– Ви про що зараз?

– Так ось же! – лікар підштовхнув до неї газету. – Поштар зранку приніс. Приятель ваш, не при столі згаданий пан Коваленко, нову сенсацію десь нагадючив. Таємна спільнота вбивць у нашому місті діє, да-с.

Христя зойкнула.

Анні знову, як уранці, відлинула кров від обличчя.

– Не дозволив би такого Іван Дем’янович, ох, не дозволив! При ньому душогуби тихцем сиділи. А тут… – аж тепер Стройло звернув увагу на стан обох жінок, знітився, закашлявся. – Пардоньте, даруйте… Я сказав щось непристойне? Був нетактовний?

– Заспокойтеся, ви тут ні до чого, – Анна поворушила враз затерплими пальцями. – Сьогодні просто день поганих новин. І спала я не дуже добре. Не звертайте уваги. Ще кави?

Лікар правильно зрозумів недоладну пропозицію.

– Ні-ні, дякую. Я ввірвався так недоречно. У мене пацієнти взагалі-то… зараз прийдуть… записалися…

– Залиште газету, будьте такий добрий.

– Та Господи, скільки завгодно!

Анна здогадалася, що так буде.

Єдине, чого не могла визначити точно, – коли Коваленко зволить завітати. У тому ж, що він неодмінно постукає в двері, після прочитаного не мала жодних сумнівів. Навмисне вирішила не брати в цьому участі, переклала зустріч на Христині плечі. Та азартно й лиховісно блиснула очима, навіть зажадала, аби підлий зрадник не барився, прийшов уже.

Чекали не так уже й довго – Гліб з’явився перед полуднем.

Анна зачинилася в кабінеті й не без задоволення дослухалася до гармидеру ззовні. У неї навіть піднявся настрій, як почула перший звук удару навідліг та крик:

– Е-е, дівко! Ти здуріла!

– Зараз ти в мене здурієш, вишкварку! – гнівно голосила Христина. – Бачив, як мух б’ють? Отак! Отак! По стінці розмажу, песиголовцю! Бодай би ти скиснув! Щоб тебе, паскудо, підняло й на сраку гепнуло!

До кожного прокльону Христина додавала новий удар – орудувала скрученою туго газетою, тією самою.

– Анно Ярославівно! – волав Коваленко, і та уявила, чого йому варто відбиватися від розлюченої помічниці. – Анно! Пані Вольська, ви ж тут! Припиніть це! Заберіть її від мене! Я не воюю з жінками!

– Та з тобою, шминдрику, не воює ніхто! – репетувала Христя. – Не вийдеш звідси! По стінці розмажу, кізяка кусок!

Нарешті Анна вирішила – досить.

Побачивши її в проймі дверей, розтріпаний, притиснутий до стіни Коваленко спробував відштовхнути знавіснілу Христину обома руками.

– Нарешті! Що це за цирк, пані Вольська!

– Пусти, – мовила Анна так спокійно, як змогла.

Помічниця відступилася, але понівечену газету крутила перед собою, мов кийок. Гліб пригладив долонею волосся, підняв збитого з голови капелюха, обсмикнув піджак. Верхній ґудзик теліпався на одній нитці.

– Може, ви мені поясните…

– Ні, – перервала Анна. – Пояснювати будете ви. Хоча – я передумала. Ваших пояснень не треба. Збрешете, почнете викручуватися. Я шкодую, що повірила вам, пане Коваленку. Вам більше не раді в цьому домі.

– І не раділи ніколи! – додала Христина.

– Мені прикро передусім за себе, – вела далі Вольська. – Піддалася слабкості, була в непевному стані. Шукала бодай якоїсь підтримки. Знайшла… На свою голову. Ви, пане Коваленку, не маєте честі й совісті.

– До чого тут…

– Мовчіть! – Анна піднесла голос. – Хочу вірити, що продали згадані мною людські якості не остаточно. І стане такту тримати в таємниці, не розголошувати більше нічого з почутого тут. Інакше я судитимуся з вами. Грошей на тяганину не маю. Зате є друзі, справжні друзі, котрі в пам’ять про Івана зітруть вас на порох.

– Досі не розумію, чим так розгнівив.

– Брешете. У вас газета у внутрішній кишені. Б’юся об заклад, та сама, якою так вправно шмагала вас Христя. Ви принесли похвалитися публікацією? Сенсацією про таємну спільноту вбивць?

