– Налити вам чаю, молодий чоловіче?

– Не відмовлюся.

Декілька хвилин вони пили чай мовчки, потім Кирило обережно поставив чашку на стіл і перейшов до цілі своєї розмови, намагаючись лише, щоб вона не дуже скидалась на допит.

– Як давно ви знайомі з Посередником, пані Хана?

– Та що ви таке кажете, пане Холмогоров! – сплеснула долонями та. – Я й гадки не мала про існування цього поважного пана, допоки сьогодні вранці він не з'явився на моєму порозі, щоб орендувати цю квартиру для вас з товаришем.

Кирило подумав, що міг би навести як мінімум три факти, що вказують на те, що домогосподарка відверто бреше йому в вічі, але чи варто засмучувати літню жіночку своєю дедукцією?

– Та що ви кажете, шановна! – іронічно хмикнув він. – Знаєте, перша частина вашого спічу була куди як більш схожа на правду, ніж друга.

– Весь мій спіч схожий на правду, – сердито відрубала пані Хана і раптово осіклася.

Кирило знову хмикнув і кивнув:

– Так. Весь ваш... спіч. Лише схожий. На правду.

– Моя промова, – швидко виправилась пані Хана. – Я навіть не знаю, що таке, цей ваш «спіч». Ви дуже дивно говорите, молодий чоловіче. І до речі, на що ви натякаєте?! Що значить, «лише схожий»?!

– Вибачте, обмовився, – Кирило повернувся до застиглого чаю. В принципі, він і так дізнався про все, що хотів. Достатньо, щоб зробити висновки.

– Тож, ми порозумілися. От і добре! – пожвавішала пані Хана. – А скажіть но мені, чому це до вас сьогодні аж двічі приходили поліціянти, пане Холмогоров. Ви що, не в ладах із законом? Таких орендарів мені не треба!

– Ми в ладах, навіть більше того, – втішив її Кирило. – Власне, про це я теж хотів з вами поговорити.

– То інша справа, – заспокоїлась домогосподарка. – Розказуйте, не тягніть!

Він не тягнув. Шукав лише, куди слово вставити!

– Скажіть, пані Хана, якщо б вам потрібно було розшукати коштовну річ, яку по необережності втратив один ваш... товариш, куди б ви пішли по інформацію про неї?

– Ви щось втратили? – здивувалась пані Хана. – Чи може ваш друг Олександр?

– Не зовсім ми, – зам'явся Кирило.

– Чого ж розшукуєте? О! Зрозуміла! – сплеснула руками вона. – То ось чому до вас приходив пан інспектор! Ви детективи, хлопчику?

– Очевидно, – невдоволено буркнув той. – То куди б ви пішли, пані Хана?

– Є дуже багато місць у Києві, куди можна було б піти, – замислилась та. – Можете навідатись на єврейський базар або на Сінний. Хоча... – вона звела очі в гору. – На злодійський ринок як раз ходити не раджу.

– Злодійський – це Сінний?

– Так. Ви не знали?

– Ні, – повагавшись, відповів Кирило.

– Ви що, не киянин?!

– Корінний! – щиро запевнив той.

– Не брешете? – хитро примружилася вона.

– Я ніколи не брешу!

«Просто іноді кажу не всю правду».

– Дивно... Ну добре, облишимо, – махнула рукою домогосподарка. – Тож, пане Холмогоров, якщо річ дійсно коштовна, прогуляйтеся до кондитерської Семадені, що на Хрещатику.

Пораду пані Хани Кирило взяв до уваги, але відклав на майбутнє. А зараз саме час було йти на власне пограбування.

Поки він говорив з домогосподаркою, Сашко повинен був вже зорієнтуватися на місцевості і тепер із нетерпінням чекає на свою жертву, як і було домовлено, на вокзалі.

Холмогоров знов поліз у шафу, критичним оком накинув на стрункі ряди одежі, покликав на допомогу пам'ять, і нарешті вдягнувся в білу сорочку, чорні штани та темно-синій піджак. На шию, повагавшись, замість краватки пов'язав синю хустку.

– Вільний художник, – скептично прокоментував він своє відображення у дзеркалі. У кишеню штанів засунув револьвер, взяв до рук портфеля і швидко збіг сходами.

– Ви у кондитерську Семадені? – гукнула йому пані Хані.

– Ще не знаю, – як завжди чесно відповів Кирило.

