– Мій чоловік служив у поліції.
– Чула.
– Не маю сентиментів до таких, як ви. І якби вас не почали бити – хтозна. Іван не терпів насильства.
– Іван?
– Чоловік.
Христина принесла круглий скляний флакон з нюхальною сіллю, витягнувши корок на ходу. Анна піднесла сіль до носа чорнявки. Глибоко вдихнувши, та голосно зітхнула, чхнула, з очей бризнули сльози.
– Фе, гидота! Забери!
– Ти глянь яка! Ще комизиться! – обурилася Христя.
– Отак краще, – Анна знову піднесла сіль.
– Та забери, кажу!
Злодійка рвучко підвелася, сіла. Але наступної миті знову скривилася, взялася за живіт, застогнала, лягла.
– І хто у нас тут?
Анна озирнулася на голос. В проймі дверей стояв невисокий пан у пенсне, з круглим черевцем, з акуратно підстриженою борідкою клинцем. У правій руці тримав великий чорний саквояж. З-за його спини визирав Коваленко.
– Ну, ось вам доктор, – відзвітував.
– Гляньте, Йосипе Марковичу, – схвильована Анна забула привітатися.
– Прийшов – то вже ж гляну. Ваш приятель висмикнув мене з-за столу. Мусить же бути тому якесь виправдання. Руки помити.
Христина, уже не чекаючи на спеціальне розпорядження, майнула на кухню й принесла мідний тазик, мило, чистий рушник і глечик з водою. Стройло підійшов до процесу, як до сакрального ритуалу. Милив руки ретельно, витер старанно кожен палець, потому знову підставив їх над тазом, ще раз намилив. А як витер знову – для чогось глянув на світло, покрутив кожну розчепірену долоню перед очима, лишився задоволений.
– Нуте-с, – мовив, ступивши до канапи. – Тут мені сказали, що вас побили, добродійко. Давайте роздягнемося.
– Ви теж? – миттю парирувала чорнявка.
– Можу, якщо такий метод лікування вам допоможе, – Стройло бровою не повів. – І скажіть, як вас величати.
– Ніяк, – відрізала злодійка.
– Справді, ми не познайомилися, – нагадала Анна. – Щонайменше дивно. Ми видерли вас із халепи, а ви приховуєте своє ім’я. Треба ж якось до вас звертатися.
– Так назвуся, як завгодно. Паспорта нема при собі.
– Мені все одно. Лікареві теж. Ми не поліція, не перевіряємо документів.
Чорнявка повела плечима.
– Мені не шкода, скільки завгодно. Розою звіть, не помилитесь.
– То як, Розо, будемо роздягатися? Крізь сукню забите місце не огляну. Вас у живіт били, так?
– По обличчю теж, – додала Анна. – Але там садна, без лікаря видно. У неї голова паморочиться, Йосипе Марковичу, і за живіт вона тримається постійно.
– Аби ви не огризалися, Розо, я б вирішив – не маєте язика, – Стройло підморгнув злодійці. – Схоже, чужі люди переймаються вашим станом більше, ніж ви сама.
– Я нікого ні про що не просила, – Роза відвернулася.
– Анно Ярославівно, мені краще піти, – лікар ступив крок назад. – Вам дешевше вийде. Невдячна то справа – підбирати на вулицях кого попало…
– Сам такий! – Розині очі блиснули. – Гаразд, роби вже своє діло. Тільки він нехай вийде.
Всі дружно розвернулися до Коваленка.
– Справді, я забула про вас, – призналася Анна. – Почекайте в залі. Чи в саду посидіть. – Відчувши, що Гліб заперечить, швидко додала: – Забули дорогу? Христина люб’язно проведе вас.
– Еге! Нема чого баньки витріщати! – Христя грізно поставила руки в боки.
– Здаюся! – Коваленко блазнювато підняв руки високо над головою.
Тримаючи їх так, залишив кабінет. Христина швиденько зачинила за ним двері, притулилася до них спиною. Роза глянула на неї, запитала вже спокійніше:
– А нам узагалі треба стільки народу?
– Христя – моя помічниця, – твердо сказала Вольська. – Мене, нагадаю, звуть Анною.
– Та чула, не глуха!
– І давайте припинимо гарикання, позбавлене здорового глузду. Ще розумію, коли огризаєтесь на городового чи котрогось ненависника з вуличного натовпу. Тут, у цьому домі, вам ніхто не бажає зла. Прошу завважити: це зовсім не означає, що ви знайшли добрих друзів. Але я роблю те, що на моєму місці зробив би мій чоловік. Тож слухайтеся лікаря, Розо.
Дивно – чорнява злодійка принишкла. Навіть сама розстебнула ґудзики на сукні. Спритно звільнилася від неї, лишившись у панталонах і білій спідній сорочині, простенькій, полотняній, без мережива, з відкритими руками. А роздягнувшись, завмерла з іронічною, навіть переможною посмішкою, відверто насолоджуючись ефектом.
