зовсім інакший вигляд.

Зачісували її на пару Христина й Роза. Обох на ранок уже остаточно попустило після нічної пригоди, тому знайшли в собі сили знову посваритися. Не так, як попервах, коли Лисиця вперше з’явилася в домі Вольських. Швидше по-доброму, по-товариськи, але – довкола зачіски королівни. Анна не втручалася, берегла сили. Нарешті жінки примирилися, володарка парадно, мов на вихід до прийому в генерал-губернатора вкладеного волосся лишилася задоволеною. Саме так і прагнула виглядати для наступного візиту.