Врешті решт, після вокзалу він дійсно міг забігти і до Семадені.

Вже знайомою дорогою через Бібіківський бульвар, Кирило швидко достався до цілі, зайшов всередину великого приміщення вокзалу і зупинився, вагаючись, що ж робити далі.

Сашка він помітив трохи згодом. Квола постать, що притулилась до стіни біля прилавку з газетами, низько насунула кепку на лоба та лузгала насіння. Мазурик якийсь, а не його рішучий і підтягнутий товариш – у минулому військовий лікар.

«А ти ще й артист!», – Кирило неспішно підійшов по газету.

– Цигарки не знайдеться, – хрипким голосом спитали його над вухом.

– Не палю, – відрізав Кирило, обертаючись.

Сашко стояв просто перед ним, ліниво хитаючись з п'ятки на носок і тримаючи руки в кишенях. Обличчя його було розслабленим і якимось дурнуватим.

Декілька секунд хлопці пильно дивилися один одному в очі. За спиною Сашка в десятку кроків Кирило помітив двох мутних типів, що, здавалося б, зовсім не звертали уваги на сцену біля газет, але насправді – уважно стежили за нею.

– Вибачте, паничу, – неохоче процідив Сашко, відступаючи на крок.

– Прошу, – Кирило знову повернувся до нього спиною, уважно вивчаючи пресу.

«Давай же! Дій!»

Злодій, чесно кажучи, з Сашка був так собі. Кирило вперто робив вигляд, що нічого не відчуває, хоча тільки мертвий не відчув би, коли б йому так лізли в задню кишеню штанів, куди Кирило заздалегідь поклав гаманець.

– Припини лапати мене за дупу! – нарешті не витримав він, намагаючись говорити пошепки.

– Навіщо ж ти так глибоко його туди запхав?! – просопів Сашко.

– Бо інакше він вивалювався!

– А навіщо ж такі тісні штани натягнув, дурко?!

– Які були, такі і натягнув! Давай скоріше вже!

– Та я ж намагаюся!

Раптом майже над вухом пролунав басовитий рев:

– Що це ти робиш, паскуднику?!

Сашко відсахнувся від Кирила, але було запізно – його за руку міцно тримав городовий.

– А ви що, паничу, рота роззявили та газетки роздивляєтеся? – гримнув він на Холмогорова. – Чи не відчуваєте, що вас грабують просто серед білого дня?

Кирило з сумом подивився у бік типів, що миттєво випарувалися, і роздратовано огризнувся:

– Не твоя справа, копе!

Сашко закотив очі, городовий вирячився на нахабного панича.

– Як ти назвав мене, синку?

Незважаючи на лютий погляд Вартового, Кирила понесло далі:

– Я назвав тебе копом, тобто фараоном. Не знаєш таких слів? То може підеш повчишся, перш ніж повчати інших?

– І-ді-от! – тихо, майже по складах, вимовив Сашко.

– Що ж, паничу, ти добазікався, – перервав слововиверження детектива городовий. – У відділок. Обидва. Там розберемося, – і вільною рукою вхопив Холмогорова за лікоть.

При виході з приміщення вокзалу Холмогоров роздратовано вирвав лікоть з рук поліцейського і тоскно подивився на Сашка. Той лише плечима знизав.

– Може залагодимо миром? – нерішуче спитав Кирило.

Фараон лише обурено фиркнув. Так вони й дійшли до поліцейського відділка, де Кирило дістав з кишені візитку Лесицького і зажадав вести його прямісінько до інспектора.

– То ви, паничу, бачу, дуже поважна особа, – іронічно помітив городовий, але Лесицького все ж таки викликав.

– Бачу, справи просуваються, – сказав Лесицький, тільки но зайшов і побачив киплячого від обурення Кирила, сумного Сашка та розлюченого городового. – Ви можете йти, – кивнув він службовцю. – Тут я сам розберуся.

Як тільки за городовим зачинилися двері, Кирило перейшов у наступ:

– Ваші люди заважають мені працювати, Лесицький!

– А що ви такого утнули? – посміхнувся той.

– Ти ба, людина з тобою менше доби знайома, а вже знає, що від тебе можна чекати чого завгодно! – не витримав Сашко.

– Доброго дня, Вартовий, – чемно привітався Лесицький. – Не впізнав вас у цьому вбранні.