Лисицьку й без того не треба було просити двічі: скориставшись запрошенням відсидітися тут, поки трошки не втихне, вляглася на канапі в залі, перед тим щедро пригостилася Христиною наливкою й заснула так само глибоко, як її новоспечена приятелька й покровителька. І на відміну від Анни, прокинулася кілька разів, аби випити з Христиною чаю із заварених нею заспокійливих трав, згадати пригоди минулої ночі, навіть – трошки посміятися, хай тоді справді було не до сміху.

Анна ж віддалася на поталу Морфею і не прокидалася двадцять наступних годин. Чим попервах схвилювала віддану Христину, аж та піднімалася навшпиньках, підходила до ліжка й обережно перевіряла, чи Ярівна дихає. До сніданку Вольська спустилася вже остаточно відпочила, бадьора, повна сил, навіть прочитала вголос свіжу сенсаційну Коваленкову публікацію.

– Уявляю, що зараз твориться в поліцейській управі, – не стримала ядучої посмішки. – Цвіркун у милі весь, мов загнана конячка. Не знає, за що хапатися. Чує моє серце, не сьогодні, так завтра пришле когось по мою душу.

– Викрутишся, – сказала Роза, щедро поливаючи сметаною свіжоспечену оладку.

– І думки не маю! – відмахнулася Анна. – Викручується нехай пан Харитонов! Треба ж йому придумати, як, під яким соусом подати не лише своєму начальству, а й генерал-губернатору всю цю історію. У нього під носом без малого чотири місяці діє таємне товариство вбивць, а Цвіркун ні кує ні меле!

Гліб завітав, коли сніданок уже добігав кінця. Від оладок відмовився, проти міцної кави нічого не мав, і вся компанія перемістилася в садок, під дерева, аби нарешті дізнатися всю історію. Анна для порядку покомизилася, та все ж розуміла – тягнути, тримати в невіданні товариство, де кожен доклався до успіху, вже навіть непристойно. Аби не збиватися з думки, Вольська озброїлася плетивом, зручніше вмостилася в крісло-гойдалку, спиці з легеньким шерехом забігали в спритних навчених руках.

– Почнемо з кінця. З тієї самої амбарної книги, яка пролила остаточне світло, – заговорила вона. – Звичайно, офіційне поліцейське розслідування ще прояснить окремі моменти. Наприклад, хто такий хазяїн, як його насправді звати, звідки він узявся на нашу голову тощо. Зате ми з вами напевне знаємо, хто прикривав його діяння.

– Ага, особливо я знаю! – вигукнула Роза. – Ти, Анько, жила з поліцейським службовцем і приймала вдома таких, як він сам. Не люблю лягавих. – Вольська дозволила Лисиці вжити це слово попри невдоволений Христинин погляд. – Проте згодна, є серед них нормальні, чесні, з котрими не гріх вітатися при зустрічі і які все роблять по закону. Такому, аби ви знали, й признатися часом хочеться. Тільки ж таких, як рябий Титок Макаров, більше.

– Я так само певен, що Макаров – не єдине прикриття хазяїна, – вставив Коваленко.

– До наших справ, – Анна поправила петлю на спиці. – Як усі вже знають, я підозрювала Юнону Філімонову. Вона якимось боком була причетна до вбивства Івана. Точно знала, хто вдарив його ножем на смерть. Бачила – хлопчина зовсім молодий, боїться, але чомусь не відступає, вперто йде до кінця. Також виявила зв’язок між попередніми вбивствами, замаскованими під пограбування. Проте мені бракувало розуміння, як усе це пов’язане з картярством.

– Спершу Аврора проговорилася, – знову втрутився Коваленко.

– Не лізь, Ярівну слухай, – гримнула Христина, та швидше за звичкою, беззлобно.

– Я потім зрозуміла: дівчина тоді спробувала подати сигнал тривоги, дати підказку, – завважила Анна. – Думаю, вона вже тоді, коли Гліб її знайшов, була приречена. Або, – сумно зітхнула, – для дівчини все могло б обійтися, аби не раптова зацікавленість. Ще й своєю отією передчасною публікацією ви, пане Коваленку, цілком могли прискорити їхній із Пташуком сумний фінал.

– Тут не знаю, – він розвів руками.

