Я вирішив прислухатися до пораді. Не такою я уявляв нашу зустріч.

– Значить так, хлопці, – серйозно сказав Посередник. – Схоже, вибору у нас немає. Ні в кого. Кирило занадто довго думав, а може, справа в вас, Олександре. Тож займіться наступною справою, цього разу – обидва двоє. Інакше звідси не піде ніхто.

– Це погроза? – недобре посміхнувся Сашко.

– Включи розум, хлопчику! – розлютився Посередник. – Я такий же заручник ситуації, як і ви! То дайте вже формальну згоду, і нумо до роботи.

– Пацан, де ти викопав цього типа, – втомлено спитав Сашко. – Можна я його закопаю назад, поки ми на кладовищі... Або що там треба зробити, щоб його нарешті позбутися?

– Взятися за справу, звичайно, – знизав плечима я. – Інакше він не відчепиться.

– От халепа! – простогнав Сашко.

– Поїхали, – нетерпляче сказав Посередник.

– Так, – зосереджено промовив Посередник, зупинившись перед високим чотириповерховим будинком.

Вже деякий час вони мовчки йшли по місту. Посередник попереду, Кирило і Сашко за ним. Сашко постійно озирався і витріщався на Київ початку двадцятого сторіччя, а Кирило, як більш досвідчений, простував мовчки. Його довжелезна постать, як ліхтарний стовп, височіла над вулицею.

– Тут ви будете мешкати деякий час, – Посередник кивнув на будинок. – Я орендував трикімнатну квартиру на третьому поверсі на ім'я пана Кирила.

– Навіщо – трикімнатну? – здивувався Сашко.

– Дві спальні і вітальня. Щось не так?

– Ми що, проведемо тут багато часу? – Кирило, як і завжди, вхопив саму суть.

– Це від вас залежить, панове. До вас прийде людина з поліції та надасть всі необхідні матеріали. Прохання до вас, пане Холмс, – Посередник підняв руку, попереджаючи заперечення, – не гнобіть його дуже сильно.

Кирило гнівно струснув головою.

– І не збирався!

– Авжеж, – пробурмотів Посередник.

– Я простежу за ним, – втрутився Сашко.

– Дякую, пане... Ватсон, – посміхнувся Посердник.

– Облиште ваші дурні ігри! Що це взагалі за прізвиська?!

– Ви не знаєте? – невинно спитав Посередник. – Не читали пана Конана Дойля?

– Я то читав, але до чого тут ваші постійні натяки? – Сашко скоса подивився на Кирила, який стояв з незворушним обличчям, і тільки рукою махнув. – Бачу, дехто вже погодився.

– Не сперечайся з ним, це марно, – порадив Кирило. І повернувся до Посередника: – Що це за будинок? Вулицю я, здається, впізнаю.

– Вулиця Бульварно-Кудрявська, дохідний дім булочника Септера. Я взяв на себе сміливість...

– Булочника?! – майже простогнав Сашко. – Ну що ж у вас гумор такий?! Як вас там...

– Звіть мене, як і ваш товариш, Посередником, – ввічливо нагадав той. – Якщо у вас виникли деякі алюзії...

– Та ні, чого б це?!

– ...то даремно, – Посередник, насунув капелюха поглибше на ідеально круглу макітру. – Всі збіги та співпадіння – випадкові.

Кирило нервово розсміявся. Сашко обурено подивився тепер вже на нього.

– Чого іржеш, детективе? Цей тип знущається з нас!

– Можливо, – легко погодився Кирило. – Але я вже, знаєш, звик. І мені цікаво...

«Цікаво» було безперечно зайвим зараз, бо Вартовий аж підскочив:

– Цікаво?! Ми вештаємося майже за півтора сторіччя від дому, а йому, ти бачиш, цікаво! Що ти за людина така, Холмогоров?!

– Облиш, – відмахнувся Кирило. – Якщо вже так вийшло, і ми вскочили в пригоду, спробуємо хоч задоволення отримати.

– Слушно, – кивнув Посередник. – Отже, хлопці, сьогодні до вас завітає поліцейський детектив, справи якого кепські. Місто тероризує банда грабіжників. Серед потерпілих – багато поважних громадян. Детектив на грані відчаю і звільнення одночасно, і готовий будь на що, аби отримати допомогу. Як розкриєте справу, повернемося до моєї пропозиції і нашої угоди. Це зрозуміло? Олександре, Кирило?

