– Здається, загадка привида вирішена, – задоволено сказав Кирило.

– Тепер ви просто повинні купити цей будинок у Хогса, – піддів Посередника Сашко.

Той скривився.

– Куплю, коли і якщо він знайдеться! Де пекар?!

– Ходімо і з'ясуємо! – Кирило витяг з кишені ліхтарика і зробив рішучий крок уперед.

Темними і короткими сходами вони спустилися до підвалу будинку.

– Поки не дуже цікаво, – пробурмотів Посередник. – Всього лише – потаємні двері у підвал.

– Чим ви знову не задоволені, роботодавцю? – їдко перепитав Сашко. – Загляньтеся! Пацан розкрив вам загадку появи привида.

– Ще ні.

– Чого це – ні?

– Бо тепер ми знаємо, як саме той «привид» розчинявся у стіні, – Кирило ретельно оглянув підвал, – але все ще гадки не маємо, навіщо був весь цей спектакль... Але є у мене одна підозра... – він неспішно обійшов приміщення і зупинився біля купи землі в кутку.

– Здається, ті двері були не останнім сюрпризом на сьогоднішній вечір, – Посередник аж сяяв від задоволення.

– І чого я не здивований?! – пробурмотів Сашко. – Де ви, там завжди сюрпризи. І я б не сказав, що приємні!

– Просто ви мене не любите, Вартовий, – ображено відповів Посередник.

– Так, – погодився Сашко, – не люблю. А де пацан? – покрутив він головою. – Чорт би вас забрав! Куди він подівся, поки ми тут базікали?

– Пішов далі по сліду, – Посередник обережно наблизився до кута підвалу. – У вас є ліхтарик? Бо він, здається, і світло з собою забрав.

– Є в мене ліхтарик! – остаточно розсердився Сашко. – Якщо і Кирило зникне в цьому бісовому будинку з привидами, я вас точно придушу!

– Не хвилюйтеся так за пана Холмса, хвилюйтеся краще за його супротивників!

– О господи! – не витримав Сашко. – Та годі вже мені локшину на вуха вішати! Куди він подівся? Ого! Тут здається діра у підлозі!

– Очевидно! – глузливо відгукнувся Посередник. – Ви ж не думаєте, що Холмс, начебто якийсь недолугий привид, розчинився в стіні? І що тут у нас? – він обережно зазирнув в діру. – Так я і думав, ще один прохід. Як думаєте, Ватсоне, куди він веде?

– Очевидно! – передражнив його Сашко. – Він веде в недобудований тунель метрополітену. До речі, моє прізвище – Вартовий.

– Ну що тут? – Посередник гидливо обтрушував піджак від підземного бруду. – І що далі?

Вони з Сашком спустилися через ту щурячу нору і тепер стояли посеред вузького і тісного тунелю, не знаючи, що робити далі, і де шукати Кирила.

– Як я і казав, тут недобудований тунель метрополітену, – Сашко розсіяно озирався. – Щодо того, що далі...

– А можна тихіше! – зненацька пролунало зовсім поряд сердитим холмогорівським шепітом. – Ми тут не самі!

З тіні виступив він сам, геть перемазаний у глині та пилу.

– Де ти був? – також пошепки обурився Сашко. – Ніколи більше не кидай мене на одинці з цим... цим...

– Справу робив, поки ви лаялися.

– Я ніколи не лаюсь! – цього разу обурився вже Посередник.

Кирило мовчки, але дуже виразно, закотив очі. Його компаньйони замовкли. Витримавши секундну паузу, він сказав:

– Я знайшов Хогса.

– Він живий? – стурбовано спитав Посередник. – З ним все гаразд?

– Так, живий. Щодо іншого – не впевнений. Тут поряд тупикове відгалуження, де вони тримають свої інструменти. Хогс там, і він непритомний. Поряд з ним – двоє. Один – майже підліток, думаю, що це один з його помічників, він з самого початку був «у справі», другий – той волоцюга, з яким я розмовляв вдень.

Кирило замовк. Посередник і Сашко очікувально дивилися на нього.

– Що? – нарешті не витримав детектив.

– Які інструменти? – спитав Вартовий.

– Будівничі, які ж іще! Ті, якими вони продовбали цю нору.

– Хіба це не тунель метрополітену?

– Ні, тунель – там, – Кирило мотнув головою кудись у темряву. – А цей «апендикс» вони пробили нещодавно, і пробивають його далі кожну ніч. Тому у бідолашного пекаря і сипалася зі стелі штукатурка. Тому його і лякали привидом, щоб звалював з дому куди подалі!