– Ви читали, – кивнув Гліб. – Тож мусите погодитись: жодної конкретики я не вказав. Публікація хоч на другій сторінці, але ж не надто велика. Міг підписати одним із численних псевдонімів. Проте мені важливо, аби люди повірили. Псевдоніму не вірять. Глібові Коваленку – так.

– Порушили угоду, – Анна правила своє. – Розголосили все, що розповіла вам я під великим секретом.

– Не все. Ім’я Івана Вольського згадане лише побіжно. Мовляв, як не вистачає видатного успішного слідчого. Він би напевне прояснив усе й викрив спільноту душогубів. Якщо це, звісно, не чутки. Анно Ярославівно, з ним, а надто з вами я ніде нічого прямо не пов’язав! Але мені кров із носа треба було це публікувати! Готовий пояснити все! Як не пробачите, то зрозумієте!

– Слухати не хочу. Геть.

– Геть, собако! – долучилася Христина.

– Справді, заведіть краще собаку сторожового! – не стримався Гліб.

– Воно ще, пшоно таке, гарикатися тута мені буде!

Дівчина замахнулася, та Анна зупинила її руку.

– Краще вам піти. Все, що могли, ви вже зробили. Пояснень та виправдань не приймаю.

Коваленко нарешті відступив.

– Гаразд, піду. Тільки ж приходив не задля пояснень. Мав надію на якусь більш конструктивну розмову. За інших обставин ми б знайшли спільну мову. Бачу, хтось чи щось вас обох накрутило. Кажете, читали газету? Уважно?

– Забирайтеся. Розмову завершено, зовсім.

– На шостій сторінці гляньте. Там, де пригоди. Вночі парочка закоханих наклала на себе руки. Отруїлася.

– Мене це не цікавить.

– Парочка – студент Владислав Пташук і шансонетка з «Шато де Флер»! Сценічне ім’я – Аврора! Отепер, пані Вольська, я з вами розмовляти не бажаю!

– Мене звуть Анною. Приділите трошки часу, Юноно Андріївно?

Домовласниця Філімонова спершу подивилася на гостю неозброєним оком. Потім – крізь скельця лорнета. Змірявши з голови до ніг, мов розглядала комаху через збільшувальне скло, вона поклала лорнет на круглий кривоногий столик.

– Ми, здається, не знайомі.

– Вам не здається. Нас не знайомили, – визнала Анна.

– Та проте ви знаєте, як звертатися до мене.

– Не бачу тут злочину. Навіть правила етикету не порушені.

– Дорогенька, я ні в чому вас не звинувачую. Проте бачу очевидне. Те, що не оскаржите. Ви цікавилися моєю персоною.

– Нічого дивного. Я ж мала намір прийти до вас, познайомитися, поговорити. Маю до вас невеличку справу.

– А я, добродійко, не маю до вас жодних справ.

Філімонова не грубіянила. Навпаки, була підкреслено лагідною. Але інтонації насторожували й тривожили більше, ніж якби вона розгнівалася й прогнала просто з порога. І головне: жінка чудово розуміла – співрозмовниця розкусила її гру в строгу й справедливу тітоньку.

– Та проте ви час витратили, аби дізнатися, де я мешкаю. Не кажучи вже про ім’я по батькові. Це не секрет, боронь Боже! Не державна таємниця. Разом із тим я – особа не публічна. Ми з чоловіком уникаємо світських раутів, прийнять, пишних виходів на люди. Так нам комфортніше. Філімонови не привертають уваги до своїх скромних персон. Проте вашої уваги я сподобилася.

– Ви надто підозрілі, Юноно Андріївно.

– Інакше в наш час не можна. Хтось відкриває себе для цікавих роззяв. Ми, навпаки, воліємо жити закрито. Коли вже незнайомі молоді особи порушують мою приватність, погодьтеся – певні підозри виникають.

– Певні – які саме?

– Ми блудимо словами, – Філімонова вирішила припинити взаємний обмін шпильками. – Зрозуміли ви мене чи ні, насправді не має значення. Ви тут. З чим завітали?

Анна ще три години тому поставила хрест на спробах добитися істини. За ранок відчула себе зрадженою двічі. Руки опустилися, хотілося зачинитися в спальні й не плакати – вити від безсилого болю.

Через те не відразу дійшло, чому приходив Коваленко і що намагався їй сказати. Вловивши втрачену нитку, видихнула, взяла пожмакану газету. Розгорнула на потрібній сторінці. Прочитала новину в розділі «Пригоди». Потім – ще раз, для себе, неголосно. Нарешті втретє – повільно, вголос, для Христини.