– Смоли йому гарячої, – почулося у відповідь.
– Христю! – господиня піднесла голос.
– Прощення просимо.
Христина відійшла, а Коваленко спитав, проводжаючи її кивком:
– Вона все знає?
– При ній у цьому домі можна говорити будь про що. За паркан не вийде. Дівчина швидше язика собі відкусить.
– Дивна відданість. У наш час дивна, маю на увазі.
– Це все, що вас перейняло? Крім полювання на бджіл, звісно, – Анна всміхнулася кутиками губ.
Коваленко подався вперед, забрав ногу з ноги, поклав лікті на стіл.
– Отже, вашого чоловіка навмисне вбили під виглядом банального пограбування. А пограбувати для повноти картини чомусь забули. Пардоньте, тут у вас щось із логікою негаразд. Кажу вам як газетяр, звиклий ставити все під сумнів.
– Що саме негаразд? – поцікавилася Анна спокійно.
– Я розумію, ви шоковані. Пережили стрес, утратили кохану людину. Емоції вимагають звинуватити в цьому весь світ. Бо не хочеться жити з тим, що слідчого Вольського, даруйте за грубість, зарізав вуличний апаш. Всесвітню змову уявити й прийняти легше.
– Не прошу давати пояснення вашому скепсису. Де проріхи в моїй логіці?
– Я знаюся на навмисних убивствах. Звісно, як кримінальний репортер. Вони мають виглядати бездоганно. Тобто у вашому випадку гаманець і брегет убивця справді мав би забрати. Якщо він той, за кого ви його маєте, – найманий. Лишивши гроші й цінності в кишенях жертви, він перекреслив власні ж наміри. Поліція пропустила очевидне повз увагу, і тут не дивуюся. Хоча справді пересічний слідчий міг би загадатися над питанням бодай для себе: чому ж лиходій не забрав здобич, не обчистив кишені трупа. Йому ж ніхто й ніщо не заважало. Але бог із ним. Припустімо, апаш злякався сам себе. Власного вчинку. Не мав наміру вбивати. Вбив. Чкурнув геть. Можете кидати в мене камінням, проте для поліції, як і для мене, саме такий розвиток подій виглядає логічним.
– Бо ані поліція, ані тим більше ви не були там, коли Івана вбивали, – Анна лишалася незворушною. – Ви не бачили того вбивцю. Не знаєте, як він діяв. І головне – знаєте лише один клаптик із загальної картини. Вам, пане Коваленку, доведеться або вислухати мене й повірити моїм словам та висновкам. Або випити чарку кальвадосу, дати слово тримати в таїні почуте в цьому домі, піти й бажано ніколи більше не докучати.
Христина винесла на круглій срібній таці кришталеву карафку з коричневою рідиною. Поставила на стіл перед Глібом, поруч виставила пузату чарку на товстенькій ніжці. Гість показав на чарку:
– Одна. А…
– Я не хочу. Соромитесь пити без компанії?
– Такі не мають сорому, – знову не втрималася Христя.
– Хто б сперечався. Я пас. Навіть сам себе почастую.
Коваленко налив собі напою. Підніс до носа, втягнув ніздрями аромат. На мить блаженно замружив очі.
– Якщо на смак так само божественно…
Христина знову залишила їх. Гліб випив, смакуючи, прицмокнув язиком. Навіть потримав напій у роті перед ковтком.
– Пропоную такий варіант. Я випив чарку, але не піду. Готовий вислухати вас і спробую повірити в почуте.
– Я в дурній ситуації, – визнала Анна. – Мушу доводити вам щось, переконувати.
– Маєте в тому інтерес.
– Тому й переступаю через себе.
– Якщо все, що ви розповіли про вашу участь у чоловіковій службі, – правда, ви таки повинні вийти з полону власних звичок.
– Поясніть.
– Ви, пані Вольська, звикли, що чоловік слухав вас, чув і вірив вашим словам та висновкам. Не ставив їх під сумнів.
– Тому й зробився одним із кращих сищиків, – це прозвучало з погано прихованою гордістю.
– Але мені не треба слави кращого сищика, – парирував Коваленко. – Для мене ваші слова – лише слова.
– Хіба ви забули мою пропозицію? Зараз я допомагаю вам зробити сенсаційну публікацію. Яка напевне вас прославить. Слави не буває багато.
– Ту, яку маю, здобув без сторонньої допомоги, – він помітив багряний спалах на щоках Анни, вибачився скоромовкою: – Даруйте ще раз, ситуація незвична, надалі добиратиму вислови.
