На сніданок та ранкову каву молодик зайшов у трактир, де столувався зазвичай. Проте цього разу вибрав не місце біля вікна, як любив, а пройшов у дальній куток, ближче до шинкваса. Там попросив ранкову газету, вмостився зручніше й занурився в читання. З цієї позиції міг добре бачити всякого, хто зайде й вийде, натомість сам не відразу потрапляв у поле чужого зору.

З’ївши котлету з кашею та випивши каву до й після сніданку, молодик повівся дивно. Підкликав до себе прислужника, щось швидко сказав на вухо, а тим часом рука вклала в його долоню рубль. Служник віддячив напівпоклоном, відступив і гукнув до себе товариша у якійсь дрібній потребі. Вони постояли поруч не більш як пів хвилини. Поки балакали, заступили собою столик молодика. Як залагодили справу й розійшлися, місце спорожніло.

А ще за двадцять хвилин через чорний хід, який виводив із кухні, у провулок вийшов чоловік у строгому, наглухо попри теплу погоду застебнутому лапсердаку, у чорних штанях. Голову його покривав чорний крислатий капелюх, з-під якого визирали чорні закручені пейсики. Круглі окуляри, прямі вуса й кругла борідка довершували образ. Саквояжа при собі чоловік не мав.

Виказати могли хіба начищені штиблети – але рідко хто дивиться на взуття.

Бородань зробив гак, вийшов назад на Володимирську, неквапом рушив у тому ж напрямку, звідки прийшов. Минувши трактир і не зачепивши поглядом нічого підозрілого, далі рухався вже впевненіше, спокійніше. Перетнувши Софійську площу й статечно піднявши капелюха, вітаючи городового на розі, чоловік попрямував у бік Володимирської гірки.

Тут містяни вже робили звичний ранковий променад, і на бороданя ніхто не звертав уваги. Він же спритно затесався серед публіки, пройшов до альтанки, вказаної в записці. Потрібна йому особа вже чекала й помітно нервувала: лавку навпроти облюбували тлустий студент і кучерява, такої ж статури курсистка.

Не треба свідків узагалі, заважають.

Перестраховуватися з огляду на останні події не зайве, мудра все ж таки жінка.

– Доброго ранку, – мовив бородань неголосно, підійшовши ззаду.

– Ой! – жінка здригнулася, різко озирнулася, в очах майнув короткий переляк, та вже наступної миті змінився роздратуванням. – Знову ваші фокуси!

– Ви в своєму посланні попередили про обережність, Анно Ярославівно. Навіть самі не знаєте, наскільки ви близькі до істини.

– Хоча б говоріть нормально, – гмикнула Вольська.

– То так, надлишки, – Коваленко прибрав гаркавинку. – Тут будемо стояти?

– Прогуляємося. Я запросила на прогулянку.

– Прошу, – Гліб елегантно зігнув правицю, підставляючи лікоть.

Трошки повагавшись, Анна все ж переплела його руку своєю. Вони пішли алеєю вздовж Дніпра. Збоку парочка виглядала оригінально: чоловік у чорному костюмі й капелюсі поруч із жінкою в білій сукні з турнюром, голову якої прикрашав такого ж кольору широкий капелюшок.

– Я досі зла на вас. Але обставини штовхають укласти перемир’я, – сказала Вольська.

– Послухайте людину, яка пише, Анно Ярославівно. Слово перемир’я означає наявність двох ворогуючих, читай, воюючих сторін. І насправді є тимчасовим явищем. Вічно перемир’я не триває. Воно або обривається черговими військовими діями, або переростає в стійкий мир.

– До чого це ви зараз, пане Коваленку?

– До того, пані Вольська. Дуже хочеться знати, чи лишимося ми ворогами надалі. Оголосити мені війну – ваша, пардон, ініціатива.

– Викликана, пардон, вашою зрадою! – Анна піднесла голос, але тут же знову стишила, бо на них озирнулися.

– Може, дасте нарешті мені слово на свій захист? Навіть душогуб у суді має адвоката і право висловитися.

– Як удова поліцейського згодна: всякий душогуб завжди має, чим себе виправдати. На словах.

– Хіба я душогуб?

– Зраду я прирівнюю до цього, – відрізала Анна.

– Господи, та де ви побачили зраду?

– Якщо ви досі не зрозуміли, пане Коваленку, я знову в вас помилилася. Вже готова скасувати нашу зустріч і більше взагалі не згадувати про вас. Ані добрим словом, ані лихим. Викреслю вас зі свого життя.

– Чудово. Отже, я таки був у вашому житті.

– От що ви за людина! – Анна зупинилася, тупнула ногою. – Знаєте, що я зовсім недавно втратила коханого чоловіка! І все одно нахабно залицяєтеся!

