– Дякую! – Вілен Макарович вийшов з машини, акуратно тримаючи валізу. Він помітно вагався. – Може ви...
– Можна я у вас води вип'ю? – практично одночасно з ним спитав Кирило.
– Взагалі-то, я хотів запропонувати вам чай, – чемно сказав професор.
– Був би дуже вдячний! – з полегшенням зітхнув Кирило.
Здається, виникла додаткова можливість для розмови.
Вони зайшли на стареньку літню веранду, і Вілен Макарович включив електрочайник. – Вибачте, але вікна ще заклеєні з зими і не відчиняються. Я перший раз тут в цьому сезоні. Привіз цінний вантаж! – він посміхнувся і продемонстрував валізу.
– А що там?
– Щуряча отрута.
– Щуряча?! – щиро здивувався Кирило. – Тобто, я хотів сказати, отрута?
– Після зими на старих дачах дуже багато щурів, – сказав професор. – І не тільки на дачах! – з несподіваною злістю закінчив він.
Кирило в цей момент був зайнятий тим, що балансував на старому табуреті, який небезпечно хитався під ним. Може тому він пропустив той момент, коли професор опинився за його спиною, а коли нарешті второпав, що спускати з отруйника очей не слід, отримав міцний удар по голові і відключився.
Що вас пов'язує з тим типом?!
Коли Кирило нарешті отямився, то з деяким подивом зрозумів, що зв'язаний, в прямому сенсі цього слова, по руках і ногах. А точніше, міцно обмотаний прозорим скотчем. Рот у нього також був заклеєний тим же самим скотчем. Він спробував було сіпнутися, але марно – клейка стрічка тримала міцно.
– Очуняв? – неприязно спитав Вілен Макарович, що весь цей час сидів на тому самому табуреті, на якому Холмогоров отримав удар по голові.
Кирило енергійно закивав. Зараз він лежав на підлозі, і це його дещо дратувало. Так само, як і безпомічність.
– Якщо ти розкажеш те, що мені цікаво, то помреш швидко, – суворо сказав професор. Кирило знову покивав, і тоді скотч з його рота було зірвано одним швидким рухом, який в кров роздер йому губи, але детективу зараз було не до таких дрібниць.
«Ти ідіот, Кирило Холмогоров! Він з самого початку не збирався чекати, поки ти двинеш коні від дози талію в машині. Він порішить тебе тут! Але чим я, третій водій «бісової тачки» відрізняюся від двох попередніх? За що мені така честь?! І знову ж таки, все впирається в мотив, який мені досі не відомий!»
– Я не помру швидко, – Кирило сплюнув ці слова разом з гіркою слиною, що накопичилася в роті. – Не робіть з мене дурня, професоре! Ви обшукали мене, поки я був непритомний. А значить, знайшли антидот до вашої... щурячої отрути! Он та склянка з синім порошком, це воно і є! Я прийняв берлінську лазур перед поїздкою з вами, тому...
– Звідки ти знаєш про щурячу отруту?! – професор підскочив і навис над Холмогоровим у весь свій немаленький зріст. – Це він тобі сказав?!
Кирило здивувався. «Щуряча отрута» – то була єдина імпровізація в його словах. Він і сам не знав, навіщо приплів її. Мабуть тому, що це було останнє, про що вони говорили з професором, перш ніж той зарядив йому чимось важким по макітрі.
– Вілен Макарович, – якомога м'якше сказав Кирило, – давайте вже розставимо крапки над «і»! В нас обох є якісь очікування один від одного, якісь непорозуміння. Не знаю, за кого ви мене приймаєте, але насправді я – приватний детектив, який розслідує отруєння власників той машини, що стоїть у вас під воротами. Один з них – мертвий, другий – на лікарняному ліжку. І в цьому винні ви, професор. Не заперечуйте! Фактів – більш ніж достатньо. І поки сюди не приїхала поліція, раджу вам все ж таки розказати мені, як так сталося, що поважний університетський професор перетворився на маніяка-отруйника?
– Ти погрожуєш мені?! – вигукнув професор, хапаючи свого в'язня за грудки. – Ти, хлопчик-тригер! Де твій бос?! Чому він не з'явився сюди, щоб врятувати свого служку?!
– Та про кого ви мені весь час торочите, чорт вас забирай?!
