Тетяна Юр’єва

(детективно-фантастичний роман)

Я не пам'ятаю, коли він вперше назвав мене – Шерлок. Це було смішно, але все, починаючи з нашого знайомства, так нагадувало розповіді сера Конана Дойля, що рано чи пізно це повинно було трапитися. Тобто, навіть він врешті решт провів би аналогію.

Що до мене, то я почав кепкувати на цю тему з першої миті нашого знайомства. Я шукав квартиру для оренди, грошей було обмаль, бо звідки гроші у студента, хоч я і працював вже у хімічній лабораторії. І вчився на останньому курсі хімічного факультету Університету Шевченка.

Тож я шукав квартиру, і розтриндів про це всім, кому можна було з нашого курсу. І у вівторок, коли я обідав у «Двох Гусях», мій однокурсник Вітась підсів за мій столик з іще одним хлопцем.

Я підняв очі від тарілки, де безуспішно пиляв тупим ножем відбивну. Хлопець був невисокого зросту, але сидів, мовби швабру проковтнув. Біляве волосся підстрижено дуже коротко, і хоч на ньому не було форми, але й останній дурень здогадався б, що він військовий. Або нещодавно був ним.

– Знайомся, це Сашко, – сказав Вітась.

Я знизав плечима.

– В тебе є нормальний ніж? Я не можу їсти цією тупою залізякою.

– Візьми мій, – Сашко дістав з кишені гарний складний ніж, і простягнув мені.

– Дякую, – Я розкрив ножа і, не піднімаючи очей, поцікавився: – Широкине чи Світлодар?

– Що? – він був дещо ошелешений.

– Я питаю, де ти служив – у Широкині чи на Світлодарській Дузі?

Вітась хмикнув.

– Ти казав йому щось про мене? – Сашко рвучко розвернувся до нього. Я відмітив добру фізичну підготовку та скупі точні рухи. Снайпер? Ні. Скоріше медик.

– Ані слова, – хитнув головою Вітась. – Просто він у нас розумник.

– Не треба бути великим розумником, – я неспішно різав свою відбивну сашковим ножем, – щоб зрозуміти, що ти, Сашко, напевно мій наступний сусід по квартирі.

– Чому? – він все ще був насторожі, але вже дещо розслабився і придивлявся до мене з цікавістю.

– Бо тільки ранком на перерві я сказав Вітасю, що шукаю сусіда, а в обід він приводить тебе.

– Логічно, – Сашко дещо вільніше розташувався за столом. – Що ще?

– Ти давно на дембелі? Зараз працюєш за фахом?

– Недавно. Так. За яким?

– За своїм, – я знову знизав плечима, показуючи, що підловити мене не так вже й просто. До того ж, ситуація почала мене розважати. На відміну від Вітася, я добре знався на класиці. – Військовий шпиталь?

– Чорт, звідки...

– Облиш, це просто! Потім розповім, якщо захочеш. Ввечері приходь, подивишся квартиру, – я склав ніж і опустив його у кишеню. – Обіцяю ретельно вимити його і повернути ввечері.

– Бачу, ви порозумілися, – Вітась піднявся. – Гарного дня, Кирило!

Так ми почали разом винаймати квартиру. Сашко був старший за мене на кілька років, до того ж пройшов через війну. Тому він трохи опікувався мною, та іноді звав пацаном, коли йому дуже вже дошкуляв мій спосіб життя та той, чесно кажучи, бардак, що я розводив у нашій квартирі.

А я, натомість, розважав його прогулянками по місту, яке він зовсім не знав. По різним місцям та барам, де мені було нецікаво вештатися самому, коли я не працював і не вчився.

А потім я втрутився в небезпечну справу, та ще і його в неї втягнув. І безглуздо вмер.

З цього, власне, все і почалося.

– Кх-кх!

Я відкрив очі, і побачив над собою круглі окуляри, вуса та круглий капелюх.

– Молодий чоловіче, ви вже здатні розмовляти?

Я доторкнувся до скроні, але ані крові, ані навіть подряпини не було. Десь із за окулярів простягнулася рука та досить сильно поплескала мене по щоці. Від такої безцеремонності я смикнувся і рвучко сів.

