– Та досить уже горе горювати, – відмахнулася Білоногова. – Треба поховати своїх мерців і жити далі. Інакше сама себе в гріб заженеш.

– То чарка лікеру – за нагоду почати нове життя?

– Саме так. До осені переберуся до моря, мрії збуваються. Втомив мене Київ після всього.

Говорячи так, Дарина поставила на стіл чарочки й карафку з малиновим лікером.

Пальці витягнули скляний корок, легкий аромат розійшовся залою.

– Карпо теж мріяв жити біля моря?

Рука завмерла.

– Ви до чого це зараз…

– Савчук Карпо, прикажчик ваш. Молодий, кучерявий, гарячий, слухняний.

Очі Анни не сміялися, не торжествували – в них читався непідробний сум. Вона досі не вірила, що наважилася прийти до вдови Білоногової з такою розмовою.

– Він же з вами поїде, Дарино Гнатівно. Не відразу. Може, за місяць. Ближче до холодів, хоча, кажуть, на півдні холодно не буває. Не так, як у нас. Осінь без дощів, зима без морозів.

Білоногова затиснула корок у руці, кісточки пальців побіліли від напруги.

– Може, поясните, Анно Ярославівно, чому дозволяєте собі непристойні натяки в моєму домі?

– Слово честі, останнє, чого б мені хотілося в житті, – давати вам подібні пояснення. Проте… – Вольська стала так, аби їх розділяв круглий стіл. – Ви обмовилися, що Микита Микитович за життя грав у карти, програвався й запивав у готельних нумерах, соромився йти додому. І розмова наша, перша розмова про таке, була в той день, коли його вбили. Раз. – Палець намалював у повітрі велику «пташку» – трикутник гостряком донизу. – Все б нічого, аби напередодні один мій знайомий газетяр не порушив певну угоду і не дав би сенсаційну публікацію про вбивства, жертви яких були запеклими картярами. А ви ту газету не просто читаєте – Микита Микитович її передплачував. Вам приносять сенсації додому. Два. – Анна зобразила наступну «пташку». – На поминках я вирішила дещо перевірити, для себе, без задньої думки. Надто вже подібним до інших виглядало вбивство вашого чоловіка. Спитала, чи не бував покійний часом у будинку на Деміївці. Ви відразу визнали – так, бував. Ще й згадали його слова: «Не щастить мені, матінко, на тій бісовій Деміївці». Підіграли мені. Сказали те, що я хотіла почути. Не уявляли, наскільки то було важливим для мене.

– Прошу вас піти звідси, – Білоногова закрила корком карафку. – Ваша поведінка не має виправдання й дуже мене засмучує.

– А мене – ваша. Ще більше. Для мене шоком стала ваша брехня. Микита Білоногов ніколи не бував у гральному домі на Деміївці. Не здивуюся, якщо ваш покійний чоловік узагалі не був картярем. То вже не мені розбиратися. Отже, повторюся – ваш чоловік ніколи не переступав поріг того притону. Щодо цього в мене є беззаперечні докази. Три. – Рука знову позначила «пташку» в повітрі. – Чому ви збрехали? Бо вирішили використати сенсаційну публікацію, похапцем зроблену Глібом Коваленком, для прикриття навмисного вбивства свого чоловіка. Задуманого вами не тепер. Та скоєного за першої ж зручної нагоди.

– Маячня. Зараз ви ще скажете – я його вбила.

– Ні. Не ви. Така плата вашого полюбовника Карпа Савчука за можливість бути разом із вами. А те, що молодий прикажчик – ваш коханець, я вже знаю. Є свідки, готові це підтвердити.

– Дуже порядно – пхати носа до чужого проса!

– Не так давно я вже чула цю саму фразу. Від іншої заможної жінки. Яка нічого особливого не робила, крім як допомагала одному записному негідникові перетворювати людей на вбивць. І вбивати тих, хто відчайдушно опирався. Своїми руками та пані не робила нічого. Ви, Дарино Гнатівно, теж.

Білоногова наблизилася впритул.

Взяла руки Анни в свої, тремтячі.

– Ви не доведете.

– Не маю для того повноважень. Це зроблять інші люди.

– Ви ж нікому не скажете…

– Уже сказала. Вам краще шукати гарного адвоката. І, звісно ж, розірвати всі стосунки з убивцею. Втім, ви ж самі його намовили. Не хочу нагадувати, чим розплатилися.

