Домогосподарка зробила крок назад, але я підскочив до неї, вхопив за руку і дещо грубо примусив зайти до кімнати.

– Розкажіть мені все, пані Хана! Ви знаєте, в чому тут причина?!

– Чого ти від мене хочеш, шалений хлопчисько?!

Між тим, я б не сказав, що вона здивувалася, чи злякалася мого натиску, тому натиснув ще сильніше:

– Яким чином у цій халепі замішаний ваш приятель Посередник?! Не заперечуйте, я знаю, що він ваш давній приятель.

– От нічого від тебе не приховаєш, детективе, – пані Хана всміхнулася. – Але, запевняю тебе, за цю халепу ти маєш дякувати лише своєму невгамовному характеру і... власній ефективності.

– Власній, даруйте, що? – приголомшено перепитав я.

– Ти вправний, – пояснила вона. – За день розкрив справу, з якою поліція вовтузилися майже тиждень, але так нічого й не дійшла. Навів шереху на вокзалі між тамтешніх мазуриків, як я чула... І до купи – ввечері вийшов на реальних скупників краденого.

– А чи не забагато ви знаєте, як для домогосподарки? – примружився я.

Вона всміхнулася:

– Мій... давній приятель Посередник просив наглянути за тобою.

– Он як! – І що ви порадите мені зараз,пані Хана?

– Пораджу діяти швидко і... оригінально, – підморгнула вона мені і швидко вийшла з кімнати.

Я знов упав в крісло. Паніка кудись поділася, і я знову посилено заходився думати. Вхопив газету, яку Сашко читав зранку, щоб зайняти чимось руки, і мій погляд впав на дату. Тридцять перше березня.

Хм... Здається в мене є план! Так, він геть божевільний, але при цьому – цілком логічний. Я ж логічний хлопець, так? Принаймні, всі навкруги, крім Сашка, вважають саме так.

А ще цей план потребує такої швидкості, яку навряд чи можна забезпечити в цьому сторіччі, де навіть такої простої речі, як інтернет, ще не вигадали. Тож, я потребую помічників.

– Міссіс Хадс... Тобто, пані Хано! – голосно гукнув я.

– Чого тобі, Шерл... Кирило, – не залишилася в боргу домогосподарка, знов миттю виникаючи в дверях.

– Мені потрібно дати об'яву в газету, яку читають геть усі городяни, – вона кивнула. – І ця об'ява повинна вийти завтра у ранковому випуску.

– А от це вже складніше!

– Я знаю, знаю, що тут складно із зовсім простими речами! – відмахнувся я. – Але ж це питання життя і смерті для мого друга. Хіба ж за ним Посередник не просив вас наглянути?

– Ти кажеш дивні речі, Кирило, але я спробую тобі допомоги, – пані Хана присіла в крісло навпроти мене. – На твоє щастя, попередній орендар квартири на першому поверсі – тепер головний редактор «Відомостей». Пиши свою об'яву.

– Я знав, що на вас можна покластися! – просяяв я, вхопив аркуш чистого паперу і швидко написав текст.

Пані Хана кинула погляд на мої каракулі і засміялася.

– Ой і хитрун же ти, хлопче, ох який хитрун!

Все ще сміючись, вона пішла, а я швидко зібрався і попрямував будити Лесицького. Ніхто не спатиме цієї ночі. Бо в Кирила Холмогорова є план!

Ранок першого квітня видався похмурим. Багато хто зустрів би його з першим промінем сонця, якби воно мало ласку з'явитися на небокраї, але, як вже згадувалось, ранок був похмурим.

Не спав редактор «Відомостей», бо ранковий випуск довелося перекроювати посеред ночі. Не спав Артемій Михайлович Городецький, бо розмірковував як краще використати молодого нахабу, що так несподівано вдерся до його спокійного міста. Не спали мазурики у своїй «малині», бо чекали наказу відносно полоненого, який назвався доктором Вартовим. І звичайно ж, не спав інспектор Василь Лесицький і майже весь особовий склад київської поліції. І все це – завдяки одному прудкому довжелезному хлопчиську, приватному детективу Кирилу Холмогорову.

– Ну й кашу ж ви заварили, Посереднику, – з посмішкою сказала сама до себе пані Хана, повільно сьорбаючи свій ранковий чай.

