Тож зараз, розсіяно, неуважно спостерігаючи за тим, як круг нього метушиться місто, Коваленко намагався скласти план подальших дій з урахуванням отриманих відомостей. Одна його частина вимагала відхилити попередній план і з головою поринути в пошук Пташука. Проте друга, більш раціональна, застерігала: у цих пошуках він тицятиметься всюди мокрим носом, немов цуценя під час першої прогулянки.

Француженка з «Шато де Флер» – дуже благенький слід.

Хоча б тому, що справжніх француженок серед тамтешніх шансонеток було дуже мало. Яка-небудь мадемуазель Лоло, що дає гастролі проїздом із Парижа до Санкт-Петербурга, запросто може виявитися Галькою чи Манькою з провінційного театру, поміченою хитрим антрепренером десь на задвірках губернії. Натомість пошук реально забере час, без того втрачений.

Домовившись так із собою, відклавши шансонетку на потім, хай недалеко, Коваленко обсмикнув піджак. Трохи повагався, кудою зайти краще – через службовий вхід чи через головний. У театрі Гліба знали, іноді він отримував персональні запрошення на прем’єри та прийняття. Але ніколи не цікавився буфетником, навіть не уявляв, який він із себе.

Нарешті визначився – до буфету краще йти з парадних дверей.

– Тебе як величати, шановний?

Чоловік за буфетною стійкою мав вуса й напомаджений проділ на голові. Проте більше нічим не був подібним до особи, яку описала Анна. З Коваленком утомлено й роздратовано говорив моложавий, середній на зріст тип, який ще й трошки гаркавив під час розмови. Помітно соромлячись свого ґанджу – принаймні так він вважав природну особливість, – цей буфетник скупився на слова, обходячись потрібним для обслуговування клієнтів мінімумом. До всього його дратувало ім’я попередника, адже містило прикру літеру «р».

– Ви не з поліції часом?

– Та ні. Боїшся поліції?

– Не боюся, – цикнув буфетник зубом. – Просто, знаєте, якщо не з поліції, то і відповідати вам я не зобов’язаний.

Візиткою тут не обійдешся. Це Коваленко знав так само з чималого репортерського досвіду. Замість неї поклав перед непривітним буфетником рубль. Той зреагував миттєво: накрив широкою долонею, стиснув кулак, ховаючи гроші. Рука майнула під стійку, погляд зробився таємничим.

– Панько, – назвався. – Чи Пантелеймон, так хрестили.

– То де Григорій, товариш твій?

– Не моє діло.

– Яке діло?

– Ну… П’є мужик – хай собі. Може, горе в нього. Може, зараз я бовкну – а в людини неприємності будуть.

– Що значить – п’є? – перепитав Гліб.

– Ви, добродію, наче маленький. Ось щойно на світ народилися. Вилізли, мов те ципля з яйця.

– Запив?

– Бачте. Самі знаєте.

– Нічого я не знаю. Давно?

– Більше тижня.

Гліб укотре за день зробив мисливську стійку.

– І отак усе просто? Не боїться, що з роботи викинуть?

– Боїться. Тільки брат у нього помер. У селі. Відпросився в начальства. То ми з ним по черзі. Тепер я щодня. Всі тут думають, він у селі, у братової. Різні там справи, знаєте, як бува. А насправді Гриць давно повернувся. З поминок не вичухається.

– Ти прикриваєш?

– Виручаю, – поправив Панько. – Винен я йому. Борг віддаю.

– Борг? – що далі, то все розвивалося цікавіше. – Ти в товариша гроші позичив?

– Було діло.

– Багато?

– Як для кого. Для панів, що в театр ходять артистів слухати, дрібничка. Нашому брату – ого-го. Гриць навіть два рази виручив, – Панько поволі розбалакувався. – Перший раз, коли позичив. Удруге – коли сказав: можу не віддавати. Прикрию його, і все, квит.

Слухав його Коваленко – і що далі, то більше відчував себе гравцем у гаряче-холодно. Зараз ставало тепло, навіть дуже тепло. Бо тиждень тому зник студент, ховаючись від кредиторів. Десь у той самий час зникає буфетник, а перед тим позичає своєму товаришеві незвично велику для їхнього розуміння суму.

Треба зняти капелюха перед Анною Вольською – так правильно все вирахувала, з двору не виходячи.

– Коли бачив Гриця востаннє? День, два, три тому – коли?