– У думках не було! – відхрестився Гліб. – Але, Анно Ярославівно, ви зараз мене не обдурите. Погроза розбігтися назавжди непереконливо звучить. Просто випускаєте негатив назовні. Я потрібен вам. Навіть здогадуюсь чому.

– Ну-ну, прозорливий ви наш.

– Куди мені до вашої прозорливості! Будемо далі стояти? Вітерець від води приємний.

Зітхнувши, Анна пішла далі. Лікоть Коваленка при цьому не відпустила, хіба трошки послабила пальці.

– Дозвольте мені все пояснити, – мовив Гліб. – Без того нам справді непросто помиритися. Перемир’я з подальшою війною зовсім мене не гріє. Лише примирення. Якщо ви приймете мої пояснення, нам обом простіше розмовляти й діяти далі.

– Діяти?

– Па-ані Во-ольська! – протягнув Коваленко. – Матінка-природа не наділила мене й близько таким аналітичним розумом, як вас! Проте обставини нашого знайомства й навіть сварки не залишають інших висновків. Відкрилися нові обставини, я вам потрібен надалі як агент, що збирає інформацію. Так чи ні?

– Вгадали, – ствердно кивнула Анна.

– Гадають на картах, – вирвалося в Гліба.

– І тут угадали.

– Що саме? – він щиро не зрозумів.

– Про карти, – пояснила Вольська. – Довкола них уся ця історія крутиться. До речі, ви картяр?

– Не азартний. Не ас. Втім, компанію складу, і не зовсім уже фофан.

– Маю надію, цього досить.

– Досить – для чого?

Анна стиснула його лікоть сильніше, повернула голову, зиркнула з-під капелюшка:

– Поясню, як час настане. Спершу задля примирення приймаю ваші правила. Слухаю. Чим виправдаєте ганебний учинок? Маю на увазі оту публікацію, у якій ви розголосили нашу таємницю.

Коваленко прокашлявся. Кортіло закурити, та згадав – супутниці не сподобається.

– Дозволю собі нагадати, Анно Ярославівно: моя публікація про таємну спільноту вбивць у Києві невеличка. Так, має сенсаційний характер. Але цілком відповідає моїй манері: я ж автор саме таких публікацій. Вона не містить жодної конкретики. Заснована на моїх особистих висновках, які я, своєю чергою, склав із кримінальної хроніки. Звідки черпаю відомості? То вже лишається, як кажуть, за лаштунками, між рядків. Хіба це перша чи навіть десята публікована мною сенсація? Отже, ані на вашого славного чоловіка, ані тим більше на вас вона не кидає жодної тіні. І не наводить нікого на ваш слід. Натомість на мій – виводить прямо. Задля того все й робилося.

– Викликали вогонь на себе? – здогадалася Анна.

– І це лише одна з причин.

– Могли б порадитись. Узгодити дії, – дорікнула Вольська. – Я взагалі не розумію такого маневру. Для чого?

– З цього місця слухайте уважно, – Гліб зосередився, збираючи думки докупи, аби сказане звучало коротко і ясно. – Той день, коли я знайшов шансонетку Аврору, Царство їй Небесне, виявився загалом продуктивним. Зранку навідався в Латинський квартал до пані Філімонової. Звідти – до Опери, де переговорив із товаришем зниклого буфетника Гриця. Потім – трактир на Куренівці, де про мою зацікавленість його персоною дізналося відразу кілька осіб. Нарешті – «Шато де Флер», де, крім коханки Пташука, дивним чином померлого вбивці, мене бачили інші наближені до неї персони. Всі ці візити я, нагадаю, зробив за вашою вказівкою.

– Не заперечую.

– Чудово. Який саме візит спровокував погрози, треба було з’ясувати.

– Погрози?

– Ввечері мені передали попередження. Два слова: не лізь. Посильний зник іще до того, як я розкрив конверт.

– Чому ви не сказали мені про це відразу? – дорікнула Анна.

– А що б помінялося? Мене, як розумієте, встигли вистежити. Ви праві, діє добре організована спільнота. Ось чому навіть добре, що наша сварка мала місце. І ось для чого мій нинішній маскарад. Якщо за мною почали стежити, а я в цьому чомусь не сумніваюся, я вже наступного дня привів «хвоста» до вас на Татарку. Припускаю: раптове подвійне самогубство Пташука й Аврори – наслідок моєї активності. Є ще одне. Не помирав у буфетника Гриця брат у селі. Я на тамтешню повітову пошту телеграму відбив, від газети. Питав, чи буде оплачений некролог. Ну, нібито замовили, а грошей нема. Відповідь не забарилася: то якась помилка або жарт. Такий-то живий та здоровий, слава богу.