– Штучка швейцарська, – недбало кинув той. – Привіз з останньої подорожі.

– Хм... Я бачив сучасні годинники, але цей... – гравець продовжував з цікавістю розглядати розробку наступного століття. – То де, кажете, ви його купили, паничу?

– Я не казав, – різко відповів Кирило. Товстун йому не подобався. – Маєте, на що грати?

– Може й маю...

– Покажете?

Товстун, хитро посміхнувшись, поплескав себе по нагрудній кишені жилету.

– Ви ж азартний, хлопче! Не бажаєте зіграти «в темну»?

«Тільки цього мені не вистачало», – незадоволено подумав Холмогоров і відкрив було рота, щоб відшити нахабного товстуна, але з подивом почув від себе зовсім інше:

– Чом би й ні?

«Хвалько», – з осудом прошепотів в його голові голос Сашка. – «Пацан!»

Кирило струснув кучерями, проганяючи з думок нестерпного Вартового.

– Тоді до гри, юначе! – просіяв товстун. – Такого годинника в моїй колекції ще не було. То де, кажете, ви його купили?

– Я не казав! – роздратовано повторив Холмогоров, взяв кий і точним різким рухом розбив піраміду шарів.

Столики в кондитерській Семадені спустіли. Всі відвідувачі кав'ярні скупчилися біля більярдного столу, де гра, тим часом, йшла із перемінним успіхом. Кирило і товстун обмінялися серією влучних ударів, і рахунок був рівний. На столі лишалося лише декілька шарів.

– Цікава партія, – сказав товстун, обходячи стіл і обираючи позицію для удару. – До речі, як вас звуть, паничу?

– Чому ви впевнені, що це – доречно? – спитав Кирило, обходячи стіл з протилежного боку.

– Ви з усіма такий колючий? – хмикнув товстун. – Звалились нізвідки в нашу невеличку теплу компанію гравців, вийняли гроші з наших кишень...

– Виграв, – поправив Кирило. – Що в імені моєму вам?

– Ви ще й поет? – здивувався товстун.

«Піжон», – подумав Холмогоров, чомусь знову голосом Сашка.

– Бийте вже! – різко скомандував він.

Товстун здригнувся, мимоволі виконуючи розпорядження, і... промазав.

– Думаю, я програв, – сумно сказав він.

– Ще ні, – Кирило швидко підняв кий і, майже не дивлячись, наніс удар. – А от тепер – так! Кирило Холмогоров, до ваших послуг!

Глядачі приголомшено видихнули, по кав'ярні пройшло захоплено шепотіння. Товстун розчаровано крякнув і поліз у кишеню жилета.

– Ось ваш виграш, пане Холмогоров. Тримайте! – не втримавшись, він жбурнув щось на середину більярдного столу.

Кирило швидко перегнувся через стіл і вхопив свій приз. Це був Орден Святого Станіслава.

Занадто легко йому дістався той виграш. Занадто!

Кирило йшов додому, пильно поглядаючи на всі боки та розмірковуючи над дивною партією у більярд.

Щось муляло йому у цій пригоді у кондитерській Семадені і не давало спокію. Щось... що проходило краєм його розуму. Він бачив, але не спостерігав. І це дратувало детектива.

Швидко збігши по сходах у квартиру, він сів у крісло, дістав орден Святого Станіслава і заходився крутити його в руках, пильно роздивляючись. У квартирі було тихо, напевно Сашко вже давно й міцно спав. Кирило сіпнувся було його розбудити, але передумав, згадавши їх сварку. Він ще почувався ображеним на друга.

Отже, справу було розкрито. Ну, майже. Викрадений орден помічника міністра внутрішніх справ він завтра вранці поверне Лесицькому, і можна вирушати додому. Холмогоров зітхнув. Після всіх пригод він сам вже не був впевнений, де саме його дім, і чи хоче він туди повертатися. Але ж Сашко, напевне, хотів. Тому він не буде егоїстом, і цього разу примусить Посередника виконати свою частину угоди.

Чомусь в тому, що він здатний примусити Посередника до будь-яких дій, Кирило не сумнівався.

В двері обережно постукали.

– Відчинено! – гукнув він.

На порозі з'явилася пані Хана.

– До вас гість, хлопче, – сказала вона, незадоволено підібгавши губи.

– Так пізно? – здивувався Холмогоров.