– Давно не бачив. Мені від нього шкет якісь записки тягає.

– Покажи!

Панько здивовано зиркнув на простягнуту ліву руку.

– Нема. Грицько велить рвати й викидати. Як узнає начальство правду – попруть, їй-богу наженуть копняками. Ще й з вовчим білетом. Мене заразом, бо я ж тут брехло, прикриваю його.

– Замазав тебе друг у свої справи, – Коваленко поцокав язиком. – Хіба товариші так чинять?

– Не було в мене виходу, – визвірився Панько, навіть відступив углиб буфету. – Гроші, двісті рублів… Або віддавай, каже, або…

– Ого! Для чого ж тобі такий капітал? – Прочитавши на обличчі небажання відповідати, Гліб різко змінив тему: – Гаразд, мені до твоїх потреб діла нема. Мені б товариша твого знайти. Справа приватна. Інтимна, я б сказав. І зуб даю – не знатиме Григорій, хто мене до нього направив.

На підтвердження своїх слів Коваленко поклав на стійку ще один рубль. Цього разу – срібний. Панько швидким жестом змів срібняк у кишеню білого фартуха.

– Адресу знаю. Тільки той… Не живе він зараз удома.

– Дякую. За що ж я тобі заплатив? Повертай назад.

– Ви… цеє… серйозно?

– Грицькові гроші відробляєш. Чим я гірший?

Панько пошкріб чисто поголене підборіддя.

– Є трактир на Куренівці. Ви обіцяли, добродію. Слово дали – не назвете мене нікому.

– Я слову своєму хазяїн. Кажи, де той трактир.

І тут невдача.

Давно не пам’ятав Коваленко такої чорної смуги протягом неповного дня. Часом кепкував із забобонних, але часом і сам вірив у прикмети. Ось одна з них: зрадієш удалому початку – далі все шкереберть.

Слід буфетника Григорія Мозгового обірвався в трактирі з пишною назвою «Бахус». Мовби пірнув чолов’яга на дно кухля з пивом, і тільки його й бачили. Втім, репортерський досвід дослідника київських нетрів підказав Глібові: це місце – одне з тих, де може заховатися будь-хто, пересидівши бурю. Все, що відбувалося в цих стінах та під цим дахом, тут же й лишалося. Неписані правила вимагали від місцевих завсідників оберігати чужі таємниці, хай вони навіть видаються комусь дрібними, не вартими напущеного туману і таємничості.

Коваленко навідався в один із тих непримітних закладів, де на другому поверсі містилося кілька кімнат для постояльців. За проживання можна було платити щодня, можна – наперед, а можна й жити в борг. Тут не дозволять піти, не заплативши. У залі за столиками в кутках по обіді зазвичай нудьгували підтоптані дами, привертаючи до себе увагу надміру яскравим, строкатим і позбавленим смаку вбранням. Місцевий околодочний, кожен городовий, навіть пристав знали, чим вони промишляють. Офіційно це порушувало закон, якщо заклад не мав відповідного дозволу та маркування, починаючи з червоного ліхтаря над входом. Проте щомісячна данина закривала очі всім, кому треба. Однак дівчатка не вважали, що торгують собою. Ще й ображалися на подібні натяки. Але кілька з них займали горішні номери, тож могли скласти компанію й розрадити всякого, кому з певних причин треба пересидіти непрості часи. Звісно, за окрему плату.

Буфетник Панько спрямував Коваленка до однієї з таких мадам. Замовивши кислого пива й спитавши, хто тут Ліззі, він присів із кухлем навпроти втомленої з вигляду, але в спілкуванні – доволі жвавою дамою. Свій вік вона старанно заховала, розмалювавши рум’янами й помадами обличчя, і щедро скропила ядучо-зелену сукню дешевим чоловічим одеколоном. Просила називати себе Ліззі, не інакше. Часу на тривалу розмову не витрачала. Щойно почула про Мозгового, заявила:

– Зі мною він. Е-е-е, ні, не так – я з ним.

– Познайомиш? – Гліб підморгнув.

– Спить, – палець Ліззі вказав на сходи, що вели нагору. – А як проспиться – питиме далі.

– Нащо він тобі такий треба?

– Гриша хороший. Ліззі теж перепадає.

– То проведи до Гриші. Дружбу зведемо, Ліззі за це щось перепаде.

– А осьо! – дівиця скрутила дулю, ще й хукнула на неї. – Не хоче Гриша людей бачити.