Роза очікувала на загальне здивування – і має.
Три пари очей прикипіли до її правиці.
Від верхньої частини ліктя вниз, майже до самої кисті, руку обвивала чорна з червоними крапочками змія. Паща з двома гострими зубами назовні стискала за стеблину червону троянду з ледь розкритим бутоном. Злодійка виклично розвернулася, аби татуювання було видно ще краще.
– Подобається? – запитала, наперед знаючи відповідь. – Красиво?
– Фу! – скривилася Христина. – Мудро каже пан Стройло, королівно. Підбираєте кого попало. Іван Дем’янович не схвалив би.
– Значить, ти погано знала Івана Дем’яновича, – сказала Анна, не відводячи погляду від малюнка на шкірі. – Для мене не має значення, чим наша гостя прикрашає власне тіло. Хоча змій я боюся, навіть дуже.
– Не вкусить? – лікар показав на татуювання.
– Швидше я вкушу, – гмикнула Роза.
– А з цим згодна, – пожвавилася Вольська. – Наскільки мені відомо, люди розмальовують тіло з двох причин. Обирають малюнки, що відповідають їхній внутрішній сутності. Або – хочуть цю сутність змінити на бажану. За чутками, що не мають підтвердження, татуювання здатні поміняти особистість.
– Ви про що? – не зрозумів Стройло.
– Умовно кажучи, якщо заєць захоче стати вовком, він зобразить у себе на шкірі вишкірену вовчу пащу. І з великою ймовірністю почне набувати типових для вовка ознак.
– Знаю вас як раціональну особу, Анно Ярославівно. Аж раптом така містика.
– У цьому випадку, Йосипе Марковичу, все раціонально, – заспокоїла вона. – Знак плазуна – хитрість, підступність, холодний розум, розрахунок. Гадина ладна викрутитися з найскладнішої пригоди. Хоча… змія може означати також відданість. Суперечливий символ. Хочете – колись докладніше поговоримо. Робіть нарешті свою справу.
Стройло вмостився на стільці. Роза мовчки дозволила йому оглянути садна на обличчі. Потім виміряв їй пульс, поводив лікарським молоточком перед очима. Простукав ним коліна, потому заходився мацати живіт. У процесі Роза кілька разів легенько застогнала, не справивши, втім, на доктора особливого враження. Послухавши її стетоскопом, він вийняв прилад із вух, підсумував:
– Якщо вас це заспокоїть, Анно Ярославівно, не бачу й не чую нічого такого, що б могло загрожувати здоров’ю вашої підопічної. Проте я не можу просвітити її поглядом наскрізь. Печінку або селезінку міцний удар міг трохи пошкодити. Не аж так, аби виник привід боятися серйозно. Але цілком досить, щоб укупі з ударом по голові пацієнтку нудило й паморочило, – він підвівся. – Діагноз: нічого страшного, житиме. Та все ж постільний режим до ранку я б прописав. Ну, і компреси, рецепт напишу. Є можливість затримати пацієнтку тут?
– Нема виходу, – розвела руками Анна. – Треба довести до кінця те, за що взялася. Ви не проти переночувати тут, добродійко?
– Доктор же сказав, – Роза потягнулася по сукню. – Обіцяю не гризтися більше. То все шок. Вестиму себе гарно.
– Гляди мені, – Христина показала кулак.
– Навряд чи пристойно грозити побитій, – завважила Анна.
– Ох, Ярівно, свята ви жінка. Їздять на вас.
На тому слові Христя підхопила таз, глечик і подалася у своїх справах. Стройло тим часом закрив саквояж.
– Дозволите відкланятися?
– Якщо не хочете лишитися на чай. Чи взагалі пообідаєте з нами.
– Охоче. Іншим разом, – він помовчав. – Записати вам у борг… чи…
Анна зітхнула.
– Не люблю бути винною. Особливо тепер, після… – вона проковтнула те, що збиралася сказати, натомість мовила інше: – Допоможіть пацієнтці перейти до зали. Там канапа зручніша. Ширша трохи.
Вона не мала при собі грошей – останні з гаманця віддала візникові. На лихо, залишки чоловікових заощаджень, на які планувала жити найближчим часом, зберігалися саме в кабінеті. Анні не хотілося виймати свої невеличкі скарби у чиїйсь присутності, крім Христининої. Забруднену сукню Рози треба хоч трохи почистити, розпорядження дасть пізніше. З кабінету вийшли всі разом, і Анна звеліла на ходу принести зі спальні свій старий шовковий халат. Роза не опиралася і після лікарського огляду взагалі поміняла гнів на милість. Помітно заспокоїлася, навіть зробилася приємною.
