Дівчина не втямила нічого, крім того, що підозрюваний в убивстві пана Вольського та його чи спільниця, чи просто коханка дуже вчасно знайдені мертвими в обіймах одне одного. Довелося показувати нею ж принесеного листа від адвоката Севастьянова. Все одно б показала, бо довіряти з огляду на останні події могла лише Христині, єдиній порадниці, що не вдарить підступно в спину. Помічниця була людиною простою, але зовсім не дурною. Далося взнаки життя в домі, де постійно обговорювали злочини та шляхи їхнього розкриття: Христина легко склала математичне рівняння. Яка відповідь – не знала. Так само не готова відповісти й Анна.
Проте шлях до розв’язання, зниклий було у густому тумані, нарешті знову проявився.
Ось чому, отямившись остаточно й відкинувши геть ранкові неприємності, вона привела себе до ладу. Вдягнулася не аж так легковажно, але й не надто строго. І взяла справу в свої руки: рушила по єдиному сліду, який мала – але це був справді певний слід.
– Ваш флігель винаймав такий собі Владислав Пташук. Студент, вивчав право.
– Ви йому хто, Анно?
– Він пішов із життя. Наклав на себе руки.
– Сумна новина. Його батьки вже в дорозі. Відбили телеграму, їдуть по речі. Хоча які там речі… А ви, шановна, шукаєте житло, яке звільнилося?
Анна чудово розуміла: відповідь Філімоновій не потрібна.
– Я шукаю тих, хто знав покійного.
– Я знала, як він виглядав. Ніхто не зобов’язує знайомитися з пожильцями близько. Навпаки, дорогенька моя, це шкодить нашій справі. Дружба з квартирантами ні в що добре не виливається. Подібні стосунки для них – привід просити про відстрочку з оплатою. Або – про зниження оренди. Ми майже не спілкувалися. Ви не за адресою.
– А вас не дивує, чому стороння особа цікавиться вашим колишнім пожильцем?
– Ні, – очі свідчили протилежне. – Хіба що ви, Анно, якась йому рідня. Чи мали з ним ближчий стосунок.
– Вибачте, я не так як слід себе відрекомендувала. Моє прізвище Вольська.
– Рада за вас.
– Я – вдова поліцейського. Слідчого розшукової поліції Івана Вольського. Чули про такого?
– Ні, – Анна знову вловила неправду. – Але тепер мені все зрозуміло. Ви нудитеся, молоденька моя. Прочитали романтичну історію в бульварній газетці. Вирішили себе розважити. Ходите, морочите зайнятим людям голови. Збираєте плітки. Потім на дозвіллі складете власну картину світу.
– Звідки ви знаєте про газетну публікацію? Ви ж не читаєте газет.
– А вам звідки відомо, що ми газет не читаємо? Слухайте, пані Вольська чи як вас там, – ви забагато починаєте собі дозволяти. Пхаєте носа до чужого проса. Чули таку приказку?
– У нас служить дівчина з села. Вона знає чимало приказок. Деякі послухати – вуха в’януть.
– Досить, – пані Філімонова взяла лорнет зі столика, постукала ним об розкриту долоню. – Ви не пояснили причину дивної цікавості до мого нещасного пожильця. Або я її почую, або залишаю за собою право вважати вас занадто цікавою, безцеремонною особою, яка шукає, чим би заповнити життя після трагічно загиблого чоловіка. Прошу, слухаю вас.
Анна вже почула, що хотіла.
– Запевняю, моя цікавість не задля марнування часу. – Вона відвела очі, показуючи – так, досвідчена жінка вивела її на чисту воду. – Маю свій інтерес. Він може видатися дивним, підозрілим. Та проте, повірте, я не шукаю для себе в такий спосіб ліків від нудьги.
– Гаразд, – зітхнула Юнона Андріївна, піднісши лорнет до очей. – Ви мене втомили й зацікавили водночас. Удови слідчих дарма не набридають. Чим можу допомогти, на вашу думку?
– Та співачка… Артистка… Аврора… Ви знали її?
– Ще чого. Ми, як ви вже знаєте, маємо нешироке коло спілкування. І до нього аж ніяк не входять дешеві кафешантанні хвойди. Це все?
– Якщо ви її не знали – отже, Пташук не приводив подругу сюди?
– Одна з умов, дорогенька моя – пожильці не влаштовують у наших помешканнях номерів для побачень. Стосується як чоловіків, так і жінок. Тепер – усе?
– Пан студент затримував платню? Взагалі, мав якісь проблеми з грішми? Можливо, борги?