– Можна подумати, ви тут зовсім ні до чого, – сварливо відгукнувся той, якось непомітно опинившись у кріслі навпроти.

Її чомусь зовсім не здивувало таке з'явлення давнього знайомого. Вона лагідно посміхнулась і поставила перед ним чашку з гарячим напоєм.

– Ваш хлопчина такий... моторний!

– І хлопець – хоч куди козак! – Посередник невдоволено поправив окуляри. – Дякую, що нагадали! Тільки не забувайте, що у нас дещо інша п'єса!

– Вас не засмучують його витівки? – трохи змінила тему пані Хана. – Він, а точніше, вони двоє, все ж таки залишають неабиякі сліди у плині подій.

– Його витівки?! А хто надав йому ідею, через яку зараз не спить все місто?!

– Гадки не маю! – притисла руки до серця домогосподарка.

Посередник роздратовано фиркнув:

– От тому ми і маємо, що маємо! А Замовнику потрібна яскрава особистість.

– Ви впевнені, що настільки яскрава?

– Так, я впевнений.

Пані Хана тільки з усмішкою хитнула головою, але наразі не стала коментувати свого візаві.

Артемій Михайлович також неспішно пив чай і думав, що йому робити із зухвалими хлопчиськами, які так нахабно втрутилися в його налагоджену справу, і один з яких вже був у нього в руках, а от другий... Другий мав би вже прибігти, просто з самого ранку, і, захлинаючись, розповідати багато цікавих речей. В першу чергу, Городецького цікавило, як цей Холмогоров примудрився створити власну сітку агентів у кримінальному світі Києва за лічені дні. Але малий хвалько чомусь затримувався. Невже він мало його вчора налякав?

– Вам лист, Артемій Михайлович, – прислужник поклав йому на стіл білий конверт. Городецький з цікавістю подивився на розмашистий почерк, яким було підписано конверт. Лист був від Холмогорова.

«Приходьте ранком до Андріївської Церкви, якщо зручно», – було написано там. – «Якщо незручно, приходьте все одно. І приводьте з собою Вартового та всю свою банду. Покажу вам разом геть усіх, хто працює на мене».

– Ну й нахаба! – процідив Городецький. – Який все ж таки нечемний цей хлопчисько! Це він повинен був прийти до мене і все розповісти, а не я – пхатися до Узвозу, та ще з «усією бандою», як він мені тут пише!

Артемій Михайлович роздратовано потягся за ранковою газетою. Свіжий номер «Відомостей» був такою ж обов'язковою частиною його ранку, як і чай із смаколиком. Відкрив першу сторінку, прочитав декілька рядків і спантеличено почухав свою лису, як більярдний шар, голову.

– То він хоче... Він має на увазі...

Лисина почервоніла від обурення.

– Та що він собі дозволяє! – вигнув головний мафіозі міста і підірвався з крісла. – Андрію, Семене! Збирайте хлопців! Всім на Узвіз! Того покидька, докторішку, теж тягніть із собою! Таке утнути! У моєму місті! Я думав він поліцейський, а він же... терорист, бомбіст якийсь... Покидьок!

Газета лишилися на столі. На першій сторінці красувалася стаття: «Зірвана башта. Сьогодні вранці із страшенним гуркотом впала дзвіниця Андріївської Церкви. Городяни шоковані. Поспішайте бачити!»

На Андріївському Узвозі яблуку ніде було впасти від дозвільного люду, що збігся подивитися на пригоду. І дійсно, не кожен день падає дзвіниця Андріївської Церкви.

Серед натовпу хутко пересувалися мазурики з вокзальної банди, люди Артемія Михайловича, та ще бог знає які типи різного ступеня підозрілості.

Сашко стояв поряд з Городецьким, стиснутий з обох боків двома бугаями з кислими пиками. Напевне, бугаям не подобався їхній в'язень, що за минулу ніч встиг дістати всіх аж до печінок.

– Ну що, Вартовий, – кинув Сашку Артемій Михайлович, – де ваш приятель Холмогоров? Мабуть, не дуже він цінує твоє життя, лікарю. У нас була угода. Він виказує мені всіх своїх спільників серед моїх людей в обмін на... тебе, – товстун замовк, витираючи хустиною лисину. Сашко відвернувся.

– Він мені не приятель, – неприязно сказав він, і зовсім нелогічно додав: – Облиш пацана у спокої, товстун. То я все вигадав.