– Так, звичайно, – Кирило був просто вишукано іронічним, – Я вже мав з вами одну угоду, красно дякую!

– Клянуся! – палко заперечив Посередник, – Я мав і маю лише чесні наміри відносно вас, пане детектив! Але ж ви ніяк не визначитеся! – тут він гірко хитнув головою, ніби не вірячи, що таке відбувається саме з ним. – Крім того ваш приятель... – багатозначний погляд на Сашка.

– До чого тут взагалі я?! – не забарився з обуренням той.

– Ще не знаю, але обіцяю з'ясувати це найближчим часом, – Посередник сердито набурмосився, – бо я дуже не люблю – не знати.

Сашко відкрив було рота, але Кирило встиг першим:

– Хотів би я почути, чим розплатився з вами за допомогу той поліцейський детектив! Чи його розплата ще попереду?

– Дозвольте я не буду ділитися з вами всіма своїми секретами, – Посередник був сама стриманість і скромність.

– Ясно, – Кирило повернувся до Сашка: – Тож ходімо обживати нашу нову квартиру... Ватсоне?

– Ходімо... Холмсе, – в тон йому відповів Сашко.

Василь Лесицький – сищик невдаха

– Кухня нічого собі, – Сашко неспішно пройшовся туди-сюди, розглядаючи нехитрий інтер'єр. – І господиня квартири теж до речі нічого, симпатична.

– То покоївка, дурко! – відгукнувся Кирило з вітальні. – А господиня, мабуть, якась поважна дама в літах. То ж, якщо маєш намір позалицятися до неї...

– Та пішов ти! – відмахнувся Сашко. – До речі, зви мене доктором при людях. Або Олександром.

– Чого б це?

– Бо ми серйозні люди, забув? Недолугий детектив та його вірний і кмітливий помічник.

– Чого це я – недолугий?

– А що – ні?

– Знущаєшся?

– Є трішки...

В двері постукали.

– Я відчиню, – Сашко посунув до дверей. – Заходьте, пане...

До кімнати увійшов невисокий тип у картатих штанях і дещо закороткому піджаку. Свого капелюха, трохи схожого на капелюх Посередника, він тримав у руках. Чоловік був настільки тендітний, що більш скидався на підлітка.

– Вітаю вас, панове!

– Проходьте, – Кирило неохоче виліз із крісла, в якому зручно вмостився хвилину тому. – Ми попереджені про ваш візит. Я – Кирило Холм...огоров, а це мій друг і помічник – Олександр...

– Вартовий, – люб'язно додав новоспечений доктор.

– Василь Лесицький, – сказав новоприбулий. – Детектив поліцейського сискного відділення. Мені рекомендували звернутися до вас у делікатній справі.

– Сідайте, – Сашко кивнув на стілець посередині вітальні. – Ми залюбки вас вислухаємо.

Самі ж Кирило і Сашко всілися у два крісла, що були зручно розташовані біля каміну, обличчям до гостя.

– Тобто, діло таке, – трохи зам'явся Лесицький. – Власне, панове, якби я міг впоратися сам...

– То ви б до нас не звернулися, – нетерпляче фиркнув Кирило, схиляючись до поліцейського. – Кажіть вже, Василю! Що у вас: вбивство, пограбування банку, крадіжка?

– Крадіжка, – похнюпився Лесицький.

– Таке... – Кирило трохи розчаровано відкинувся на спинку крісла, але, під докірливим поглядом Сашка, спішно виправився: – Ну, власне, крадіжка – це не така вже і проблема... Тобто, не така, щоб через неї лишитися посади.

– Дивлячись, що вкрали, та у кого, – ще більше похнюпився сищик. – А що ви скажете, пане Холмогоров, коли я скажу, що серед біла дня, прямісінько на вокзалі, був ганебно обікрадений тайний радник і помічник міністра внутрішніх справ?

Сашко присвиснув, і тепер вже Кирило докірливо подивився на нього.

– Не свисти, грошей не буде!

– А що, вони в тебе є?

– Розповідайте далі, – звелів Кирило. – Мені потрібні деталі.

– Платон Кулаковський, – покірно завів далі Лесицький, нервово крутячи в руках капелюха. – Прямував собі до Одеси потягом з Мінська. Сьогодні вранці потяг прибув до Києва. Платон Андрійович вийшов прогулятися по перону та випити кави. А коли повернувся до купе, його валіза вже тю-тю! – тут вже присвиснув Василь.