– Квартирні господарі хоча б раз мали подібні проблеми з кожним, навіть найпоряднішим, найчеснішим орендарем. Про інше не скажу, бо, вкотре нагадаю, нічого окрім своєчасного внесення плати й дотримання встановленого порядку мене не цікавить. Стосується це не лише предмета вашого інтересу. Нарешті – все?
– Останнє, якщо ваша ласка.
– Прошу, – пані Філімонова склала лорнет.
– До вас, напевне, вже навідувалися з поліції, – вона кивнула. – Не згадаєте, хто саме?
– З цього нашу дивну розмову слід було й починати! – чи Анні здалося, чи після такого запитання з-під очей Юнони Андріївни зникли зморшки від підозрілого мруження. – Вам, удові поліцейського, найкраще говорити про пригоди з колегами чоловіка! Ви ж напевне знаєте особисто декількох!
– Дехто бував у нас удома, – кивнула Вольська.
– Ось їх і допитуйте, дорогенька моя. Прізвище Черняєв говорить вам щось?
– Черняєв… Черняєв… Навряд. Але дякую. Вибачте, якщо завдала вам клопоту.
– Нічого, нехай собі, – пані Філімонова остаточно поміняла гнів на милість. – З вами навіть було цікаво. Тільки дуже вас прошу надалі поважати чужу приватність. І більше з таких приводів не турбувати.
* * *
Чекати довелося без малого годину.
Запискою Анна просила адресата прийти до Миколаївського парку[20]. Сама ж не могла всидіти на лавці довго й спокійно: гуляла між трьох фонтанів, шкодуючи, що не має при собі рятівного плетива. Петро Черняєв, або ж Петрик, як називали молоденького, щойно вбраного в поліцейське пір’ячко слідчого, прибіг захеканий. Відразу згріб її простягнуту правицю обома своїми тендітними, немов у піаністки чи скрипальки, руками, підніс до вуст.
– Змилуйтеся, Анно Ярославівно! Хто ж так робить! Посилаєте в поліцейську управу якогось хлопчиська з вулиці!
– Не з вулиці, Петрику. З розсильної контори. Виглядав парубок цілком пристойно, нічого підозрілого.
– Все одно – могли й мали право прийти самі!
– Я вже навідувалася допіру. Візиту до пана Харитонова з мене досить. І зовсім забагато знайомства з паном Градовим.
– Розумію. У нас після появи москвича починаються зміни. Поволі й не на краще, – на цьому слові Черняєв сторожко роззирнувся, немов за ним справді стежили. – Ваш розсильний міг би не застати мене на місці.
– Але застав, – усміхнулася Анна. – Ви хоч як мусили стовбичити у себе в кабінеті, Петрику. Після відвідин пані Філімонової у вас напевне набігло писанини. Ви ж не лише її опитали щодо подвійного вбивства.
– Пардон. Убивства?
– Студент і шансонетка не вбивали себе, – мовила Анна. – Знаю про існування обох лише кілька днів. Газети наввипередки відтворюють текст передсмертної прощальної записки. Він дурний, Петрику, цей текст. Парочка не мала підстав зводити рахунки з життям, ще й так одностайно, дружно. Є подібні випадки, особливо останнім часом. Самогубство, на жаль, стає модним. Особливо публічне самогубство. Проте ніхто й нічого, жодна обставина, Петрику, не заважала Владиславу Пташуку бути разом із Авророю. І навпаки, Аврорі так само не чинили перешкод. До речі, як її насправді звали? Справу повісили на вас, вона простенька – оформити папери належним чином і з божою поміччю списати в архів.
– Вам пальця до рота не клади, Анно Ярославівно. Все ви знаєте про наші звичаї.
– Не забувайте, пане Черняєв, чиєю дружиною я була.
– Не вистачає Івана Дем’яновича, ох, не вистачає.
– Сьогодні я вже чула подібне бідкання. Згодна цілком. І нині зранку я думала: ось він, найгірший день після його загибелі. Сувора й непривітна пані Філімонова, сама того не знаючи, зробила його кращим. Тепер усе навпаки. Цей день вважаю першим удалим відтоді, як не стало Івана Дем’яновича.
– Чого ж не знала справді не надто привітна Юнона Андріївна?
– Того, що ви, Петрику, друг нашої сім’ї. Отже, на вас уся моя надія, яку ви виправдаєте. Для неї ви – лише поліцейський чиновник, ще й молодий та ранній. Аби я не вирішила провідати її, не знала б, що цікаву мені справу навісили на вас.
