– З вашого дозволу, пані та панове, далі більше говоритиму я. – Ніхто не заперечив. – Поясню чому. Не лише тому, що це мій дім і я тут хазяйка. У нас заведено: кожен, хто запрошений, поводиться так вільно, як поводяться чемні гості. І має право висловити будь-яку думку. Зараз мова про інше. Я вже мала змогу вислухати вас обох. Також зібрала певні відомості самотужки. Нарешті, годину тому пан Коваленко повідомив мені надзвичайно цінну новину: у своєму розшуку я взяла правильний напрямок. Отже, маю нагоду звести все докупи, зробити загальний висновок, повідомити його вам. Бо надалі нам діяти разом, і ви, здається, погодилися. У кожного – свій інтерес, чи не так?

– Хочу прищемити їм хвости, – підтвердила Роза. – Махлювати, обмішурити – ще хай. Але отак людей катрупити ні за що… То не моє. Ніколи не мала справу з мокрим. А тут ледве партнера мого на той світ не заслали.

– Я теж не проти взяти їх за шкірку, – додав Гліб. – Крім того, то ж мій хліб. Раптом книжку потім напишу.

– Заробиш добре, – підсмикнула Лисиця.

– Не без того, – кивнув Коваленко. – Проте, шановні пані, це зараз уже другорядне. Повірте мені. У Києві пошесть смертей, зупинити треба. А поліція не чухається.

– І не буде! – Роза багатозначно піднесла палець до стелі.

– Узгоджено, – Вольська втішено плеснула в долоні. – Що маємо? Повторити не зайве, так зрозуміліші подальші плани. Отже, від весни в Києві грабіжники нападають на людей та вбивають їх при тому. Хоча, на перший погляд, досить оглушити чи поранити жертву. Я знайшла ниточку, яка в’яже ці злочини між собою і робить вбивства навмисними. А пограбування – прикриттям. Мій чоловік Іван на правах слідчого почав діяти в цьому напрямку. Щойно він зробився активним, його також убили під час пограбування. Самого ж пограбування не сталося, хоч нападнику нічого не заважало. Раз.

Анна намалювала пальцем у повітрі велику «пташку» – трикутник гостряком донизу. Робила так за звичкою. Набула, коли обговорювали чергову справу з чоловіком. І зараз, на мить, уявила в кабінеті Івана.

Розмову перервала Христина, досі мовчазна й помітно пригнічена. Слухняно принесла паруючий кавник, три чашки, три блюдця, розетку з конфітюром. Поставивши на стіл, вклонилася й залишила трійцю. Анна на правах хазяйки подбала про гостей. Коли кожен отримав каву, зробила ковток своєї, повела далі.

– Вбивцею Івана Вольського виявився студент-юрист Владислав Пташук. Хлопець не бідував, батьки давали гроші, які той спускав на карти й старшу за себе, хай ненабагато, коханку. Зрозуміло, чому майже відразу після вбивства почав менше з’являтися на квартирі. Проте до вчора був живий. Переховувався в любаски. І та обставина, що їх знайшли мертвими разом, а також – деякі інші здогади, про які скажу не тепер, наводять на думку: коханка знала, що зробив Пташук. Та важливо інше: студент-убивця не просто був пристрасним картярем, а й ставив на кін своє життя. Два.

Анна намалювала в повітрі ще більшу «пташку». Переконавшись, що слухачам усе зрозуміло й вони сприймають почуте серйозно, знову ковтнула кави, перейшла до наступного етапу.

– Учора вночі знайдено труп нашого сусіди й доброго приятеля, пана Микити Білоногова. Його зарізали, перед тим почистили кишені. Ми з пані Білоноговою в гарних стосунках. Знаєте, про таких зазвичай кажуть – кумасі. – Вона ледь усміхнулася. – Але, виявляється, не настільки близьких, аби Дарина Гнатівна довіряла аж такі таємниці. Виявляється, її чоловік так само був пристрасним картярем. Три.

Знову накресливши трикутник, Вольська перехопила Коваленків нетерплячий порух бровою.

– Щось не так?

– Чи грав ваш знайомий на життя? Дивно звучить, проте…

– Тут усе поки звучить дивно, – погодилася Анна. – Але запитання доречне. Не знаю аж таких деталей. Можливо, пані Білоногова знає, просто не встигла поділитися, не до того. Можливо, небіжчик устряв у таке, зі зрозумілих причин не признавшись дружині. Проте його вбивство дуже добре лягає в серію скоєних дотепер. І, що важливіше, вдруге в цій історії зринають карти.

