– Особу вдалося встановити? – Анна перейшла на діловий тон.

– І це – ще одна удача, – визнав Цвіркун. – Уже наслідив мерзотник у Харкові, Петербурзі, Ростові, Москві. Самих паспортів з десяток. Тут називав себе Нілом Осетровим, у Харкові його знали як Романа Писарева, ну, і так далі. Ще мало часу пройшло, та рано чи пізно дізнаємося справжнє ім’я. Тільки ж організацію притону визнав, почерк ідентичний всюди. Та й відбитки пальців, ота нова практика на користь пішла. Причетність до вбивств заперечує категорично. Пані Філімонова – теж, чоловік місця собі не знаходить, пороги оббиває, не знає вже, кому скаргу писати. Але, – Цвіркун притиснув кулак до столу так, мовби ставив гербову печатку, – Макаров заговорив. Уже не викрутяться. Хочете знати деталі? – усміхнувся хитро.

– Якщо ваша ласка, – відповіла Анна стримано. – Хоча я маю на це право, Юлію Марковичу.

– Ну-с, так, – Цвіркун споважнів. – Спершу Макаров підказав, де шукати буфетника з Опери.

– Мозговий. Григорій.

– Він самий. Зналися особисто, буфетник мав кілька дрібних грішків, на руку нечистий, Макаров його прищучив, домовилися, завербував у агенти. А коли до Макарова з підозрами прийшов Іван Дем’янович, сплавив його й відразу дав сигнал тривоги. За Вольським почали стежити, тут уже Макаров змушений був задіяти іншу свою агентуру, так Ніл закерував. Відробляй, мовляв, не дурно ж платять. Ваш чоловік проговорився про день, коли ви збиралися в Оперу…

– Проговорився… Так, ніби щось таємне.

– Анно Ярославівно, ваш покійний чоловік дуже часто хвалився колегам своїм культурним дозвіллям. Ділився планами, вихваляв вас. Високо цінував, ви ж його до високого мистецтва навернули. Ось що маю на увазі.

– Гаразд, – Вольській ще боляче було згадувати Івана, рана досі кровила. – Дізнавшись, що ми йдемо в Оперу на закриття сезону, Макаров задіяв буфетника в ланцюжку філерів, що стежили за нами. Отже, його я вирахувала правильно. Позбавився Мозгового сам Макаров, чи…

– Намовив його тікати, залягти. Шепнув кілька слів власнику трактиру на Куренівці. Труп десять днів як закопаний у ярах біля Китаєва. Але ж Макаров, мерзота така, з буфетника тільки почав. Будете слухати далі?

– Не дражніться, Юлію Марковичу, заради бога – не дражніться!

– Ніл, звемо його для себе так, навмисне затягував різними шляхами до свого картярського клубу небідних людей, котрі щось та й значили в цьому житті і в цьому місті, а то й у цілій губернії. Найняті шулери дозволяли вигравати, не аж так багато, проте спершу роздягали до рубця, ефект переможця працював. Слово за слово – Ніл дізнавався, у кого які з ким проблеми. Далі натякав – ладен вирішити проблему, називав суму. А найкращий спосіб вирішити проблему – позбавити життя людину, яка ці труднощі створює іншому. Ну, і геніальний, як на мене, хід злочинця: залучати до когорти вбивць випадкових осіб. Усякий раз – іншу.

– Тут стає в пригоді Юнона Філімонова, – не стрималася Анна.

– Стає, – підтвердив Харитонов. – Найперше – тим, що володіла дешевими мебляшками через підставних осіб. Про що Тит Макаров, зміюка підколодна, так само пронюхав свого часу.

– Київ – усе ж таки маленьке місто.

– Або велике село, – парирував Цвіркун. – У мебляшках мешкали темні типчики, котрим Філімонова показувала чергового кандидата. Нещасного швиденько обробляли. Кому – дармову випивку, кому – дівчаток, нібито випадкових знайомих. Словом, заганяли в борги, потім Юнона Андріївна погрожувала вигнати на вулицю в самих підштаниках. А тут – заманлива пропозиція, зіграти в карти, ще й на своє життя. Доведені до відчаю бідолахи не надто замислювалися. Тим більше, перша особлива ставка, як Ніл її називав, справді вигравала.

– Шулери старалися.