– Але навіщо...

– Пояснення потім, зараз немає часу.

– Ви вже розкрили справу, пане Холмс, я вірно зрозумів? – поцікавився Посередник, що досі лише слухав їхню розмову.

– Вірно, – кивнув Холмогоров. – Не вистачає лише кількох деталей, але я сподіваюсь сьогодні їх тут отримати. Отже...

– Даруйте, ви збираєтесь визволяти Хогса врукопашну?

– Чорт! – Кирило, що вже зробив було крок назад, у темряву, зупинився.

– Не поминай, – тихо сказав Сашко, – бо він вже тут.

Посередник несхвально похитав головою і витяг з кишені два однакових револьвера.

– Тримайте, хлопці. Що ж ви за детективи, без зброї!

– Сподіваюсь, це не запальнички, – пробурмотів Сашко, але револьвер взяв.

Кирило рвучко вхопив свого і, вже не озираючись, зник у темряві. Сашко поквапився за ним, незлим тихим словом поминаючи азартного пацана та підбурювача Посередника.

Метрів за сто Кирило зупинився, притиснувся спиною до стіни і загасив ліхтарик.

– Це тут, – пошепки повідомив він. – Спробуй нікого не вбити, вони мені ще потрібні, але можеш добряче налякати!

– Слухаюсь, командире! – похмуро відповів Сашко, обережно визираючи з-за рогу.

– Тоді я пішов! – і перш, ніж Сашко встиг хоч слово промовити, Кирило двома швидкими кроками перетнув тунель і опинився на вході імпровізованої кімнати.

– Ну що, хлоп'ята, погралися, та й годі! Відійдіть від Хогса і тримайте руки так, щоб я їх бачив!

Підліток застиг, очманіло кліпаючи очима, а волоцюга вхопився було за кайло, що лежало поряд з ним, але Сашко миттєво наставив на нього револьвер.

– Без жартів! – суворо попередив він. – У тебе лише кайло, і пацан тобі не помічник.

– Це очевидно, – крізь зуби процідив Кирило.

– Я не про тебе, – також крізь зуби відповів Сашко, – а про його пацана.

– Хм...

– Добре, – підняв руки волоцюга, – не треба стріляти. Забирайте вашого і дайте нам піти.

– Ага, – кивнув детектив. – Але спершу ти відповіси мені на декілька запитань.

– З якого це біса? – набурмосився волоцюга.

– Як бажаєш, – знизав плечима Кирило. – Тоді лишайся тут, а я швиденько збігаю по копів.

– По кого?

– По боббі, – виправився Холмогоров. – Думаю, викрадення володаря будинку і нанесення йому ушкоджень «потягне» на багато років в буцегарні, як думаєш?

– Або навіть, на шибеницю, – додав Сашко. – А ти, хлопчику, як вплутався в цю справу? – лагідно запитав він підлітка.

Той раптом заридав:

– Відпустіть мене!

– Як тебе звати? – спитав Кирило.

– Біллі...

– Куди ви пробивали цей тунель, Біллі?

– Не знаю...

– Ти брешеш! – суворо обірвав його детектив. – Так діло в нас не піде. Ти допомагав банді грабіжників і зрадив господаря... Заради чого? Напевно, заради грошей, що тобі пообіцяли, якщо справа «вигорить». Отже, ти встряв по самі вуха. То де ж був повинен закінчитися цей тунель, Біллі? У банку? Або в ювелірній крамниці?

– У банку, – опустивши очі, відповів юнак. Волоцюга сердито сплюнув і пробурмотів щось про жалюгідних тремтячих цуциків. – Це за два будинки від пекарні господаря Хогса.

– Зрозуміло, – кивнув Кирило. – І коли до тебе прийшли з такою смачною пропозицією, ти не втримався. Що з Хемішем Хогсом?

– Хлороформ, – коротко відповів Сашко. – Це я тобі як лікар кажу. Сморід відчувається досі. Мабуть, коли Хогс увійшов у пекарню, його оглушили, а потім накинули на обличчя хустинку з хлороформом і притягли сюди.

– Ми його не чекали, – похмуро подав голос волоцюга, бо ви, містере... – він тицьнув пальцем в детектива, – ніби-то все зрозуміли і пообіцяли утриматися від візиту до пекарні цього вечора.

– Знову я винуватий! – розвів руками Кирило. – Ну вибачте, що зіпсував вам такий гарний план! До речі, передавайте мої вітання сторожу музею Мадам Тюссо! Привид в його виконанні був неперевершений!