– Що трапилося?

– А ви як думаєте?

Я подивився вгору, на крутий схил, з якого котився, мабуть хвилину назад.

– Я впав.

– Добре, – схвально кивнули окуляри.

– В мене стріляли... В мене стріляли?!

– Гарна дедукція!

– Куди ж вони всі поділися?

– Тут їх немає.

Ото заспокоїв, що й казати! Я придивився до окулярів пильніше, туман в очах потроху розсіювався. Це був чоловік невизначеного віку, невеликого росту, і весь якийсь... круглий. Кругле обличчя, кругла гладка постать, круглі окуляри і круглий капелюх на макітрі. Чимось він нагадував мені кота.

– А ви хто такий? – різко спитав я.

– Мені казали, що Шерлок Холмс – не дуже чемна людина, та я не думав, що до такої... – пробурмотів він якусь нісенітницю і, вже звертаючись до мене, додав: – Звіть мене Посердником, пане Холмс.

– Я не...

– Ні! – він швидко виставив вперед пухкенькі ручки. – Не кажіть нічого, я сам чув, як ваш приятель кілька днів тому називав вас Шерлоком.

– Та це...

– Ні, я сказав! Моєму клієнтові потрібен приватний детектив, і я знайшов йому приватного детектива.

– Мило, – я здійнявся на ноги, – але я не маю наміру зв'язуватися з вашим клієнтом. Я ще із своєю справою до кінця не розібрався.

– Ні, розібралися, – швидко заперечив він.

– В сенсі?

– Як на генія, він трошки тупий, – знов невідомо кому пробурмотів Посередник, – але нічого, впорається... – І знов мені: – як ви думаєте, хлопче, що з вами відбулося?

– Я впав, – я почав втрачати терпець, – а тепер мені час йти, поки ті лобуряки не спустилися сюди і не закінчили свою справу.

– Ви померли, – м'яко сказав він.

– Що-о?!

– Ви померли, пане Холмс, – терпляче повторив Посередник. – Вас застрелили, а потім ви зламали шию при падінні. Чи навпаки, це неважливо. Роззирніться. Хіба це те місце, де ви були?

– Я слухняно глянув на всі боки. Як на мене, те саме місце, засипане торішнім листям, хіба що за десяток метрів я не бачу анічогісінько, окрім клубів сірого туману, але це, напевне, внаслідок падіння.

– Спробуйте зробити подих, – продовжував керувати Посередник.

Я спробував, і раптом зрозумів, що не можу. Я забув, як дихати. Накотила паніка.

– Тихше! – цей слизький тип ніби знав, що я відчуваю.

– Що зі мною? – прохрипів я. – Де ми?

– Кажу ж, ви померли! На друге питання відповісти буде більш складно. Ми десь і колись. Десь між життям і смертю, між минулим і майбутнім, пробачте мені зависокий штиль.

Я зробив кілька непевних кроків у бік туману.

– Стійте! – швидко сказав Посередник. – Якщо ви зайдете туди, ви остаточно помрете, і ми не зможемо укласти з вами угоду.

– Угоду? – я вщент заплутався, але зупинився.

– Ви хочете повернутися до життя?

– Я ще не впевнений, що помер.

– Будете перевіряти?

Я глянув у бік туману. Посередник мовчки чекав.

– Ні. Мабуть, ні.

– От і добре! – він радісно потер пухлі рученята. – Тож угода наступна: я вас винаймаю, ви вирішуєте справу мого клієнта, і в нагороду – повертаєтесь до життя.

– І що ж то за справа, Посереднику?

Він аж долонями сплеснув:

– Ну звичайно ж це вбивство, пане Холмс!

Я знов подивився на туман, зробив спробу (невдалу) вдихнути, і вирішив, що нічого не втрачаю.

– Згода. Але не називайте мене «пане Холмс», будь ласка!

– Куди поділися всі тарілки? – Сашко роздратовано гримів посудом на кухні.

Я проігнорував питання, маючи більш цікаве заняття: слідкувати у вікно за чорною «маздою», яку вже не перший раз бачив у нашому дворі.