– Анно Ярославівно… Анничко, – тепер тремтів її голос. – Ти теж сама. Ти все знаєш, розумієш, як воно. Дозволь… Дозволь отримати хоч трохи жіночого щастя, якого не мала з Микитою. Не погуби мене, молю, заклинаю, стану на коліна!

– Досить, – Вольська відсторонилася. – Ви, Дарино Гнатівно, самі вирішили, з ким жити щасливо, а кому помирати. Я вам не суддя. Але на моєму місці Іван, мій чоловік, учинив би так само. Теж не був суддею. Проте віддав би вас до рук правосуддя. Єдине, чим можу бодай трохи допомогти, – дати вам час до вечора. Тікайте… якщо зможете.

– Мене шукатимуть?

– Звісно. Або так – або щиросердне каяття. Прощавайте.

Непомітно минув ще один тиждень.

За ним і липень змінився серпнем. За народним повір’ям, після дня на Іллю Пророка купатися вже небезпечно. Тож Анна з Христиною вибиралися або на дніпровські схили, або на Труханів острів. Влаштовувалися на травичці в тіні, насолоджувалися спокоєм, ліниво базікали про необов’язкові речі, мовби не хазяйка з хатньою робітницею, а дві подружки-щебетухи.

Але здебільшого все ж таки мовчали. Анна читала чи дивилася, як тече вода. Христя – жувала спечені власноруч пиріжки чи дрімала – спати могла будь-де й за будь-яких обставин.

Поверталися зазвичай близько п’ятої вечора. Й одного разу побачили записку, згорнуту вчетверо й акуратно застромлену в щілину між дошками хвіртки. Перша думка – Коваленко нагадує про себе. Анна не те, щоб сумувала за Глібом, та все ж таки була трошки ображена. Так, ґав не ловив, дуже добре доклався до викриття таємної спільноти вбивць, на якій уже зажив собі репортерську славу. Подейкують, зацікавилися французи, хочуть купити історію для фільми – новомодна забавка. Тільки, здається, задер носа. Міг би й навідатися, візит ввічливості, не більше.

Проте записку писав не він.

Анна показала Христині, від якої після того, що сталося, не мала права мати секретів. Прочитавши, Христя знизала плечима, бовкнула:

– То вже, Ярівно, не моє діло. Ваше, панське.

– Дурниці мелеш.

– А ви інакше скажіть. Панське діло, королівно, панське.

Трохи подумавши, Анна все ж вирішила діяти. Нічого небезпечного чи сороміцького у посланні не пропонувалося. Лише зустріч, приватна, у готельному номері. Якщо пані Вольська має якісь сумніви чи побоювання, якщо думає – зустріч зачепить репутацію, може приїхати не сама.

– Теж мені, – гмикнула Анна сама до себе. – Почту особистого бракувало. Обійдуся.

Вона перевдягнулася, як вважала за потрібне для такого візиту, і вже за годину була на Фундуклеївській, у холі готелю «Ліон». Попросила портьє, аби повідомив пана Білоногова – на нього чекає пані Вольська. І Алекс, в елегантному фраку, начищених черевиках, із циліндром на голові й кутиком білосніжної хустинки в нагрудній кишені, незабаром збіг сходами.

– Даруйте за дещо нахабне й не зовсім звичне запрошення, – син Микити Білоногова від першого шлюбу елегантно поцілував їй руку. – Ви вирішили не підніматися в номер.

– Щось заважає переговорити тут?

– Нічого. А в ресторані – навіть краще.

– Ви – щасливо одружений чоловік, гер Алекс.

– Господь із вами! Для вас – Олексій, або Олекса, як зручніше.

– Не личить запрошувати в готельні номери та ресторани сторонніх жінок.

– Мої наміри чесні й чисті.

– Присядьмо.

Вони вмостилися на канапу біля діжки з пальмою. Алекс розпорядився принести каву.

– Чим зобов’язана? – поцікавилась нарешті Анна.

– Навпаки, я перед вами в неоплатному боргу. Ніколи не думав, що слово мачуха матиме аж таке негативне, погане, вбивче значення, як у казках. Злі мачухи катруплять чоловіків та їхніх дітей.

– Білосніжка і семеро гномів. Знаю.

– Або – мертва царівна й семеро богатирів.

– Попелюшка. Ми з вами читали однакові казки в дитинстві.

– Я вдячний за те, що вивели на чисту воду мою мачуху. Тата не повернеш. Зате справедливість торжествує. До всього, я можу успадкувати все після батька, ця… особа не встигла нічого продати, лиш розпочала процес.