Роздратування Холмогорова досягло крайньої мети. Мало того, що він, як повний бовдур, не зміг передбачити дій злочинця, так тепер ще цей божевільний трясе його, зв'язаного, немов грушу. А ще, насправді, Кирило знав, про кого торочить гепнутий професор Моріарті. Але до останнього не хотів визнавати, що ця справа – не його самостійне розслідування, а майстерно підсунута йому загадка. Наче цукерка дитяті, підсунута тим, про кого він намагався не згадувати.
Вілен Макарович трохи заспокоївся, відпустив детектива і відійшов від нього на декілька кроків.
– Що вас пов'язує з типом, який називає себе Посередником? – холодно спитав він.
Ну і дурень ти, Холмогоров!
Кирило скривився.
– А ви звідки знаєте цього неприємного типа?
– Питання тут задаю я! – гарикнув Вілен Макарович.
– Я б так не сказав, професор Моріарті!
– Що?!
– Чому ви так вз'їлися на щурячу отруту?
Зв'язний і безпомічний, Кирило вперто йшов в наступ і перехопив таки ініціативу. Вілен Макарович потер лоба і з викликом відповів:
– Якщо австралійська домогосподарка змогла виділити талій з щурячої отрути, то чим я гірший?
– О! – тільки й спромігся вичавити з себе Кирило.
– Ви не знали? Ви нічого не читали про «талієве божевілля» в Австралії в середині двадцятого сторіччя? – здивувався професор. – То який же ви, в біса, приватний детектив і розслідувач отруєнь?
«От зараз було особливо образливо!»
– Тобто, де взяти отруту, ви зметикували. Але навіщо?! Що вам зробили ті двоє, Ромчик і перший володар машини?
– Чому ви живий? – поставив зустрічне питання професор. – Я бачив, як ви котилися по схилу гори, а потім ваше тіло зникло і з'явився той... круглий нахаба! Що ви зробили з прем'єр-міністром?! – заволав Вілен Макарович. – Що ви зробили з історією?! Що ви зробили зі мною?! Чому я пам'ятаю те, чого ніколи не було?! Або було в якійсь іншій реальності!
«Посередник що, проґавив свідка?! Ну хіба ж не бовдур?! А Сашко ще мене постійно йолопом кличе!»
– Припустимо, – сказав Кирило вголос, – що саме так все і було, хоча це повна маячня і ви хворий, професору, чесно вам кажу! Але навіть – хай! Але до чого тут вбивства і отруєння?!
– Бо історія – лінійна!!! – заверещав Вілен Макарович. – Повинна бути лінійною! А ти змінив її, хлопчик-тригер! Ти, і те бісове створіння, що називає себе Посередником!
– Та чому ви вирішили, професоре, що це зробив я?!
Вілен Макарович примружився:
– Не тримайте мене за дурня, хлопчику! Якщо зі мною на протязі півроку відбуваються одразу ж дві незбагненні з точки зору здорового глузду події, то що – вони геть не пов'язані між собою? Ви зовсім відмовляєте мені в логіці?
Тут Кирилу крити було нічим.
– То й шукали би мене! Навіщо ви заходилися труїти ні в чому не винних людей?
– Вони – свідки. А всі винні, причетні та свідки повинні вмерти!
– Це нічого не пояснює, – Кирило відчув, як починає паморочиться голова. – До речі, для розуміння, професор, в машині ми обидва дихали талієм з вашого чемоданчику? – професор кивнув. – І зараз дихаємо? – професор кивнув повторно. – Дуже дякую! Отже, повернемося до нашої розмови, поки ми ще можемо! То ті двоє теж причетні до змін в історії? Або винні? Або... дайте вгадаю... свідки?
– Я так подумав! – професор знову всівся на табурет. – Якщо я, який опинився поряд з тобою, пам'ятаю попередній варіант історії, то і всі, хто був поряд...
– А вони були поряд?!
– Їхня стоянка прямо під річардовою горою!
– О господи! – застогнав Кирило. – І через це ви заходилися вбивати таксистів?! Через те, що вони просто паркувалися під горою?!
– Саме так.
– Ви схиблений! – з почуттям сказав Кирило. – Я завжди знав, що зайняття історією до добра не доведуть! Ви гепнулися задовго до всіх цих подій, професоре! Я здам вас навіть не поліції, а санітарам в білих халатах.