– Отож бо! – домогосподарка багатозначно підняла палець. – Він мені не подобається, – пошепки додала вона, відступаючи в сторону. На порозі стояв той самий товстун, в якого детектив виграв орден Святого Станіслава.

– Ви дозволите, пане Холмогоров? – м'яко спитав він. Кирило мовчки мотнув головою, запрошуючи незваного гостя до кімнати.

Товстун зайшов, кинув швидкий погляд на вітальню і зручно вмостився в кріслі навпроти детектива.

– Мене звуть Артемій Михайлович Городецький, і я прийшов... поговорити.

– Дуже мило з вашого боку, але мені здавалося, що ми про все вже поговорили протягом партії в більярд, – Кирило уважно дивився на співрозмовника. – Ви що, стежили за мною?

– Ну що ви! – сплеснув долонями Артемій Михайлович. – Як би я міг, ви б помітили. Ви ж поліцейський, юначе, я правий?

– Ні, – коротко відповів Кирило.

– Брешете! – розсміявся товстун. Холмогоров різко підвівся з крісла, даючи зрозуміти, що після таких слів їх розмову закінчено. – Не поспішайте, юначе. До речі, де ваш приятель?

– Який приятель? – зло перепитав Кирило. – Що ви верзете?

– Я просто подумав, якщо вас цікавить життя та здоров'я вашого сусіда по квартирі... – розвів руками Городецький. – Ви вважали, що він вдома, чи не так, юначе?

Кирило повільно опустився у крісло.

– Пані Хано! – гукнув він.

– Ви вже закінчили? – домогосподарка виникла на порозі миттєво. – Проводити пана до дверей? – В її голосі бриніла погано захована надія, що неприємний гість вже йде з її оселі.

– Де пан Вартовий? – спитав Кирило.

– Саш... О! Вибачте, ваш сусід по квартирі вийшов прогулятися перед сном, але ще не повертався.

У Кирила запаморочилося у голові.

– Що ви з ним зробили?! – він не впізнав власного голосу.

– Нічого. – Гість зробив багатозначну паузу. – Поки що. І не зробимо, якщо ви будете поводитися розсудливо.

– Що ви від мене хочете? Забрати назад цю дурницю? – Холмогоров жбурнув у Городецького орден Святого Станіслава, але той з усмішкою перекинув його назад до Кирила.

– Це підробка, хлопчику. Залиште її собі на згадку. Мені потрібна від вас лише інформація.

– Що саме?

– Не так вже й багато, – гість недобре посміхнувся. – Хто ви, звідки звалилися на нашу голову, хто з наших людей з вами співпрацює і... таке інше.

– Вам – це кому? – обережно перепитав Кирило.

– Не клейте дурня! – різко сказав товстун. – Зробимо так: ви подумаєте до ранку. Ось моя візитка, – на стіл вклався квадратик щільного картону. – Ваш друг проведе цю ніч у нас. Завтра з ранку ви прийдете до мене і все детально розкажете. Домовилися? – з цими словами Артемій Михайлович лагідно посміхнувся і підвівся з крісла. – Радий був вас бачити, пане Холмогоров. До ранку.

Двері за ним зачинилися, а приголомшений Кирило залишився сидіти у кріслі.

Це я в усьому винен! Навіщо я залишив його одного?! Ідіот! Можна ж було додуматися, що в цьому часі Сашко зовсім безпорадний. І що мені робити тепер? Чого хоче від мене цей... Артемій Михайлович? Чому він вирішив...

Стоп!

Я рішуче піднявся з крісла, струснув головою, ніби таким чином міг витрусити із своєї дурної макітри паніку, що накрила мене, як тільки я зрозумів, що Сашка немає вдома.

Якого біса цей дурень поперся гуляти?! Якого біса я з ним посварився?

– Так ти ради цьому не даси, Кирило.

Я ледь не підстрибнув на місці та рвучко озирнувся. В дверях стояла пані Хана, сумно дивлячись на мене.

– Кому ти примудрився перетнути дорогу лише за один день, хлопче? – спитала вона.

– Мабуть, багато кому, – буркнув я, нервово міряючи кроками кімнату. – І так, ви праві, це трапилося лише за один день. Я ж тільки розслідував крадіжку, чого ж такий переполох і... – я різко зупинився. – Чи може це через Посередника?