– Втім, не будемо гадати, то вже нехай слідство розвалює всю шатію-братію, – Вольська поправила плетиво на колінах. – Краще про те, що очевидне й не викликає сумнівів. Нам усім пощастило, що зустріли Розу. Сказала б, її сам Бог послав, – Лисиця на цих словах театрально вклонилася. – Від неї я вдруге почула про картярську ставку на життя, і тоді помилилася у висновках. Признатися, виглядало так, що всі жертви, крім мого чоловіка, були гравцями й ставили життя на карту. Мала певні підстави таке припустити. – На цих словах Анна запнулася, стиснула губи, обійшла той камінь, об який не хотіла зараз чіплятися, аби не так боліло. – Таким чином, студент Пташук вибивався з загального ряду заможних чоловіків, котрі могли собі дозволити спустити певні суми за гральними столами. Роздобувши книгу записів, – тут Роза знову гордовито випнула груди, – я зрозуміла свою помилку. Її справді вели від квітня, тож припускаю – саме тоді хазяїн і його посіпаки як не з’явилися в Києві, то почали свою чорну справу. Якщо туди записують кожного, серед прізвищ мали би бути прізвища гравців, котрі потім стали жертвами. Вони там і значаться. Проте! – Анна в цьому місці піднесла голос, витримала паузу, повторила: – Проте жоден із них не робив так званої особливої ставки. Отже, не міг програти життя й поплатитися за це. Натомість у книзі значаться десять прізвищ, і серед них – Пташук, навпроти яких значаться адреси мебльованих кімнат на Жилянській та Безаківській. Нагадаю – це хазяйство Юнони Філімонової, не афішоване нею, приховане від цікавих очей. З’ясував це для мене адвокат Севастьянов. Про всяк випадок, для очистки совісті, я послала туди Христину на розвідку.

– Боже збав від такого! – Христя перехрестилася. – Злидні, бруд, таргани, щури! Не радили мені, скромній сільській дівчині, селитися там! Навіть дивитися в той бік!

– Хіба в мешканців таких нумерів є гроші грати в карти, ще й робити ставки? – резонно поцікавилася Роза.

– Молодець, – похвалила Вольська. – Я теж про це подумала. Але до того тримала в умі Пташука, пожильця мадам Філімонової. Він із деяких причин не мав на руках стільки грошей, аби спускати в «млинах». Мав пристрасть до карт, через що заборгував Юноні Андріївні. Батьки взяли ситуацію в свої руки, але й Філімонова взяла азартного гравця на олівець. Ось чому я вирішила кинути пробну кулю і намовила пана Коваленка дати адресу мебльованих кімнат на Жилянській. Події показали: це стало елементом паролю. Сигналом для Ніла, хазяїна – Філімонова прислала на заклання чергову жертву. Поява пана Шварцмана ледь не зіпсувала все, і вкотре перепрошую, що наразила вас на небезпеку.

– Я дорослий хлопчик, – Гліб поклав руку на серце. – Знав, куди й на що йшов.

– Проте змовники вирішили погратися з вами. Бо вважали – ви в їхніх руках. Не припустили тоді, що за вами хтось може стояти, – пояснила Анна. – І це остаточно розставило все по своїх місцях. Ваше таємне послання читали всі присутні. Та проте дозволю собі нагадати ключовий момент, – Анна припинила плести. – Шулер на прізвисько Піковий отримав від Ніла нібито викуп. Хазяїн викупив у нього ваш борг, ваше програне життя. Насправді, і тут лише припущення, шулер як спільник отримав невелику частку від шести тисяч як винагороду за свою службу в той вечір. Інші шулери отримують винагороду в подібний спосіб, не маю сумнівів. Тепер ваше життя – у руках хазяїна. А далі, – Вольська перевела подих, – вам пропонують угоду.

Трійця присутніх завмерла. Дотепер Анна ще не заходила так далеко, не ділилася подібними здогадами. Здається, разом із ними завмерли комарі з мухами. Вітерець припинив гойдати дерева й шурхотіти листям. На молоду жінку в кріслі-гойдалці дивилися три пари нетерплячих очей.

– Той, хто програв життя, мав невеликий вибір. Померти – або забрати життя іншого. Стати вбивцею. Виконати злу волю. Хазяїн убивав чужими руками. Ще й не платив найманцям ані копійки. Між іншим, поліції доведеться шукати кожного за списком. Усі вони – вбивці, і нікого не мають обходити обставини, за яких вони пішли на страшний злочин. Ну, а за кожне скоєне вбивство сам Ніл, напевне, отримував чималу винагороду. Того, хто комизився, крутився, відмовлявся, не хотів, показово вбивали – аби інші бідолахи корилися. Ось так Владислав Пташук став убивцею мого чоловіка. Спершу пані Філімонова, а потім – хазяїн облаштували все так, аби студент не мав вибору.