– Моя допомога чоловікові не була сторонньою, – сухо мовила Анна.
– Все-все, більше не буду! – Коваленко засовався на стільці, йому справді стало ніяково. – Та у нас із вами загалом інакша розмова, інакша спроба порозумітися. Гаразд, нехай я зроблю сенсаційну публікацію. Але ж мушу повірити всьому, аби сенсація не вдарила бумерангом, не перетворилася на пшик. Ось чому, Анно Ярославівно, я прошу підтвердити свою розповідь переконливими доказами.
Замість відповіді вона підвелася. Взяла карафку, налила гостеві ще порцію. Заговорила, лишившись стояти, і дивилася на Гліба з висоти свого зросту.
– Ви, добродію, не помітили, що вже відповіли на власне запитання. Злочин мав би виглядати бездоганно, якщо вбивця – професійний найманець. А вбивство із замітанням слідів – його ремесло. Особа ж, яка під виглядом грабіжника напала на нас і вбила мого чоловіка, – вбивця без досвіду. Він, пане Коваленку, взагалі не грабіжник. Випадкова людина, котру нацькували на Івана Вольського, слідчого розшукової поліції. Їм заважав не чоловік такої собі Анни Вольської, а таки сищик. Вони не знали нашої з Іваном родинної таємниці. З дороги їм треба було прибирати мене, хай би там як це не прозвучало.
– Їм – це кому?
– Поки не знаю. Моя пропозиція – з’ясувати це разом. Будьте здорові.
– Будьмо.
Гліб так само повільно, смакуючи, випив другу чарку.
– Тепер – факти, – упевнено повела далі Анна. – На нас напав зовсім молодий чоловік, вбраний як студент. Проте я більш ніж упевнена: це не маскарад, подібний до вашого. Він справді студент. Ви можете за бажанням згадати кількох молодих душогубів. Іван колись розказав про підлітка-вбивцю. Шістнадцять років, роздобув десь револьвер, застрелив матір свого товариша, пограбував. Потім, коли вистежили, з того ж револьвера відстрілювався до останнього патрона, примудрився вбити городового. Але чи є професійні вбивці серед студентів? Якщо йдеться не про терористів-бомбістів на кшталт «Народної волі». Тільки не згадуйте, будь ласка, студентів із романів пана Достоєвського, випадок не той.
– Студент-убивця може бути. Самі щойно сказали. Проте маєте рацію: студентів-грабіжників не пригадую.
– Отже, ми вже дійшли згоди в першому пункті: нападник – не перевдягнений. Він справді студент, – у голосі Анни почулися переможні нотки. – Поводився дуже невпевнено. Кричав голосно. А так чинять, коли треба підбадьорити найперше себе, а не налякати жертву.
– Згоден, – трохи подумавши, кивнув Гліб.
– Дякую, – Анна кивнула у відповідь, повела далі. – Тоді мені тьохнуло: ще трохи – і зірветься хлопчина на істерику. Він боявся, пане Коваленку. Боявся справді не менше, ніж злякалася я. Нарешті, Іван за життя не вирізнявся схильністю до спортивних занять. Та й бійки – не його стихія. Проте захищався як міг – і міг значно вправніше, ніж його вбивця. Той діяв незграбно. Опинись на Івановому місці хтось більш тренований, міцніший, нашому нападникові було б непереливки. Чи схожа описана мною поведінка на дії справжнього, досвідченого грабіжника? Тим більше – найманого вбивці?
– Так, як ви описали, – ні, – визнав Гліб.
– Та проте саме цей тип опинився ввечері на Татарці. Наша вулиця, як зволите бачити, не надто жвава навіть удень. Перестріти випадкову жертву, вилізти із заростей з ножем напереваги ще реально о цій порі. Після восьмої вечора, у зливу – я вас прошу! Розмови про випадковість зайві, твердження – дилетантські.
– Згоден і з цим пунктом, категорично згоден, – очі в Коваленка вже азартно блищали. – У наперед підготоване, сплановане навмисне вбивство тепер віриться більше.
– Коли так, беремо інший клаптик, який допоможе краще роздивитися загальну картину, – Анна нарешті сіла. – Того вечора ми з Іваном були в Опері. Слухали «Євгенія Онєгіна» й мали намір добути виставу до кінця. Проте мене розсмішив один актор, не стрималася, залишила залу. Чоловік пішов за мною, ми вирішили не вертатися, їхати додому. Чому це важливо? Бо ми, пане Коваленку, поїхали додому раніше, ніж на те чекали змовники. За нами стежили від театру.