– Та отож! Ноги самі несли на Деміївку, поставити життя на карту вдруге. Отут – програш, боргова розписка. І пропозиція, невеликий вибір. Або вбиваєш ти того й тоді, коли скажуть. Або – вбивають тебе, бо життя програв, а борг не віддаси, не потягнеш. Головний козир хазяїна – вбивці не треба платити. Нещасний бідолаха, загнаний у глухий кут, зробить усе за так. Самого ж убивцю потім чіпати не треба. Тремтітиме до кінця життя, нікому нічого не скаже, не признається. Краще помре від страху.

– Жертви записані в тій книзі…

– Як і замовники вбивств. Наприклад, купець Бочаров і той, кому вигідна його смерть, – промисловець Дем’янов. Звісно, Дем’янов одного разу завітав на вогник, поскубли, потім дали відігратися, розпатякався з Нілом. Той уміє підбирати ключики. Слово за словом, чарка за чаркою. І в тенета вже потрапляє пан Бочаров. Причому, – Цвіркун багатозначно покивав пальцем, – йому також не дають програти. Зате показують черговому, вже наверненому вбивці його здобич. Така метода діяла в усіх випадках. Підіть, знайдіть кінці. Благо, що негідник Макаров усе знав. Бо Ніл хоч-не-хоч мусив розкривати перед ним усю картину, Макаров того домагався. У загальних рисах – усе. Приходьте на суд, там дізнаєтесь більше.

– Чекайте, – Анна поки не прощалася. – Знаю випадки, коли особливу ставку робили гравці випадкові. Не затягнуті в тенета хазяїна навмисне. Програвали життя – і мали змогу викупити боргову розписку.

– Траплялося, – підтвердив Цвіркун. – Нілова тактика. Особлива ставка – родзинка притону, нерви лоскоче сама по собі. Жертви мусили купитися на неї ненавмисне. Розуміти: це звична там практика, а не пастка для кожного з них. Будь-який інший гравець-марнотрат запросто міг випробувати долю. І так само запросто мав змогу повернути картярський борг без ризику для життя. – Він випростався, даючи зрозуміти – аудієнцію завершено. – Маю надію, всі наші таємниці ви збережете.

– Будьте спокійні, Юлію Марковичу, – підвелася Вольська, взяла сумочку зі столу, розстебнула, виклала невеличкий згорток. – Тут для вас подарунок. Сувенір.

– Одна з ваших чудових мереживних серветок?

– Сплела її, коли обмірковувала цю справу.

– Тим ціннішою буде для мене, – Харитонов підсунув згорток до себе. – До речі, негідник Макаров…

– Ніяк не дає вам спокою.

– Отож. Мав нахабство згадати й вас всує. Пов’язує вашу особу з такою собі Розою Лисицькою, відомою шахрайкою. Давно в розшуку. Ви ж не знаєте, де вона? Не мали з нею жодного контакту тут, у Києві, в ці дні?

– А мусила мати?

– Мерзотник Макаров щось таке торочив, натякав. Я подбав… Точніше, я дав розпорядження Черняєву. Маячня про вас і Лисицьку в жоден протокол не потрапила. Отже, Градов про цю дурню нічого не знає. Ми зрозуміли одне одного?

– Ми завжди порозуміємося, Юлію Марковичу. Вітаю з успіхом. Бережіть Петю Черняєва, далеко піде. Мені Іван колись так казав. І найщиріші вітання пані Харитоновій.

– Неодмінно запросимо вас на вечерю. Треба ж відзначити такий успіх київської розшукової поліції.

Збігло ще три дні.

Весь цей час Анна не могла наважитися, хоча розуміла – чинить неправильно. Мовчати – злочинно, зволікати – відтягнути невідворотне, потурати – тим більше не годиться. Домовчалася й домучилася до того, що Христина помітила – з її королівною щось дуже негаразд. Ледь не силоміць витрусила з неї зізнання, а як почула – зойкнула, перемінилася на лиці. Анна й подумати не могла, що почуте вразить Христю навіть більше, ніж нічний напад та загроза власному життю.

Оговтавшись, Христина благословила Анну в її намірах.

І Вольська нарешті навідалася до Дарини Білоногової.

Та не нарікала, що Вольська не прийшла на дев’ятини по Микиті Микитовичу. Розбійницький напад став новиною року в окрузі, Анну місцеві кумасі вважали воїтелькою, амазонкою, не інакше. Мужчини вважали за честь особисто привітатися й висловити захват мужньою поведінкою двох самотніх, але, як виявилося, не аж таких беззахисних жінок. Дарина Гнатівна чудово розуміла – Анничці зараз не до чужого горя, свого має з верхом. Тож зраділа, побачивши нарешті приятельку, відразу запропонувала келишок лікеру.

– За Царство Небесне? – поцікавилася Анна.