– Один картяр – убитий. Другий – убивця.

– Якого теж убили, – зауважила Анна. – Нарешті, останній пункт. Приятель Рози, – та відсалютувала своєю чашкою, – недавно програвся в карти. Ми з вами, пане Коваленку, стали свідками її не зовсім вдалої спроби роздобути грошей на його викуп. Бо він азартно поставив на карту власне життя. Чим думав – питання окреме і нас, чесно кажучи, не стосується. Зате доля підкинула нам не просто черговий доказ правдивості цієї історії з життям на карту. А також – можливість побачити все на власні очі.

Цього разу обійшлася без невидимих знаків. Допила каву одним ковтком, пройшлася кабінетом, ловлячи на собі напружені погляди двох пар очей.

– Я певна, товариство, що двох притонів, де ведеться така гра, у Києві нема. Таким чином, приятель Рози, студент Пташук і наш нещасний сусіда Білоногов, кожен у свій час, побували в одному й тому самому кублі. Також невідомо, чи відвідували згаданий гральний дім на Деміївці інші жертви нібито пограбувань. Проте всі дороги ведуть туди. І ми маємо там побувати.

– Ми? Всі троє? – перепитав Гліб.

– Як уже знає Роза, жінок у такі місця не пускають.

– Тому й питаю. Бо, Анно Ярославівно, їм хліб кримінального хронікера не перший рік. А коли й пускають, то дами не грають. Картярі, для котрих це ремесло, а не пристрасть, беруть із собою в компанію ігрових.

– Тобто?

Вольська справді вперше чула про таке. Її чоловік не займався гральними притонами. Тож удома не мали приводу говорити про тамтешні звичаї.

– Мене слухай, бо я з того колись теж мала кусень хліба, – Лисиця клацнула пальцями. – Нічого складного, якщо так глянути. Приводить із собою панок дівулю. Вбрану без смаку, наче лялька ярмаркова. І таку саму наквецяну, – вона окреслила коло біля лиця. – Там головне – кліпати віями, усьому вголос дивуватися, всіх про все питати. Словом, виглядати дурепою, макітра з порцеляни. Ще дуже бажано, як гра стає гарячішою, ходити кімнатою, розстібати ґудзики на ліфі, блискати грудями. Не аж так зовсім, не в борделі ж копійчаному. Та все-таки відтягувати на себе увагу чергового карася. Вони, карасики, слиною сходять від такого. Спершу їм, сама ж знаєш, мабуть, дають виграти. Тут ігрова дівиця підбурює відзначити успіх, сама береться нести шампань. А то й коньяк, за таке потім більше від шулера має. Словом, дядько підпиває, втрачає пильність, частіше, ніж у карти, на цицьки дивиться. Отак його, сердегу, роздягають до кальсонів.

– Справді?

– Іноді, Анько, буває – без портків додому їдуть. П’яні в соплю, голі-босі. Але Глібко правий.

– Глібко? – перепитав Коваленко. – Мене так мама кликала. Давно.

– Не надійся, не буду я тобі за матінку. Вже маю одного названого синочка, – фиркнула Роза. – Проте правду кажеш. Не грає по таких млинах[23] наша сестра.

– Ось і причина нашого примирення, – завершила Анна. – Не маєте виходу, пане Коваленку. На вас уся надія. Знову прошу стати моїми очима й вухами.

Гліб підсвідомо чекав чогось подібного. Та все ж захлинувся залишками кави. Закашлявся, заляпав коричневим сорочку. Лисиця подалася вперед, поляскала його по зігнутій у кашлі спині.

– Боязко? – запитала.

– Несподівано, – Коваленко вирівняв дихання.

– Людина вашої професії не повинна дивуватися такій пропозиції, – мовила Анна повчально. – Навпаки, радійте нагоді.

– Бував я в млинах, – буркнув Гліб.

– Як хто? Самі граєте по маленькій, га? – підсмикнула Вольська.

– Професійна цікавість, Анно Ярославівно. Кажу ж, картяр із мене посередній. Проти шулера точно не сяду. А шулера вже вирахую, повірте мені.

– Вірю. Не треба вигравати. Нам потрібен карась, який спустить купу грошей. А потім – поставить на карту життя. І його програє. Ви готові програти життя заради встановлення істини, пане Коваленку?

У запалій потому тиші Гліб чув відлуння кожного удару свого серця.